13 грудня відзначають свято Андрія. Етнограф Іван Біньковський писав, що “св. Андрія не народне свято, тому що народ цього дня працює і не святкує його, а свято молоді, точніше кажучи – дівоче свято”.
В цей день традиційно пекли «калиту» – великий плескатий корж з пшеничної чи житньої муки з діркою посередині, який обмазували медом. Потім підвішували до сволока хати під час Андріївських вечорниць. Хлопці підстрибували, намагаючись відкусити шматок калити, а спеціальний персонаж цієї обрядодії пан Калитинський всіляко намагався їм у цьому перешкодити. Якщо після гадання ще залишався шматок калити, то на Східній Волині дівчата ділили його між всіма присутніми зі словами “калета, калета солодка була, тепер ми її зьіли, за женихом полетіли”.
Етнограф Василь Кравченко в с. Бехах на Коростенщині (Полісся) зафіксував унікальну інформацію про те, що тут калиту пекла не лише неодружена молодь, а й “розвоудкі”, тобто розведені особи або ж ті, що не жили зі своїми дружинами чи чоловіками. Щоправда їхній обрядовий хліб називався “вьєрбі” і мав вигляд звичайного житнього коржа, який лише на горішній площині був потиканий виделкою і помащений яйцем.
Загальноприйнятим в різних регіонах України був звичай, що на андріївські вечорниці дівчата готували вечерю, а хлопці приносили горілку. “Робили вечорниці. Робили забаву, де сходилися дівчата і хлопці. Дівчата приносили закуску, а хлопці випивку. Одна голубці спекла, а друга шось там зварила” (с. Бордуляки Бродівського р-ну Львівської обл.).
Проте найцікавішою складовою андріївської обрядовості були ворожіння. Найчастіше ворожили за допомогою спеціальних булочок -“балабушків”. Вірили, що чию пампушку собака вхопить першою і з’їсть, то та дівчина першою вийде заміж.
На Сокальщині ворожили за допомогою мисок – під три перевернуті миски одна з дівчат клала відповідно квітку, перстень та чіпець. Дівчата по черзі вибирали одну з мисок. Якщо попадалась квітка, то це означало, що дівчина ще не швидко вийде заміж, перстень віщував одруження, а чіпець – що дівчина стане завиткою.
У с. Войславичі на Сокальщині крім уже перелічених ворожінь були ще й такі. Дівчата йшли до хліва і рухали свиню, якщо та видавала звук “рох”, то ворожба на майбутнє заміжжя була добра, якщо ж “хру, хру”, то погано. У миску з водою кидали монету. Котра дівчина змогла дістати його зубами, то та піде заміж.
Ворожили ще за допомогою шнурків. Поблизу дверей тої хати, де жив неодружений парубок (“кавалір”), дівчата зав’язували різні шнурки. У чий шнурок цей парубок заплутається, з тою він і ожениться.
Невід’ємним елементом свята Андрія були бешкети молоді, які називались “збитками” (“робити збитки”). Найчастіше знімали зі завісів хвіртки, ворота, рідше забирали лавки та десь їх ховали. Закопували у сніг, несли до річки, що потім господарі витрачали кілька днів а то й більше часу, щоб їх знайти. Траплялися навіть випадки, що ці хвіртки чи ворота знаходили аж весною, коли зійшов сніг.
Такі бешкети торкалися тих господарств, де були дівчата на виданні. Часто ж, якщо парубок був сердитий на батька своєї дівчини, який не пускав її довго гуляти, то міг організувати ватагу хлопців, щоб його “провчити”. Для прикладу, навіть, могли розібрати клуню. Деякі традиції святкування Андрія збереглися до сьогодні, проте на жаль деякі збереглися тільки в пам’яті наших респондентів.
Підготувала Марія Гілевич, проект Локальна Історія.
