Коли вискакуєш зі Львова на гостинець, що провадить до Галича і далі до Станіславова, то за якісь 15-20 хвилин припадаєш до вікна: ліворуч від шосе відкривається один з наймальовничіших краєвидів Львівщини – щось таке настроєво тосканське.
З височезної гори, яку осідлав гостинець, село наче в моїй розлогій кишені. Видно аж до краю землі. Але це все якусь мить, бо маршрутка мчить далі, і в душі залишається лиш спогад та бажання колись сюди приїхати.
Тому обов'язково треба побувати у Відниках! Бо це така втіха для очей! Нарікати не доводиться ні на погоду, на на низьке небо, ні на холод.
Погода не дуже тішила – усе в млаці, сіро, не затишно. Але поштовхавшись у маршрутці, вийшов на узбіччя шосе і все. Байдуже, що небо сочиться сукровицею, що під ногами мокро і цяпливо. Очі не годні напитися простору, що простягався просто з-під ніг. Стоячи на краю урвища, споглядав велетенську долину, що вишитим рушником простелилася аж до овиду.
Картина пістрява, бо стьобана ковдра землі зшита з акуратних клаптиків-латок, кожна з яких має свій відтінок біло-сірого. Неподалік виднілася стіна заліснених пагорбів, окрасою яких була гора Камула – найвищий пагорб Львівщини. А просто під ногами, у долині, шнурочком тягнулось село Відники. Десь майже на межі виднокраю біліла церква у далекому Звенигороді.
Подейкують, що саме завдяки княжій столиці й засновані Відники. Назва походить від слова відати, знати. Тут стояла сторожова вежа, з якої вої пильнували, чи не наближається ворог до Звенигорода. За іншою версією, село зветься Водники, бо звідсіля подавалась вода до княжої столиці. Чи так, чи інак, але село тісно пов’язане із княжим містом.
Зверху дорога спускалася доста крутою петлею і допроваджувала в село. Акуратні обійстя, вулички, серед яких годі зорієнтуватись, якщо не вибрав собі напрямку ще угорі, легкий вітрець в обличчя... Гарно!
Через просторий майдан струменів потік із смарагдово-зеленими берегами, що брав початок із горішнього джерела. Можливо, з цього джерела й пив колись воду середньовічний Звенигород.
Неподалік потоку постав невеличкий костелик, критий червоною черепицею. Він би тішив око, якби не його стан: стіни потріскали, дахівка розсунулась, вікна зяяли пусткою і розпачем. Старий доживає віку...
За костеликом і великою новою церквою притулилась дивовижна дерев’яна церковця. Охоронний знак повідомляє, що вона збудована 1729-го року. Миколаївська церква загалом у доброму стані. Щоправда, затиснутий між новим храмом і школою, старовинний дерев’яний храм губиться і маліє.
У Відниках ще збереглись зразки давньої господарської забудови. Шпихліри, стайні, клуні, що будувались традиційним галицьким способом: на кам’яний підмурівок ставились дерев’яні балки, до них кріпились плетені з лози «стіни» і все це обмазувалось глиною та білилось. Зверху накривалось червоною черепицею. Виглядало це все дуже святково і тепло. Щоправда, усього цього стає все менше – селяни старі будівлі розбирають і зводять фундаментальні бетонно-муровані бункери. Нове витісняє старе.
Повертаючись на гостинець, знову зупинився на оглядовому майданчику над Відниками - тут можна із завмерлим серцем спостерігати, як котиться сонце за небокрай, ростуть тіні і темніє імлисте повітря. Літописні місця. Жива історія краю.
Богдан Волошин, Локальна Історія
