2017 року українська спільнота відзначає 50-річчя створення Світового Конґресу Українців. До низки культурно-мистецьких акцій, що ввійшли до ювілейної програми, належить виставка творів «Українські художники діаспори у зібраннях Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького». Вона представляє творчий доробок видатних митців ХХ століття, які, живучи на чужині, примножували славу своєї Батьківщини.
Експозицію виставки формують два розділи: перший репрезентує твори, що здебільшого надійшли до музею впродовж 1990-х років і в 2010-х роках; другий — роботи з колекції Галини Горюн-Левицької (Канада).
Перша хвиля еміграції українських художників пройшла на початку ХХ століття. Саме тоді до Парижа — центру модерного європейського мистецтва — потрапили Олександр Архипенко, Микола Глущенко, Олекса Грищенко, Михайло Андрієнко-Нечитайло та інші. Вже на початку 1930-х років там сформувалася численна група (понад три десятки) митців-емігрантів.
Трагічні для України події 1920-х років, втрата незалежності УНР, голодомор 1932–1933 рр. спричинили другу хвилю вимушеної еміграції. Після поразки українців у визвольних змаганнях Батьківщину покинули Юліан Буцманюк, Петро Холодний (старший), Микола та Василь Кричевські, Павло Ковжун, Микола Бутович, Юрій Магалевський. Одночасно відбувалася передислокація основних українських мистецьких сил зі східних теренів на західноукраїнські землі, а згодом і за кордон. Українці навчалися в академіях Німеччини, Польщі, Австрії та Чехії, де їхній талант формувався під впливом мистецького середовища цих культурних центрів. Потужним осередком української культури на еміграції в міжвоєнне двадцятиліття стала Прага.
Третя, найбільш численна, хвиля еміграції розпочалася після 1939 року й охопила ціле покоління митців, котрі продовжували мистецьку діяльність під час німецької окупації, та тих, що боролися за незалежність України у лавах вояків УПА чи вступили до Української дивізії. Серед них були Ніл Хасевич, Михайло Черешньовський, Іван Іванець, Мирон Левицький та інші.
Після Другої світової війни творче життя українських художників переважно зосереджувалося в новоутворених мистецьких осередках. У таборах для вимушених переселенців у Німеччині, в Карлсфельді та у Берхтесґадені, діяли мистецькі школи і студії. Від 1946 року в найбільших центрах «переміщених осіб» в американській, англійській, французькій зонах окупації відкривалися виставки творів українського мистецтва.
У 1946 році було створено Об’єднання українських образотворчих митців в Австрії, в 1947 році — Українську спілку образотворчих митців у Мюнхені, яку очолив Едвард Козак. Згодом, у 1950-х роках потужні мистецькі угруповання сформувались у США й Канаді. Найбільшими з них були Об’єднання митців-українців Америки в Нью-Йорку та Спілка українських образотворчих митців у Торонто.
Численні мистецькі виставки діаспори, які організовували ці осередки, збагатили уявлення шанувальників мистецтва про українську образотворчу культуру, що розвивалася поза межами Батьківщини.
