Давні бойківські села... Щоб зрозуміти дух їх мешканців, темперамент та звичаї - тут треба жити, гомоніти з горами і смерічками, ходити стежками і плаями, продираючись крізь хащі, дихати повітрям волі, насолоджуючись близькістю неба.
Мені пощастило більше - я приїхав у село Тухольку, що неподалік умовного кордону між Львівщиною та Закарпаттям і познайомився із цікавезним чоловіком - колишнім директором місцевої школи Богданом Васильовичем Гузієм.
Чоловік порався на подвір’ї - різав дрова. А йому ж уже вісімдесять минуло! Запросив до хати, дістав свою книжку, яку видрукував на комп’ютері в одному екземплярі. У ній зібрані всі відомості про Тухольку з давніх часів і по нині. Описані і досліджені роди бойків, які здавна тут мешкали, хати та громадські будівлі, перекази та історичні розвідки. Дивовижної пристрасті та емоційності чоловік! Він, як поводир, взяв мене за руку і повів сторінками історії рідного краю.
Тухолька розпочалась у давні часи із поселення переселенців з Тухлі. Але офіційно рік заснування 1552-ий - про це свідчить перша письмова згадка. Село досить високогірне - знаходиться на висоті 731 метр над рівнем моря. Для порівняння - це майже дві, поставлені один на одну, Замкових гори у Львові.
Селяни жили здебільшого з тваринництва та лісу. Життя тут нелегке: дороги важкі, ґрунти небагаті і потребують великої праці, ще й природні умови зовсім не мед. Але люди тут прижились і не хотіли покидати мальовничих Бескидів. Кілька разів Тухольку винищував мор та холера, село переносили з одного місця на інше, але воно щоразу відроджувалось. Крім того, норовливі бойки не корились панам, що запроваджували свої порядки у їх краю, і повставали. Селян під багнетами водили на панщину. До того ж коштом громади утримувались жандарми в селі, які їх нещадно кривдили і били.
Відомий випадок, коли у вересні 1826-го року селян Тухольки в присутності жандармів змусили підписати документ, в якому вони перепрошують власника села графа Потоцького за заподіяні йому кривди і непослух. Але й після цього вільнолюбні бойки продовжували боротись із кріпацтвом аж до його скасування.
Коли ж цісар скасував панщину, граф Потоцький відмовився відпустити селян на волю. І тоді бойки вибрали з-поміж себе посла Василя Орищича, на прізвисько Мелшівський і послали його у Відень до цісаря. Через 9 місяців пішої мандрівки посланець повернувся з порожніми руками. У 1848-му році наполегливі бойки знов відправляють гінця у Відень, щоб цісар дав бойкам грамоту про волю. І цього разу це їм вдалося. Нині грамота про скасування панщини знаходиться в основі пам’ятного хреста.
У вічній боротьбі із вибриками природи та панською сваволею гартувався характер бойків. Уперті, наполегливі, маломовні і надзвичайно талановиті люди. Варто лиш подивитись на церкву, яку вони звели у 1845-му році. Неймовірно зґрабна, гармонійна, елегантна класичична бойківська церква. Збудував її сільський майстер із сусіднього села Плав’є. Поруч у 1862-му році звели дзвіницю. У горах ще високі сніги і, щоб дістатись храму, мені довелось натрудити ноги, але то вартувало, бо церква направду розкішна. Нині вона під бляхою, а раніше - крита ґонтом. У селі звели нову велику церкву, а в старовинній правиться лише на храмові празники.
Повз Тухольку проходить “цісарський гостинець” - дорога, що лучила Львів з Будапештом. У Першу світову довкола Тухольки точились запеклі бої між російською та австро-угорською арміями. Тут земля рясно полита кров’ю. Про бої на горі Дзенів навіть складено пісню:
Срібний місяць,
злотне сонце
По небу сіяє.
Б'ють канони, Машингвери,
Земля ся здригає.
Як почали воювати.
Із канонів бити,
Як почали санітари
Ранених носити.
Тече річка кирвавая,
Аж дерева гнуться,
А як мені не плакати,
Самі сльози ллються.
Ой тогди мʼ ся молодийка
У вікно дивила,
Як на горі, на Дзвенов’їм
Страшна штурма була.
А тогди я молодийка
На ніжках зів'яла,
А як моя соколина
На Дзвеновім впала.
Ой як мені не плакати.
Самі сльози ллються.
Від милого карти нема,
Від нелюба шлються.
Уже пізніше у цьому бойківському краї точились жорстокі бої між українськими повстанцями і каральними загонами совітів. Бойки завжди боронили своє українство і волю.
Писати про Тухольку легко, бо є що, але й дуже важко. Бо словами передати навколишню піднебесну красу неможливо. Село надзвичайно мальовниче, розкидане вздовж гостинця та по навколишніх горах. Попри кілометри і кілометри пройдених доріг, втома не відчувалася, бо гори, простір і сонце заряджають мандрівця енергією і духом свободи. Щоб це відчути - у Тухольці варто побувати: приголубити поглядом стару церковцю, піднятись на маківку гори, зануритись у смарагдовий чар лісу. І трохи побути бойком. Це помічне на життя.
Богдан Волошин, Локальна Історія.
