Гуцульщина – це незабутній край, де мешкає найколоритніший народ. Колиска традицій, звичаїв та обрядів, який оберігають та плекають гуцули, мало не тримаючи на своїх плечах всю Україну.
Долучитися до культури гуцульського краю випала нагода й нам. Милуватися квітучими полонинами та безкрайніми горами – це надзвичайне задоволення. Все в цім краю додає снаги та сили, кличе до нових звершень і безперервної боротьби за свою землю.
У неділю, 19 червня, в селі Верхній Ясенів, що в урочищі Запідок Верховинського району відбувся традиційний фестиваль «Полонинське літо – 2011». На цей фестиваль з’їхалися люди з усіх куточків України та світу. Фестиваль, який об’єднав просто неба десятки тисяч людей, символізував традиційні для Гуцульщини проводи на високогірні пасовища пастухів, які чотири місяці проводять на полонинах.
Полонина в урочищі Запідок є місцем урочистих зібрань гуцулів. Підйом на полонину не надто крутий, окрім того, він асфальтований, що суттєво полегшує сходження. Це місце має феноменальну силу одвічного духу та темпераменту гірського народу, який завжди був фундаментом українства. Полонина лежить на висоті 1221 м.
Уже традиційно цей фестиваль проводять задля вшанування нелегкої праці вівчарів, або як іще їх називають «полонинників». Самі вівчарі піднялися на високогірні полонини ще в травні, однак традиція проводжання їх дещо модифікувалася з часом. Тепер, як і колись, гуцули вітають їх працю, частуючись першим верховинським сиром, бринзою, вурдою та будзом та запалюючи велику ватру. Подорожнього зустрічають трембітарі, які, до слова, традиційно сповіщали про повернення пастухів додому.
Те, що для інших може видатися буденністю, для гуцулів є великим святом. Проводи гуцульських пастухів на віддалені гірські пасовища для випасу худоби – це і трагічний, і щасливий момент одночасно. Щасливий тому, що за період перебування у горах вони повністю забезпечують свою родину харачами, а трагічний, бо годувальник родини на чотири місяці полишає її, адже вихід на полонину починається в травні і триває аж до вересня. Недаресно в гуцулів є приказка, що на жінці тримається три кути хати, а на чоловікові один, адже весь час він повинен здобувати харчі та дбати про свою родину.
Умови життя пастухів на полонині надзвичайно важкі, і лише витривалі та фізично міцні чоловіки можуть їх витерпіти. Адже у високогір’ї часті холоди, два з трьох днів дощові, окрім того, в горах серед літа випадає сніг. Однак навіть попри те, що праця в горах є пекельно важкою і триває від світанку до ночі, кожен гуцул мріє стати полонинником, бо це найповажніше ремесло.
Самі ж гуцули розповідають, що є три речі, які характеризують життя гуцульських пастухів — це бринза, трембіта і ватра. Старожили кажуть, що на полонині ніколи сумувати, а коли туга за домівкою ранить серце, полонинники починають співати та грати веселих пісень. Ввечері під полонинські наспіви ватаг (головний) запалює ватру, а парубки танцюють гуцульський ритуальний чоловічий танець «Аркан» з маленькими топірцями в руках. Після повернення вівчарі традиційно пригощають усіх охочих будзом, бринзою та вурдою.
Відчути дух Карпат вдалося й нам, адже на полонині здійнявся дуже сильний вітер, кілька разів йшов дощ, однак гостей свята це не злякало, бо нема цілющішого елексиру як благодатний дар неба в безкрайніх Карпатах. Власне, атмосферу фестивалю важко описати словами. До того ж, нам дуже пощастило познайомитися з добрими газдами. Пані Ганна із селища Верховина, але на свято завжди їде разом із сімєю та варить на полонині свій фірмовий бануш.
«Бануш в кожної господині виходить різним, адже кожна має свої секрети, однак незамінними компонентами цієї страви є кукурудзяна каша, яка вариться на сметані, а потім для ліпшого смаку до банушу додають ще трохи бринзи. Раніше бануш варили дуже густим, його буквально доводилося різати ножем. Оскільки він дуже поживний, йдучи в гори, гуцули брали його із собою в тайстру. На свято ж такий густий бануш не варять», - зауважила пані Ганна.
На фестивалі можна було знайти розвагу до будь-якого вподобання, починаючи від частування сиром та медовухою, грою на трембіті і закінчуючи доїнням вівців. Молоді чоловіки могли позмагатися за звання найсильнішого і в чеснім поєдинку здобути цінний приз. Славнозвісний мольфар Нечай також був на полонині і спілкувався з усіма охочими. У свої 82 роки Нечай має вигляд досить бадьорий, щораз радить дівчатам, як скоро вийти заміж, він порівнював хлопців із метеликами і переконував, що причаровувати їх не гріх, а необхідність. Розігнати ж хмари над полониною мольфар не погодився, мовляв дощ – це благодать і справжньому святу не завада.
На фестивалі була традиційна гуцульська торговиця, на які продавали різний крам, українські національні однострої, старовинну гуцульську вишивку, глиняний посуд, дитячі іграшки та різні смаколики. В цілому фестиваль «Полонинське літо – 2011» дав змогу відчути все різнобарвне життя гуцулів, його шаленний темп та неймовірні розваги.
Анна НОВИК.
