Письменник Юрій Андрухович у своїй колонці на сайті zbruc.eu долучився до теперішньої дискусії про мову. Суть його позиції - "вибір мови значно важливіший від вибору вишиванки".
Юрій Андрухович: "Протягом останнього тижня мене так часто ставили через кому поруч із Тарасом Прохаськом, що я знову змушений вдаватися до пояснень очевидного (заняття, яке потроху починає визначати ледь не сенс мого існування – принаймні тут, на батьківщині).
Так-от. Попри високу для мене честь і велике задоволення стільки разів засвітитися поруч зі старим другом та чудовим письменником, я повинен наголосити, що не відповідаю за колонки, підписані «Тарас Прохасько». Натомість за колонки, підписані «Юрій Андрухович», я несу цілковиту відповідальність. Будь ласка, нічого не переплутайте і не зрозумійте мене навпаки. За Прохаська – Прохасько. За Андруховича – Андрухович. Ми не сіамські близнюки, не структура, не група, не ложа. Ми не працюємо над маніфестом чи партійною програмою. Відповідно, й колективної відповідальності за свої індивідуальні вчинки нести ми не можемо. Ми навіть «на кухнях» давненько вже не обговорювали тих проблем, які начебто аж так збульверсували всю ФБ-країну (насправді сотню-другу неспокійних і не дуже приємних людей).
Моя колонка під назвою «Эдіная краина» не була про мову. Мова виступила в ній лише маркером, лакмусом, проявником. Ішлося ж мені про – ну всі ж, безумовно, зрозуміли, тільки вдали нєпанятлівих! – ішлося мені про цілковитий брак чи принаймні катастрофічно низький рівень взаємного розуміння між мешканцями географічно віддалених реґіонів.
Тарас Прохасько, підтримуючи мене в годину особливо різких на мене атак, написав свою колонку – і вона якраз про мову. Тепер же я приєднаюся до теми, яку запропонував Тарас, і висловлю кілька власних міркувань. Іншими словами – проіншую Прохаськів текст, бо ж недарма Інший Тарас, Великий, заповідав усім нам: «Учітеся, брати мої, думайте, іншуйте!..»
Латинська мова знає доволі мудру приказку: esse quam videri. Як би це перекласти? Звичайно, аж так пружно і стисло, як в оригіналі, не вийде. Проте я спробую якнайточніше передати зміст. Esse quam videri – це щось наче «Будь, а не показуй зі себе». Не так роби вигляд і вдавай на публіку, як будь насправді тим, ким хочеш (повинен) бути.
Багато українців (із тих, кого Тарас Прохасько пропонує вважати росіянами), визначаючись, особливо останніми роками, з update’ом власної ідентичності (заняття, безумовно, важливе і корисне для кожного з нас), поставилися до набору ідентичнісних ознак як до своєрідного меню, з якого можна вибрати окремі пункти. Багато з них вибрали як безумовно свої синьо-жовту (а відтак і червоно-чорну) символіку, тризуб (особливо добре дивиться на футболках), гімн «Ще не вмерла» (особливо добре співається на стадіонах). Гаразд, усе чудово. Дякую, дорогі співвітчизники, you did it!
Трохи згодом переважна більшість із них у своєму патріотизмі пішла ще далі – і вибрала вишиванки. Як можна не радіти з цього приводу? І ми радіємо. Особисто я дуже з цього приводу радію.
Але це все поки що більшою мірою videri (показувати назовні). А мова – це esse (бути насправді). Тобто вибір мови значно важливіший від вибору вишиванки. Вишиванку ви просто купите і будете цим пишатися – тим більше, чим більше за неї заплатите. Не хочу впадати у притаманну моїм опонентам злостивість і писати на цьому місці «Вишиванкою ви просто відкупитеся».
Натомість мову не купити – навіть платними прискореними курсами. На неї треба зважитися – й почати в ній жити. Згоден, психологічно це найскладніший пункт із усього нашого з вами меню. Через те я такий терплячий. Я ладен чекати на ваше визрівання сторіччями і не хочу влазити в жодні навколомовні срачі.
Тільки ж визрівайте таки помаленьку, робіть зусилля. Бо зусилля того варті – в мові-бо здобувається буття.
Тепер із приватного.
Моя дружина носить африканську зачіску з багатьма кісками – їй вона дуже пасує. Але коли минулого тижня в Берліні ми з нею виходили зі станції метро на славнозвісному мультикультурному Кройцберзі, де винаймали помешкання, мою дружину ледь не за руки ловили і щоразу зупиняли чорношкірі хлопці. Їх там десятки – й вони продають траву. І треба ж було бачити їхні витягнуті (sic!) зі здивування обличчя, коли моя дружина йшла собі повз них далі, ніякої трави не купуючи. Мабуть, їм ішлося про те саме, що й мені: якщо ти вже носиш цю зачіску (videre), то купуй, будь ласка, нашу траву і вживай її (esse). Будь нашою.
За великим рахунком ми з Тарасом Прохаськом (і тут на хвилинку ми знов опиняємося поруч) – ті самі продавці трави. І коли наші потенційні клієнти від неї відмовляються, ми стаємо трохи розгубленими. Хоч я й кричу їм услід: «Класна вишиванка!» Як отой африканець, що крикнув услід моїй дружині: «Nice rasta!».
І на цьому б усе, але не забути б.
У коментах так чи сяк дорікатимуть війною.
Утім, про неї колись найкраще сказав – і всі в нас це тисячу разів процитували – Черчилль. Це ж він начебто заявив щось у тому дусі, що «коли ми з огляду на війну врізаємо фінансування Британського музею, то скажіть мені, за який хрін ми тоді воюємо».
І якби в нас був нині який-небудь український Черчилль, то він мав би сказати аналогічно: «Якщо ми з огляду на війну повинні позакривати роти на підтримку рідної мови, то…».
Ну власне. За що?"
