14 жовтня виповнилося б 100 років членові ОУН (з 1937 р.), сотенному УПА Василю Мізюку (псевдо «Сич», «Моряк»).
Народився Василь Мізюк в с. Романівка (тепер Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.) на свято Покрови Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 1918 р. Його батько, Василь, загинув за місяць до народження сина в італійських Альпах під час Першої світової війни. Виховувала його і ще двох старших дітей мати Катерина, у дівоцтві Свєнта, полька за походженням.
Родина жила на пенсію, що австрійська влада виплачувала за загиблого батька і чоловіка, а також удові залишилось поле і господарка. Поки жив батько, мати кожної неділі ходила у сусіднє село Могильницю до костела св. Юзефа на службу Божу. А батько з двома дітьми – до церкви. Та коли батька не стало, мати почала водити дітей таки до церкви. Вона виховала їх патріотами України. Старший син Антон загинув від рук НКВС. Дочка Ганна після заміжжя жила в іншому селі, де допомагала партизанам.
А найменший син Василь обрав важкий шлях боротьби за самостійну Україну, починаючи з юних років. Був членом товариств «Просвіти», «Лугу». В 19 років разом з однодумцями Мирославом Думанським, Ярославом Коралем, Володимиром Куликом створив у селі перший осередок ОУН, членами якого стало семеро чоловік. До організації приймав їх Ярослав Стецько, тернополянин, що обрав собі за дружину Ганну-Євгенію Музику з Романівки, яка тепер відома як Ярослава Стецько.
У 1940 р. Василь був мобілізований до Червоної армії, а точніше скерований керівництвом ОУН для проходження військового вишколу. На початку німецько-радянської війни Василь був на Уралі. Його разом з іншими строковиками ешелонами відправили в напрямку Києва, проте через зміну планів командування перекинуло військових до Білоруської РСР для участі в стратегічній оборонній операції. Там його полк відразу потрапив на лінію фронту. Проте протримались вони не довго. Під час запеклих боїв командир прийняв рішення здатись у полон німцям. Солдати мали зробити складний вибір – вірна смерть під час чергового наступу чи полон у ворога. Командир порадив їм, молодим хлопцям, рятувати власне життя.
Ешелон з полоненими прибув на захід Польщі, у місцевість біля Вроцлава. Тим часом керівництво ОУН вело переговори з німецькими органами влади про звільнення з полону етнічних українців. Нарешті на це дали згоду, але кожен мав підписати документ, що воювати проти Німеччини вже не буде.
У березні 1942 р. із тяжким запаленням легень Василь добрався додому. Важив усього 42 кілограми. Дивом поставив його на ноги старий лікар, єврей з Буданова, який у той час переховувався у селі. До кінця травня Василь одужав, однак втратив половину правої легені. У той час керівники ОУН приймають рішення про початок збройної боротьби з окупантами.
Організація послала Василя на Волинь, де улітку 1942 р. він став чотовим та отримав псевдо «Моряк». Служба в штабі проходила під безпосереднім керівництвом начальника штабу професора Добрянського («Бористеня»). «Моряк» у штабі був правою рукою шефа «Бористеня», він побував у всіх підрозділах УПА-Північ, а також здійснив рейди до Житомира, Чернігова, виконував обов’язки зв’язкового. Його особисто знали всі командири підрозділів, бо всі важливі накази проходили через нього.
Василь був особисто знайомий з генералом Чупринкою. Перша їхня зустріч відбулася тоді, коли Шухевич і «Бористень» приймали у Василя присягу вояка УПА. Генерала зацікавив молодий боєць, який знав напам’ять всю історію України. Вже потім, в нічних бесідах, коли Василь чергував у штабі, вони з генералом могли до ранку розмовляти про майбутнє України.
Німецьке командування ставилось негативно до діяльності УПА, яка швидко взяла під практично повний контроль всю територію Волині. Місцеве населення бачило в повстанцях своїх захисників, тому підтримувало їх. На початку лютого 1944 р. Василь отримав поранення, проігнорувавши наказ «Бористеня» не брати участь у боях.
Через розвиток дій на східному фронті керівництвом УПА було прийнято рішення про перехід основних сил повстанців з Волині до Карпат, з метою утриматись від бойових зіткнень з наступаючими арміями Радянського Союзу та уникнути долі УПА-Центр. Перед відходом військ «Бористень» провідав пораненого Василя в санітарному обозі, проте він був ще надто ослаблений. Начальник штабу порадив Василю повертатися додому на Тернопільщину. Його мали супроводжувати зв’язкові від села до села. Прощаючись з пораненим, «Бористень» зняв з пальця срібний перстень з тризубом і сказав: «Василю, це буде тобі перепусткою. Його знає кожен районний провідник», додавши, що таких перстнів є лише 7 на всю УПА. Дорога була важка, але заступництво Матері Божої врятувало Василя від смерті.
Під охороною Богородиці, народившись на Покрови, гідно прожив Василь нелегке життя оборонця України. У кращий світ відійшов він у день великого християнського свята Успіння Пресвятої Богородиці, своєї Небесної Заступниці.
Проект Локальна Історія.
