«Нас не зобов’язували брати усіх, але ми не могли вчинити інакше», – родина зі Львівщини усиновила трьох дітей.
Світлана та Роман із Львівщини за кілька місяців стали багатодітними батьками, хоча зовсім цього не планували. Своїх дітей подружжя не мало, тому ще до повномасштабної війни зважилися усиновити дитину. Так вийшло, що пройшли навчання кандидатів в усиновителі та зібрали всі документи саме наприкінці лютого 2022 року. Почалася війна і задум відклали на невизначений термін. Аж поки Світлані не зателефонували із Золочівської служби у справах дітей.
“Це було торік у серпні, нам запропонували познайомитися із двома дітьми із Запоріжжя. Вони були тут, на Львівщині, бо їхній будинок дитини “Сонечко” евакуювали у перші дні війни. Але нам було потрібно з'їздити у Запоріжжя за однією єдиною довідкою – для знайомства з дітьми”, – пригадує Світлана.
Чоловік відмовлявся, бо частина Запорізької області окупована і надто близько до лінії фронту. Тоді співробітниця служби у справах дітей сказала фразу, що виявилася доленосною: «Ви подумайте, а раптом то ваші діти?».
Світлана таки вмовила Романа поїхати за цією довідкою і незабаром пара побачила дітей: 6-річну Діану та 2-річного Кирила. Малі легко пішли на контакт: Кирило зацікавився книжечками та іграшками, а Діана – розмальовками.
«Було літо, гарна погода, ми гуляли надворі і перше, що сказала мені Діана: “Я не хочу до своєї мами з татом, вони мене дуже сильно били”. Мені стало дуже сумно, що дитина про це каже, хоча ми нічого такого не питали», – пригадує Світлана.
Це були перші діти, з якими вдалося познайомитися, але пара одразу вирішила – наші. Щоб не діяти на емоціях, вирішили з’їздити до закладу ще раз. І тут подружжю несподівано повідомили, що у дітей є ще молодший братик, якому лише рік. Його мати ще не була позбавлена батьківських прав, адже просто залишила сина у пологовому і зникла.
Новина про третю дитину стала шоком. Світлана і Роман кажуть – якби знали, що дітей троє, то навіть би не їздили знайомитися. До трьох вони готові не були, але все ж вирішили побачити хлопчика.
«Нам показали дитину з балкона і ми одразу все зрозуміли. Ми просто без слів подивилися з чоловіком одне на одного й усвідомили, що не зможемо залишити його тут. І так вийшло, що ми не планували, але стали багатодітною сім'єю», – поділилася Світлана.
В очікуванні судового рішення про усиновлення, пара їздила до дітей майже щотижня. Поїздки забирали багато часу, але найважче було морально.
«Якось ми приїхали й був дощ. Нас пустили в ігрову кімнату. Діти почали видиратися від вихователів і бігти до нас. Один хлопчик мене затиснув, обійняв та не відпускав. Я стояла як паралізована і не знала, що робити».
За два з половиною місяці подружжя змогло забрати додому старших. Було радісно, але не минулося і без складнощів адаптації.
«Коли зайшли додому, то було таке враження, що ці діти жили тут все життя. Все було чудово, а потім з’явилися нюанси, які напевно зрозуміють тільки усиновлювачі. У Діани були істерики, ревнощі до молодшого брата, ховання іграшок під подушку. Може думала, що хтось забере. Дуже тяжко було її мити, вона боялась. І коли плакала, то напевно чули всі сусіди», – пригадує усиновителька.
Тяжкий період тривав майже пів року і ще й припав на відключення світла. А коли згодом, після суду, змогли забрати і наймолодшого Артемка, діти почали усі разом хворіти. Світлану буквально рятувала подруга, яка працює педіатром. Радила як лікувати, приходила щодня та підтримувала морально.
Нині найскладніше вже позаду. Малеча добре ладнає між собою, хоча, звичайно, може не поділити іграшку чи конкурувати за увагу батьків. Одразу з трьома дітьми Світлані нелегко. Зізнається, що часом не може дочекатися приходу чоловіка з роботи, щоб той взяв на себе малих.
Пригадуючи заклади, де були діти, батьки кажуть – за малятами там пильнують, добре годують, але усім бракує одного – сімейного тепла та батьківської любові.
Після початку повномасштабної війни, Львівщина стала однією з областей, яка прийняла найбільше евакуйованих інституційних закладів – будинків дитини, інтернатів, притулків, у яких перебували більш як 2000 дітей. Нині у закладах області живуть майже 400 дітей. Але не всіх їх можна усиновити, адже вони не мають статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування – зазначає Володимир Лис, начальник служби у справах дітей Львівської обласної військової адміністрації. Під час війни їх можна взяти під опіку або піклування, хоча багато сімей налаштовані саме на усиновлення. І кількість усиновлювачів в області навіть зросла.
«Випадок цієї сім’ї, Світлани й Романа, не поодинокий. У нас було, що всиновлювали й 4-х дітей. Але це однозначно нестандартна ситуація, яка трапляється нечасто. Зазвичай усиновителі хочуть одного, максимум двох. А якщо більше – то це вже прийомна сім’я або дитячий будинок сімейного типу», – говорить Лис.
Станом на 1 жовтня 2023 року в Україні зареєстровано 66 552 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На обліку з усиновлення перебувають менше третини – 15 697 дітей. Від початку року усиновили 546 дітей. Для порівняння: за весь 2022-й – 700.
«Це свідчить про поступове зростання усиновлення громадянами України. Держава в першу чергу діє в інтересах дитини, адже кожна дитина має право на щасливе дитинство та стабільне майбутнє. І одним із найважливіших пріоритетів держави є забезпечення того, щоб кожна дитина зростала у сім'ї» - підкреслює Василь Луцик, голова Національної соціальної сервісної служби України.
Тим, щоб якомога більше дітей зростали в сім’ях опікується і міжнародна благодійна організація Партнерство «Кожній дитині». Запорізькому будинку дитини «Сонечко», евакуйованому до будинку підтриманого проживання у Журавно, експерти організації допомагають впродовж усього часу активної фази війни – розповіла Оксана Рубай, регіональна координаторка Партнерства «Кожній дитині» у Львівській області.
«Це перш за все персоніфікована робота по кожній дитині, захист її права на розвиток та зростання в сім'ї. До прикладу, для того, щоб діти передшкільного та шкільного віку будинку дитини "Сонечко" мали змогу навчатися в місцевих садочках і школах, ми комунікуємо з педагогами громади та очільниками гуманітарної сфери громади», – зазначила Рубай.
Крім того, за підтримки місцевої влади та влади Запоріжжя, Партнерство «Кожній дитині» домоглося того, аби братів та сестер після досягнення 6-х років не розлучали, як це було раніше. Навіть з’явиться окреме відділення для дітей старшого віку. Діана, Кирило та Артемко опинилися у люблячій сім’ї завдяки злагодженій роботі служб у справах дітей різних областей, наголошує експертка. Та передусім – завдяки сильному бажанню подружжя, яке ще до повномасштабної війни ухвалило відповідальне рішення стати родиною для дитини.
Матеріал створений в рамках проєкту ЮНІСЕФ «Моніторинг потреб та підтримка дітей в умовах війни», що впроваджується Партнерством «Кожній дитині» за підтримки UNICEF Ukraine на замовлення Міністерство соціальної політики України та Національна соціальна сервісна служба України.
Катерина Кікоть, Світлана Федик
