Авторська стаття міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби для DER SPIEGEL
Повномасштабна загарбницька війна Росії проти України стала найбільшим збройним конфліктом у Європі після 1945 року. Про жахіття війни середини ХХ століття нагадує насамперед масштаб російської ненависті та жорстокості.
Подібно до Другої світової, нинішня війна розпалюється мовою ворожнечі та ненависті до українців. Сповнене злоби підбурювання війни та публічне заперечення права українського народу на існування як національної групи свідчать, що за російськими звірствами стоїть геноцидний намір.
Для нас, України, «геноцид» – це не просто термін. Це частина нашої колективної пам’яті. Протягом минулого століття Україна двічі пережила геноцид. У 1932-1933 роках радянський режим на чолі з Йосипом Сталіним знищив мільйони українців під час Голодомору – штучного смертоносного голоду. Менше ніж за десять років, під час Голокосту, поміж євреїв Європи жертвами нацистів стали і євреї України, а також роми та інші вразливі групи. Cлов’янські народи, зокрема й українців, нацисти вважали за «унтерменшів» – недолюдей, що підлягали експлуатації та знищенню.
Глибоко символічно, що термін «геноцид» ввів у вжиток польсько-американський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін, рання частина наукової кар’єри якого пройшла у Львові.
Україна дуже серйозно ставиться до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Тож коли Росія спробувала використати слово «геноцид» для виправдання своєї повномасштабної агресії проти України, ми негайно подали позов до Міжнародного суду ООН. У березні він постановив, що не існує жодних доказів і підтверджень заяв Кремля про вчинення Україною геноциду. В свою чергу, ми усвідомлюємо, що будь-які звинувачення в геноциді, висунуті нами проти Росії, мають бути ретельно обґрунтованими. У цій статті я зупинюся на фактах, які свідчать, що Росія не лише веде загарбницьку війну проти України, але й скоює черговий геноцид українців.
Для визнання дій та злочинів геноцидом необхідно встановити наявність спеціального наміру, dolus specialis, та визначити, чи ці дії та порушення були скоєні умисно з метою повного або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
Російське керівництво, посадовці та публічні особи вже довгий час закладали ідеологічне підґрунтя для геноциду. Тут важливо чітко пояснити, що Україна визначає членів української національної групи незалежно від їхнього етнічного походження, а натомість відповідно до рішення Міжнародного трибуналу щодо Руанди у справі Акайесу як «сукупність людей, що розглядаються через наявний в них правовий зв’язок спільного громадянства та пов’язані з ним взаємні права й обов’язки».
Рік тому, у липні 2021 року, президент Росії Володимир Путін оприлюднив есей «Про історичну єдність росіян та українців», де вкотре заявив, що українці та росіяни — «один народ, єдине ціле». В есеї він також стверджував, що «сучасна Україна є цілковитим продуктом радянської епохи», а «справжній суверенітет України можливий лише в партнерстві з Росією».
Свої наміри російський лідер ніколи не приховував: мовляв, існування України як держави – це помилка, яку потрібно виправити, а українці – це, по суті, росіяни, тож вони або погодяться бути з росіянами «одним народом», або підлягають знищенню.
Пряме публічне підбурювання до геноциду так само міститься в низці статей російських державних ЗМІ, дописах високопоставлених російських чиновників у соціальних мережах чи в їхніх висловлюваннях на телебаченні.
Так, 26 лютого російське державне інформаційне агентство «РИА Новости» опублікувало статтю Петра Акопова про те, що Україна припинить власне існування в результаті «військової спецоперації» Росії. В цій статті автор стверджував, що Володимир Путін взяв на себе «історичну відповідальність», вирішивши «не залишати остаточне розв’язання українського питання майбутнім поколінням». Чи навмисно автор проводить паралель з «остаточним розв’язанням єврейського питання» під час Другої світової війни – питання відкрите, проте в статті, яку й досі можна відшукати у веб-архіві, написані саме ці слова, чорним по білому.
Протягом наступного місяця російські військові підрозділи, що дислокувалися під Києвом, зокрема у Бучі, чинили жахливі звірства.
5 квітня заступник голови Радбезу РФ Дмитро Медведєв написав в своєму Telegram-каналі: «…суть українства, живлена антиросійською отрутою та брехнею про свою ідентичність, є великим фейком…». В своїй відверто геноцидній заяві Медведєв стверджував, що української ідентичності не існує і ніколи не існувало.
Усі ці статті, пости в соціальних мережах і заяви з’явилися в період запеклих боїв в Україні та російського контролю над частинами території України. Вони підбурювали російських солдатів до злочинів проти українців на тій лише основі, що ті – українці, належать до української національної групи.
Засоби масової інформації неодноразово протягом історії відігравали значну роль у розпалюванні геноцидів. Згадаємо, до прикладу, Der Stürmer. Очолювана Юліусом Штрайхером німецька газета була сповнена нацистської та антисемітської пропаганди. Після Другої світової війни Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі визнав Штрайхера винним у злочинах проти людства та засудив до страти. Іншим прикладом є Radio Télévision Libre des Mille Collines (RTLM). Так називалась радіостанція в Руанді, що відіграла значну роль у підбурюванні геноциду тутсі. RTLM сприяла пропаганді ненависті та була напряму пов'язана із урядом хуту. Міжнародний кримінальний трибунал по Руанді висунув звинувачення та визнав ключових фігур RTLM винними у геноциді, підбурюванні до геноциду та злочинах проти людства.
Російські державні ЗМІ нічим не відрізняються. Ключові фігури російських ЗМІ, що закликають до геноциду українців, мають бути притягнуті до відповідальності. Проте справа не лише в публічному підбурюванні. У ході вторгнення до України Росія безпосередньо здійснює геноцид українців, а не лише закликає до нього.
Про це свідчать масові вбивства на окупованих територіях, зокрема у Бучі та інших містах. Виконавці – російські військові – проводили обшуки у домівках згідно з розстрільними списками ФСБ РФ, аби знайти та стратити найактивніших місцевих українських діячів, активістів, волонтерів, колишніх військових, їхніх родичів і друзів. Путін згодом відреагував на переконливі докази масових геноцидних звірств його армії, нагородивши підрозділи, причетні до них. Це пряме свідчення, що злочини не були поодинокими випадками.
З моменту вторгнення Росія, за її власними офіційними твердженнями, вивезла на свою територію – силоміць чи з погрозами застосування сили – щонайменше 1,9 мільйона людей з України, зокрема понад 307 000 дітей. Росія змінює законодавство, щоб прискорити усиновлення/удочеріння дітей з Донецької та Луганської областей України, та забезпечити їхнє подальше виховання як членів російської національної групи, втрату української ідентичності. Це явні акти геноциду відповідно до статті II(e) Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Протягом століть російські еліти культивували уявлення про російську вищість та винятковість, а також шовінізм, хибний месіанізм і токсичну маскулінність. Це призвело до послідовної політики ненависті щодо інших націй, релігійних груп і сексуальних меншин. Усередині країни російський режим переслідує Свідків Єгови, ЛГБТ-спільноту та інші меншини, а також політичних дисидентів і опозиційних діячів. Ззовні, та щодо українців як національної групи, ця загальна політика ненависті й шовінізму набула геноцидного характеру. Це призвело до реального заохочення до знищення та знищення членів української національної групи в ході збройної агресії. Українцям пропонують вибір: відмовитися від української ідентичності або бути знищеними.
Дії російської держави та всього її апарату посадовців, збройних сил і ЗМІ проти українців є геноцидом. Світ не може мовчати про це. Разом із міжнародними партнерами, юристами та експертами ми збираємо всі необхідні докази для притягнення Росії, російського керівництва та російських військових до відповідальності за воєнні злочини, злочини проти людяності та злочин агресії.
