Керівництво УПЦ провело чергову інформаційну операцію, щоб дезорієнтувати громадськість і своїх віруючих, проголосивши свою «самостійність і незалежність».
Як зазначає Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України в своєму блозі на Радіо Свобода, заяви про «незалежність» УПЦ (МП) базувалися, зокрема, на такому рішенні: «Собор ухвалив відповідні доповнення і зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, що свідчать про повну самостійність і незалежність Української Православної Церкви». Власне, ці зміни й доповнення поки що не оприлюднені. Але такий крок зовсім не свідчить про розрив стосунків УПЦ (МП) із Московським патріархатом.
Однак ні про яку автокефалію й розрив з Москвою УПЦ (МП) не йдеться. Про це однозначно сказав голова синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ (МП) митрополит Климент (Вечеря). Він, зокрема, заявив, що статус начебто незалежної церкви УПЦ має вже майже 30 років. Й собор просто ще раз наголосив на цьому. А духовну єдність ця церква й далі підтримує з Російською православною церквою (РПЦ). Своєю чергою, глава синодального відділу щодо відносин церкви з суспільством та засобами масової інформації Московського патріархату Володимир Легойда заявив, що РПЦ не отримувала від УПЦ ніяких звернень про її незалежність.
Тобто ні про яку автокефалію й розрив з Москвою УПЦ (МП) не йдеться. Не прозвучало ніяких заяв, що глава УПЦ (МП) митрополит Онуфрій виходить із синоду РПЦ.
Все, за великим рахунком, лишається по-старому. Просто УПЦ (МП) вирішила повернутися у плані управління до ситуації, яка існувала з 1990 року, коли цій церкві начебто надавалося право широкого самоуправління. У 2017 році статут РПЦ це право помітно обмежив. Тепер же широке самоуправління, ймовірно, повернуто.
Отже, питання автокефалії собор не вирішив, зв’язків із РПЦ не порвав. То для чого було затівати все це?
З однієї простої причини – не допустити переходу своїх парафій до справді автокефальної Православної церкви України (ПЦУ). Бо ці переходи до ПЦУ становлять для УПЦ загрозу.
Саме цьому питанню у постанові собору чи не найбільше приділено уваги. Там читаємо:
«Усвідомлюючи особливу відповідальність перед Богом, Собор висловлює глибокий жаль у зв’язку з відсутністю єдності в українському Православ’ї. Існування розколу Собор сприймає як глибоку болючу рану на церковному тілі. Особливо прикро від того, що останні дії Константинопольського Патріарха в Україні, наслідком яких стало утворення «Православної Церкви України», лише поглибили непорозуміння та привели до фізичного протистояння. Але навіть у таких кризових обставинах Собор не втрачає сподівання на відновлення діалогу. Для того, щоб діалог відбувся, представникам ПЦУ необхідно:
- припинити силові захоплення храмів та примусові переводи парафій Української Православної Церкви.
- усвідомити, що їхній канонічний статус, як він зафіксований у «Статуті Православної Церкви України», є фактично неавтокефальним і значно поступається свободам і можливостям у реалізації церковної діяльності, які передбачені Статутом про управління Української Православної Церкви.
- вирішити питання канонічності ієрархії ПЦУ, адже для Української Православної Церкви, як і для більшості Помісних Православних Церков, є цілком очевидним, що для визнання канонічності ієрархії ПЦУ необхідне відновлення апостольської спадкоємності її єпископів».
Релігійна організація, яка є філією церкви країни-агресора, не має томоса на автокефалію, заявляє, що Православна церква України (ПЦУ), яка має такий томос, є неавтокефальною, неканонічною, при цьому грубо ображаючи її.
А, може, УПЦ (МП) варто подивитися на себе й замислитися, а наскільки вони є канонічними зі своїм Московським патріархатом? І ще й при цьому говорити про якусь єдність в українському православ’ї…
