На третій день Великодніх свят селяни звичайно збиралися в корчму на музики і веселилися — "відпроваджували свята".
В цей же день, «для порядку в іграх молодь вибирає з свого середовища одноголосно отамана й отаманшу, а також і підотамана та підотаманшу».
Отже, як бачимо з цього свідчення авторитетного етнографа, Павла Чубинського, в цей день відбувалися колись по селах України перевибори керівних органів — як тепер би сказали — молодечих громад. На жаль, в етнографічній літературі ми не маємо докладних описів, як саме ці перевибори відбувалися. Вислів П. Чубинського «одноголосно» можна зрозуміти, що вибори вважається дійсними лише тоді, коли всі без вийнятку члени громади давали свою згоду на вибір того чи іншого кандидата.
В Україні, як і в інших країнах Европи, характер і форми існування молодечих громад вивчені дуже мало. Відомо, що організації молоді існували ще за античних часів, хоч відомості про них дуже скупі, навіть щодо самої Греції. Пізніше молодечі громади зустрічаються в Італії, в південній Німеччині, Паннонії, Далмації, а ще пізніше — в брітанських кельтів. У цих країнах молодечі громади влаштовували спортові ігри, об’єднані культом якогонебудь бога чи героя.
В ближчі до нас часи маємо відомості про організації молоді, переважно хлопців, в Альбанії, Португалії та в південній Франції. Старовинний характер цих організацій довго зберігався на Балканах, і вони в свій час відограли визначну ролю в боротьбі балканських слов’ян за визволення з-під турецького ярма. В німецьких Альпах організації молоді ще й досі зберігають старі звичаї молодечих громад.
Цікаві залишки старовинних форм парубочих організацій ми знаходимо у Франції, в районі міста Ам’єн, у північній і середній Німеччині і в Україні, — згадаймо урочисте садження хлопця на коня під час «коронування». В слабшій формі збереглися молодечі організації у скандінавських рибалок та у фінських мисливців.
У чехів буває щонайменше один день у році, коли парубоцтво має змогу урядувати у себе на селі.
Дуже цікаві звичаї приймання молоді до парубочої громади існували, а, може, ще й досі існують, у французькій провінції Пікардія. Тільки після того, як парубка прийняли до громади, він має право носити сорочку з блакитним коміром, що вважається за одяг дорослих чоловіків. Прийняття до громади тут відбувається опівночі, проти дня всіх святих. Присутні бувають тільки чоловіки. Парубок повинен уміти читати і записати своє прізвище в книгу громади. Потім йому треба показати своє вміння поводитися з сокирою, в’язати снопи, спиляти сосну. Крім того, він повинен уміти нагострити косу, нав’язати хмизу, в’язати сітку на рибу і скласти розібраний плуг. А потім йому треба сісти на осла, щоб показати своє вміння їздити верхи. В той момент, коли він зістрибне з осла, з’являються жінки й дівчата, і йому належить вибрати одну з них; цю дівчину він має право обіймати й цілувати всю ніч, танцювати з нею, а потім провести додому. З цього часу він має право женитися.
В Бравншвайзі хлопець повинен мати 17 років і піднімати два центнери збіжжя, щоб його прийняли у верству робітників; прийнявши, йому дають нове ім’я.
У Вестфалії, а також у Бравншвайзі відбуваються парубочі походи чи, краще сказати, процесії, коли вони водять укритих соломою «ведмедя» та «вовка». В Тюрінгії і Гессені такі процесії уряджують на Зелені свята.
У Фінляндії та Естонії відзнакою зрілости є вміння їздити верхи і піднімати певної ваги камінь. Парубка піднімають на руках і «вихають». Новоприйнятий купує горілку на почастування парубочої громади. Отже, все відбувається так само, як і в нас на Україні, за вийнятком піднімання каменя.
Найповніше, здається, збереглися звичаї приймання до парубочої громади в Магдебурзькому повіті, в Німеччині. Там це відбувається переважно в суботу напередодні дня св. Мартіна. Тут також треба піднімати мішок з пшеницею та купувати горілку. Парубок обіцяє нікому не оповідати про звичаї громади і взагалі про все те, що відбувається в ній. Під час обіду на честь нового члена все на тарілках не поїдається — трохи їжі залишається для котів і собак. Дуже старовинною формою цього бенкету було пити ложками пунш з миски, а закушувати медяниками. Парубка залякували, що йому доведеться ходити по темному лісі; але він повинен не боятися. Одна пісня, яка до цього стосується, говорить про страшні примари. Такий парубок ніби вірить у далекі пригодницькі подорожі по чужих країнах з непрохідними лісами, а також в існування вогненних драконів. Він удає, що чує, як його кличе до себе дикий лісовий ловець — щось подібне до гуцульського чугайстра. Далі йому проказували вірші або він сам деклямував шлюбний вірш. Відтоді він уже мав право вибирати собі дівчину. Все це кінчалося веселими жартами.
Французький етнограф, В. Бужієль, записав подібні звичаї у косарів Польщі, що від 1830 до 1892 року значно змінилися. Парубка, до якого приставляють «отамана» і «ксьондза», називають «вовком»; він повинен працювати разом з іншими косарями, які, оточуючи його, роблять йому різного роду труднощі. При цьому вони кричать: «Вовк! вовк!». А при кінці, якби він зморився, кидають його на землю і б’ють. Потім будують з чотирьох кіс курінь і накривають його накошеною травою. Там на парубка чекають «отаман» і «ксьондз»; йому доводиться на колінах повзти через розкладені колоди. Потім його нібито голять, а насправді мастять обличчя масною сажею. Далі кладуть йому на голову вінок з квітів, прив’язують хвіст, садовлять на солом’яний стілець. При всій цій церемонії парубок кусається і виє по-вовчому: удає з себе вовка. Потім ведуть його до садиби. Прибувши до оселі, парубок не повинен сміятися, говорити, їсти і пити. Пропонують йому лише склянку води, але не дають у руки, а ставлять перед ним на землю, і він повинен напитися так, щоб не торкатися склянки руками. Потім він повинен з’ясувати вжиток різного господарського знаряддя. Нарешті одягає свіжу сорочку — це ознака, що він є новонароджений. В спеціяльній промові з нагоди цього «свята» «ксьондз» і «отаман» називають «вовка» гідним бути в громаді дорослих парубків і дають йому право танцювати з будь-якою дівчиною і — розуміється — одружитися. Зміст пісень, що їх при цьому співають парубки, в’яжеться з життям вовка в кущах і має явно сороміцький характер.
Випроба і тортури «вовка» скорочуються в тому випадку, якщо котрась з дівчат; що при цьому присутні, кине йому хустку і запросить до танцю. Але по деяких селах це виключене, бо жінок до цих церемоній не допускають.
Про дівочі громади як в Україні, так і в інших країнах Европи, ми маємо відомостей ще менше. Можливо, тому, що діяльність дівочої громади носила спокійніший характер і обмежувалась організацією вечорниць, «вулиці» та інших розваг. Правда, в деяких місцевостях України (Поділля, Київщина) дівочі громади брали на себе опіку над старими і немічними людьми; але це їхнє піклування носило випадковий характер і ніколи не переходило в певну систему харитативної діяльности.
Перевибори отамана, отаманші і їхніх заступника та заступниці відбувалися на третій день Великодніх свят: від цього дня починається «вулиця».
З книги: Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Весна.
