Травневі мандрівки особливі. Така втіха для очей і душі! У це просто треба вірити. У смарагдовий оксамит, несамовиту розгніваність неба і тихий усміх сонця. Зелена тінь ходить за мною назирці відучора. І сліди мої зелені. Хоч ранок знов заповідається похмурим і понурим.
Колись в дитинстві я любив одягати на носа татові кавалєрські окуляри від сонця із зеленими пластиковими шклами. То було чудесно дивитися на світ зеленими очима. Тепер світ некліпно дивиться на мене малахітовими зіньками і усміхається - знайди 50 відтінків смарагдового! А їх є більше! Мій ізмарагд... Ох, який Франко актульний! І ходжу його стежками, і журюся зі світу як він, і літа наздоганяють...
Як лампа розбита,
Даремно олій доливати;
Як злодій утікне,
Даремно стайні замикати.
Як висохли води,
То пощо там мости будуєш?
Як юність минула,
То пощо з дівками жартуєш?
Але моїм дорогам байдуже до розмислювань самотнього мандрівця поміж смарагдових піль. І небу, що кропить сліпим дощем сиву голову. Вони знають, що я не розчинюсь у зеленому мареві, а йтиму поки йдеться. Хіба колись, коли вже буде однаково якого кольору світ...
Учора замурзаний малий з крайньої хати запитав мене
- Вуйку, а де ви йдете?
- У світ...
Він ще довго зачудовано дивився мені услід...
Ішов однією з наймальовничіших підльвівських доріг - від Тростянця, що поблизу Миколаєва, через Глухівець, до чарівної Сухої Долини, і далі - до Бродок на стрийський гостинець. Довкруж очі вбирали розлогі зелені хвилі ланів - аж до небокраю. Усе було в смарагдових барвах, крім неба і дороги.
У Глухівці традиційно помилувався пісковою скелею із зеленою чуприною лісу на маківці. Довкруж неї кар’єр, а вона непорушно стоїть насторожі, не пускаючи хижих екскаваторів у село.
Далі дорога з долини круто спинається вгору. Вода від недавніх дощів нанесла купи піску і каміння, поточила асфальт. Йти нелегко таким шляхом, зате машин немає - хто ж захоче “вбивати” свою автівку на такій дорозі?
На вершині пагорба застиг у німому захваті. Пам’ятаю, йшов цим же шляхом взимку і мене зносило рвучким вітровієм, закидало снігом, обпікало обличчя морозним подихом січня. Я майже нічого не бачив. І нині тут вітряно, але сонце ласкаве і тепле, очі відпочивають на зелених плахтах полів. Раптом ловиш за хвіст думку - якщо і є рай на землі, то він тут, в Сухій Долині.
Маленьке село, але дуже затишне і миле. Невеличкий костелик святої Терези від Немовляти Ісуса, збудований у 1928-му році, стоїть у самому центрі села на роздоріжжі. За совітів тут був склад. Нині знову правиться. Неподалік - церква Покрови Пресвятої Богородиці, яку збудували і освятили ще у 1869-му році. Поруч на комині старої хати подружжя бузьків облаштували собі домівку. Судячи з їх вигляду - птахи тут цілком щасливі. І не лише вони. Простуючи дорогою до річища Зубри, я мало не оглух від несамовитих співів солов’їв, тріскотні шпаків та криків шулік у піднебессі...
Травень, трава, травники - у травні Галичина перетворюється на країну трав і високого неба, повних річок та свіжого листу, запашного і збудливого. І лиш глибоко-глибоко на денці душі ворухнувся спогад про зиму, хугу в скрипучий сніг під ногами... Ворухнувся і розтанув під веселим сонячним вітром.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
