Гал-інфо отримало ексклюзивну можливість опублікувати уривок першого розділу найочікуванішої книги вересня 2019 року — "Характерник".
Як вже повідомляло Гал-інфо, "Клуб сімейного дозвілля" привезе на BookForum свої найрейтинговіші видання. Серед них буде твір Василя Шкляра — «Характерник». Зокрема, презентація цього роману відбудеться 21 вересня 17:00 у конференц-залі Палацу мистецтв (2 поверх). А наступного дня, 22 вересня, пройде автограф-сесія о 12:00 на стенді видавництва «КСД» №107 (1 поверх).
Подаємо уривок з Розділу I, у якому йдеться про нечуване диво, що вчинилося в Січі Запорозькій, коли її спіткала лиха година
1
Року Божого 1673, глибокої осені, коли вже листя впало з дерев, на Запорожжя прибилася збіса цікава кумпанія із десяти комонників, яких привів сюди бравий донський козачина Іван Міюський. Спершу їхні тіні було помічено в густому тумані біля Кодака, — мокра мла тоді морем залила Дике поле й Великий луг, і перетомленим подорожнім здавалося, що вони їдуть уже не степом, а по морському дну, — потім вони попасли коней на березі річки Самари, де прижухла трава досі стояла в коліно, а вже звідти рушили прямісінько на Чортомлик.
Зверху верхівці скидалися на козаків, хоча зодягнуті були хто як — той у жупані, той у семирязі, ще котрийсь в овечій кожушині, Іван же Міюський був у брунатному кунтуші з широкими проймами замість рукавів. По праву руку від нього їхав на білій цибатій кобилі вельми повабний юнак у зеленому, підбитому лисячим хутром каптані й соболиній шапці-макітрі, схожій на ту, що їх носять московські царі. Тоді як інші комонники, звільна похитуючись у сідлах, дрімали, він сторожко вглядався десь у далечінь, хоч бачив не далі, як за п’ять кроків.
Разом з важким осіннім туманом стояла така потайна напружена тиша, що її боязко було полохати бодай словом чи кашлем. І все-таки молодик у лисячому каптані й шапці, схожій на перекинуту догори дном макітру, нетерпляче спитав:
— Ще далеко?
— Палицею кинути, — відповів Іван Міюський, принюхуючись до сивої мли, що тривожно пахла терпким кінським потом і дьогтем. — Майже приїхали.
Та вже за мить його правиця шарпнулась до шаблі.
Недалеко й не близько, а так десь за версту від Січі перед ними зненацька виросли з-під землі три чорні вершники на високих різномастих конях — сірому, вороному й гнідому. Таких страшидл Іван Міюський зроду не бачив ні на Дону, ні серед запорожців, укупі з якими йому колись доводилося бряжчати шаблею, ні навіть у Персії, куди їх, донців, водив одчайдух Степан Разя, чия буйна голівонька полетіла з пліч на лобному місці в Москві. А в цих трьох, що вродилися з-під землі в тумані, голів… не було. Так спершу здалося Іванові Міюському, так увижалося молодикові в лисячому хутрі та всім нетягам, що їхали з ними, дрімаючи в сідлах. Тепер же вони враз широко розплющили очі й злякано, не кліпаючи, дивилися на безголових примар, що невідь-яким робом виринули перед їхнім носом. Від несподіванки всі заціпеніли, ніхто не потягся до шаблі, навіть Іван Міюський, котрий спершу звично шарпнув руків’я, відчув, як його правиця зів’яла й повисла, немов конопляна.
Чорти? Мана? Татарські песиголовці?
Заклякли не тільки люди. Коні — і ті, замість того, щоб нагострити вуха, так прищулили їх, що втратили свою гордовиту подобу.
І тільки тоді, як середульший вершник на вороному жеребці явив їм свою усміхнену твар, кумпанія допетрала, що всі троє ховали свої голови в чорних каптурах-клобуках. Вони були зодягнуті в темні опанчі, схожі на куці ряси без рукавів. Глянеш — ні рук, ні голови, самі тулубища чорніють у тумані.
— Хто такі і по що йдете? — спитав середульший вершник, котрий відкинув на плечі клобук, і тепер мандрівці побачили, що в нього на в’язах є голова, вона поголена, а з тім’я набік звисає короткий козацький чуб. Був він зовсім молодий, мав тонкі, не розпушені вуса, схожі на ластів’ячі крила. Його ясні карі очі всміхалися, але від тієї усмішки холонуло в грудях.
Іван Міюський здогадався, що вони, ці троє, потайки крутилися біля них давно, бо тепер ще гостріше у ніс йому вдарив крутий дух дьогтю. Правду кажуть старі запорожці: не лякайся того, що можеш побачити, бійся невидимого твоєму оку. Почувши козацьку мову, Іван Міюський осмілів і відповів спогорда:
— Ми донські козаки. А йдемо на Січ до кошового Сірка.
Іван був родом із Таганового Рогу, який здебільша називали Таганріг; його прізвище Міюський походило від назви річки Міус, що впадає в Азовське море, себто в Міуський лиман, де споконвіку гутірка була майже така, як на Запорожжі.
— Навіщо вам кошовий? — гостро дихнув на нього дьогтем той-таки усміхнений козак із молодими очима й тонкими, крильчатими вусами.
Іван Міюський спантеличено закліпав товстими повіками. Він раптом побачив, що допитувач уже сидить не на вороному коні, а на сірому, і його очі зовсім не карі, а сірі. Донець геть розгубився, коли його погляд ковзнув ліворуч і він побачив, що вершник, який сидів на сірому коні, тепер опинився на вороному. Тим часом цей вершник, щоб показати мандрівцям, що він живий, не намальований, теж відкинув клобук за величезну, як добрий гарбуз, голову, стромив у зуби маленьку череп’яну люлечку, дістав трут та кресало і, вдаривши залізом об кремінь, запалив носогрійку. Гірка пахощ, перебиваючи запах дьогтю, цівкою потекла крізь вогкий туман до Івана Міюського, наче йому хтось ткнув під самісінький ніс пучок євшан-зілля.
— Навіщо нам кошовий? — перепитав донець, збираючи докупи думки, розпорошені такою чуднотою. І, щоб збити пиху прискіпливому козакові, він мовив притишено, але з неабияким натяком: — То є велика тайна. Я можу про це говорити лише з кошовим Сірком.
— Нема його, — похитав головою різноокий січовик і поськав за вухом свою сіру кобилу.
Іван Міюський побачив, що клята коняка теж усміхається, вишкіривши великі кукурудзяні зуби, які від утіхи не вміщалися їй у роті. Тепер донець був певен, що перед ним на сірій кобилі сидить у куцій рясі-опанчі справдешній галдовник1. Чи химородник? Чи який біс?
— А де він? — спитав Іван Міюський.
— Хто? — знов поськав за вухом кобилу галдовник.
— Кошовий Сірко.
— А, кошовий? Не знаю. Може, в Тягині. Може, в Криму. Чи, може, в самому Стамбулі. Або разом і там, і сям, і ще десь.
— А це ж як?
— Просто. Це ж вам Сірко, а не чорта рогатого хвіст!
— Коли ж він повернеться? — втрачаючи рівновагу духу, поспитав Іван Міюський.
— Коли? Може, завтра, може, через тиждень, а може, й через місяць. Повоює бусурменів і вернеться.
— А наказний є?
— Є, — сказав галдовник. — Як же без наказного? Ніяк!
— Веди нас до нього, — попросив Іван Міюський. Він уже здогадався, що перед ним Сіркові пластуни-вивідувачі, котрі, видно з усього, не спускали їх, донців, з очей, починаючи від Кодака.
— І до наказного не можна, — сказав галдовник, дивлячись одним оком на Івана Міюського, а другим на юнака в зеленому, підбитому лисячим хутром каптані. Око, яким він дивився на Івана, було ще сірим, а друге вже світилося зеленцем.
— Як — не можна? — з досадою спитав донець. — Наша тайна буде великим скарбом не тільки для Запорожжя! Якщо ви нас не приймете, Сірко вам цього не подарує.
— Не в тому річ, — мовив галдовник, з цікавістю приглядаючись до молодика в лисячому каптані.
Був той справді милий з лиця, трішки смаглявий, трішки довгобразий і в міру рум’яний — саме стільки, як личить підпарубкові, котрий ще не голився. Він весь час мовчав, але, боячись проґавити бодай слово, вуха тримав настовбурчені. Тому в око відразу впадав його, можливо, єдиний ґандж — праве лапате вухо було вдвічі більше за ліве. Воно навіть заворушилася, коли Іван Міюський спитав із прикрістю:
— То в чому ж причина? Чому нам не можна зайти до Коша?
Усмішка зійшла галдовникові з лиця, його очі знов стали карими, і він промовив засмучено:
— У нас чума.
2
Пошесть занесли на Січ кам’янець-подільські купці-вірмени. Вони торгували на січовому ринку всіляким цікавим крамом, а найбільше кожухами та іншою одіжжю, в тому числі й поношеною. Приїхали трьома возами — Карапет Месропян із сином Мовсесом та братом Гургеном — і так піддобрилися до козаків та отаманів Шкуринського й Васюринського куренів, що ті дозволили купцеві Карапету зберігати у них товар.
Спершу все було дуже весело, Карапет Месропян підніс козакам на вечерю барило горілки та хоровац із сугака2, а потім уже напідпитку подарував Гнатові Пінчуку саєтову сорочину з чужого плеча, яку той відразу нацупив на себе. Випив чоловік, закусив сугаком, убрався в обнову, а десь на третій чи який день по тому Пінчук після тяжкої пропасниці оддав Богові душу. І хай би вже сам, а то ж забрав за собою і сина свого Каленика — канархиста, півчого січової церкви святої Покрови.
Поки підозра впала на купця-вірменина, що це він заніс із старим лахміттям чуму до Коша, то вже й пізно було щось у нього питати. Карапет Месропян, сердега, тут-таки, навіть не від’їхавши на Кам’янець, одійшов на той світ у гарячці, а за ним переставилися в муках і брат його Гурген та синок Мовсес.
Шкуринські й васюринські козаки мерщій покинули свої курені, де зберігався Карапетів крам, а наказний кошовий отаман Грицько Пелех оголосив карантин. Добре, що якраз перед пошестю Сірко з більшістю запорожців пішов на Тягиню, людей у Січі лишилася жменя. Військовий суддя Степан Білий, покликаний бути розпорядником під час моровиці, наказав спалити тіла небіжчиків в урочищі Гостра могила, усім козакам і старшинам велів намаститися дьогтем (хоч вони й без того вимазувалися ним від усякої нужі), а поза тим кожному щоденно випивати дьогтю на власну мірку. За цими мірками, як і за іншими помічними заходами, додивлявся ієромонах січової церкви отець Петро, який дбав не лише про душі козаків, а й про їхнє здоров’я. Було обкурено сіркою навіть церкву, де ще три дні тому співав на криласі янгольським голосочком покійний Каленик Пінчук. Обкурили військову канцелярію, пушкарню, всі курені та будівлі, де ступала людська нога. Крім того, сірку додавали у воду, в горілку, домішували в соломаху, щербу та в усю козацьку їду.
Суддя Білий суворо заборонив виходити й заходити будь-кому на Січ, приїжджі крамарі, що товклися недалеко за валом, після лихої вістки здиміли самі, а козаків із прикметами тяжкої недуги, нехай вибачають, було посаджено до сиквестру3.
Пам’ятаючи, що Карапет Месропян частував запорожців печеним сугаком і що дикі тварини, особливо сугаки, гризуни, всілякі бобри, харсуни4 та бабаки теж розносять чумну пошесть, суддя Білий заборонив запорожцям їсти дичину, а також збиратися гуртами поза своїм куренем, танцювати, грати в карти, битися навкулачки. Лише трьом козакам, Сірковим любленцям із Пластунівського куреня — Кирикові, Гирі й Костогризові дозволялося більше, оскільки вони пильнували підступи до Січі на випадок з’яви ворога чи підозрілого люду, а цього разу ще й мусили вчасно попередити про чуму кошового отамана Сірка, коли той вертатиметься з походу. Хоча Кирик, Гиря і Костогриз були тими бестіями, яким не треба дозволяти чи забороняти кудись виходити і заходити, вони, ці Сіркові любленці, могли невидимо пройти де хотіли, не лишивши ні сліду, ні знаку. І Сірка їм не треба було виглядати, вони його чули за сотні верстов.
На щастя, козацька мати Богородиця прийшла запорожцям на поміч ще до повернення кошового. Завдяки молитвам і старанням наказного Грицька Пелеха, судді Степана Білого, отця Петра та всього чесного товариства чума відступила ще до морозів, хоч саме їх вона боялась найдужче. Пошесть відійшла, однак наказний карантину не зняв. Ця безноса трясця з косою мала звичку вертатися без попередження, якщо забулася когось забрати з собою. І тепер Грицько Пелех, вислухавши вість пластуна Кирика про велику тайну донців, з якою вони прийшли в Січ, сушив голову, чи прийняти їх, чи хай дожидають Сірка, аби не брати гріха на душу. Щоб того гріха було менше, він покликав на раду суддю Білого та писаря Яковину.
Зійшлися у військовій канцелярії, повсідалися за важким дубовим столом, вичовганим ліктями до білого блиску, і Грицько Пелех розповів товариству про вість, принесену пластуном Кириком, про велику тайну, з якою прийшли до них донці.
— Що будемо робити? — повів Пелех важкими, як биті таляри, очима.
— Це ж той Міюський, що вже колись заходив до нас? — спитав писар Яковина, аби не мовчати. І пригладив розпушені конопляні вуса.
— Той.
— Чи не Іваном його звуть? — подав голос і Степан Білий.
— Іваном, — трохи дратуючись, сказав Пелех. — Але я питаюся, як нам бути? Чи приймати їх, чи хай ждуть Сірка?
— Ну, чума немов одійшла, — знов пригладив вуса писар Яковина.
— А карантин не знято, — докинув суддя Білий.
Наказний Пелех бачив, що їм обом так само, як і йому, — хочеться й колеться. Вони згоряли від цікавості — з чим прийшли донці? — але не вгадано було, чим це може обернутися для кожного з них, тому ні проноза Андрій Яковина, ні старий лис Степан Білий не хотіли лізти поперед батька в пекло. І, щоб довго не розводитися, Грицько Пелех сказав:
— Так, давайте прямо. Не крутіть хвостами.
— Годилося б коло зібрати, — дмухнув у вуса писар Яковина, і вони, його вуса, знов розпушилися, немов на вітрі.
— Чи бодай скликати курінних, — почухав потилицю суддя Білий.
— Ні, — сказав Пелех. — Карантину ще не знято. Ми навіть до церкви ходимо по одному. Тож вирішуймо втрьох. Ти, Андрію, за чи проти? — Пелех втупив очі-таляри в писаря.
— Проти чого? — не зрозумів той.
— Ти за те, щоб прийняти донців, чи хай ждуть Сірка? — пояснив Пелех.
— Та як сказати. І за, і проти. Не знаю. Я так, як ви двоє.
— А ти, Степане? — глянув Пелех на суддю.
— Я теж отакої, — і далі крутив рудим пухнастим хвостом суддя. — З одного боку за, а з другого проти. Виходить, як ти, пане наказний, вирішиш, так і буде.
— Гм, — гмикнув наказний Грицько Пелех. — Річ у тім, що я теж і за, і проти.
— То що ж робити? — спитав Степан Білий, хоч йому, як судді, годилося першому покласти свій рішенець.
— Еге, — тріпнув вусами писар Яковина. — Заковика.
— Якщо не знаєш, як чинити, то покладайся на фортуну, — сказав Пелех. — Сиріч на жереб.
Він поліз рукою у глибоку пазуху жупана й дістав срібного єфимка5.
— Якщо монета впаде догори орлом, тоді хай заходять. А якщо догори конякою, тоді зась. Згода?
— Мудро! — в один голос сказали суддя і писар.
Пелех нігтем великого пальця підкинув монету, вона срібно замерехтіла в повітрі, потім, дзенькнувши, вдарилася об дубову стільницю, підстрибнула й не покотилася далі, а лягла перед їхніми очима догори орлом. Пелех, Білий і Яковина відчули полегшу, бо всім трьом вже не стачало терпцю дізнатися, з чим же прийшли до них донці. Але ні суддя, ні писар не знали, що на такі випадки наказний Грицько Пелех мав особливого єфимка, на якому з обох боків був викарбуваний орел.
Проте він, наказний Пелех, розвівши руками, сказав невдоволено:
— Ну що ж, нехай приходять. — Ще трохи подумав і підняв угору вказівного пальця: — Але не в Січ. Приймемо їх за валом у грецькій хаті, а далі воно покаже.
- 1 Чаклун, характерник. Як і химородник. (Тут і далі прим. авт.)
- 2 Печене м’ясо із сайгака.
- 3 В’язниця, де під час пошесті ізолюють хворих.
- 4 Харсун — тут: борсук.
- 5 Єфимок — срібна монета, на якій з одного боку викарбувано двоголового орла, а з другого – царя Олексія Михайловича на коні.
