Слухай онлайн
Війна на Донбасі

"Азов" 6 років у складі НГУ. Про війну від початку і до сьогодні.

11 листопада 2014 року полк міліції особливого призначення «Азов» МВС увійшов до складу Національної гвардії України.

Наразі «Азов» – це окремий загін спеціального призначення військової частини 3057 Національної гвардії України. Це один з найбільш підготовлених і боєздатних гвардійських підрозділів. Його бійці брали участь у звільненні Маріуполя, у боях під Мар’їнкою, Іловайськом, провели успішну Широкинську наступальну операцію.

Бійці окремого загону спецпризначення «Азов» провели десятки успішних рейдів, звільняли міста. А нині військові продовжують гідно виконувати службово-бойові завдання на передовій у складі операції Об’єднаних сил. Найбільша сила підрозділу – це його люди, бійці вірність яких доведена у боях.

Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
1/2

Левко – 25-річний львів’янин, інженер-будівельник. Дмитро – 24-річний уродженець Маріуполя, майбутній політолог. Попри молодий вік і звичний фах, ці хлопці знають, як це, йти у смертельний бій, як, діставши поранення, забути про біль і вести вогонь по противнику чи рятувати з-під куль товариша. Вони – бійці «Азову», ветерани війни за нову вільну Україну.

Своє життя із військом Левко пов’язав ще у 2014 році. У дев’ятнадцять юнак вже твердо знав, що потрібен на передовій. Тому у липні того року він став до лав добровольчого батальйону «Азов». Бойове хрещення Левко прийняв на початку серпня 2014-го у боях за Мар’їнку – стратегічно важливе місто на підступах Донецька.

«Усупереч хвилюванням та мандражу, свисту куль та розривам снарядів, ми впевнено просувалися вперед, нас вела неймовірна жага до перемоги, – згадує Левко. − Після тривалого бою разом із приданими силами 51-ї бригади ЗСУ та бійцями батальйону «Шахтарськ» ми поступово зачищали вулиці міста. Пересуваючись в бойовому порядку за танком Т-64, вже на околицях Мар’їнки побачили блокпост. За попередніми даними, він мав би уже бути українським, та ми засумнівались, адже не було підтвердження інформації. І справді він виявився ворожим – противник відкрив вогонь. У відповідь запрацював наш Т-64. До цього я і не уявляв, як то − стояти позаду танку, коли з його гармати вилітають снаряди – здригалося все навкруги».

З декількох спроб блокпост було взято. Для Левка це стало першою бойовою перемогою. А вже наприкінці серпня юнак взяв участь у другому штурмі міста Іловайська.

«Із техніки ми мали один БРДМ та вантажівку, а із важкої зброї − кулемет НСВ-12,7 «Утьос», − розповідає Левко. − Замість обіцяної вогневої підтримки у повітрі та на землі на позицію виїхав старенький танк. Зробивши кілька пострілів по ворогу, екіпаж скерував машину в протилежному напрямку. Ми лише встигли побачити танкіста, який прокричав нам: «Удачі, хлопці!». Та ми рушили уперед, до селища Виноградного біля Іловайська».

Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
1/2

Там українських добровольців зустрів залп ворожого вогню. Вони зайняли оборону в одному з будинків, зав’язався багатогодинний бій. Як пригадує Левко, стояла неймовірна спека, води було обмаль і прямо під свистом куль аби втамувати спрагу, хлопці обережно підбирали виноград та яблука.

Під час чергового обстрілу троє бійців дістали поранення, двоє загинули. Осколками гранати з підствольного гранатомета в ліву ногу було поранено і Левка. Та, отримавши першу медичну допомогу, він, як і всі легкопоранені, продовжив вести вогонь. На жаль, згодом довелося відступити, однак той бій став ще одним прикладом витримки й рішучості українських воїнів.

Безперечно – досвід приходить у бою, проте й навчання зайвим не буває. З особливим захопленням Левко згадує чотириденні інтенсивні курси, які проводив полковник у відставці В’ячеслав Галва з позивним Кузьмич. На початку війни колишній офіцер Головного управління розвідки МОУ став інструктором із бойової підготовки батальйону патрульної служби міліції особливого призначення МВС «Азов». Він розробив авторську чотириденну методу для добровольців, і за місяць навчив бійців понад чотирьох батальйонів. За словами азовців, за цей короткий термін від Кузьмича вони отримали більше знань та вмінь, аніж за попередні місяці муштрувань.

«Складно було знайти те, чого він не вмів, – розповідає Левко. – Розвідник, сапер, водолаз, снайпер, парашутист, спеціаліст із ближнього бою та екстреного виживання. Але найбільше ми поважали його за те, що він не лише розповідав теорію, а йшов з нами у бій, хоча не мав би. Шкода, що Кузьмича не стало так рано… (25 серпня 2014 року розвідувальний підрозділ батальйону «Азов», з яким був й інструктор Галва, підірвав танк противника і першим зайшов у Новоазовськ, що поблизу Маріуполя. Уранці наступного дня дорогою до штабу в Урзуфі автомобіль Кузьмича підірвався на протитанковій міні. – Авт.).

Пізніше, у грудні 2014 року, коли розпочалося реформування «Азову», багато бійців, не розуміючи свого майбутнього, переходили до інших підрозділів. Наприклад, навесні 2015-го майже все відділення львів’ян, у складі якого проходив службу наш герой, перейшло до лав добровольчого батальйону «ОУН». Підрозділ діяв на Донеччині та дислокувався у селі Піски. Під час одного з боїв Левко дістав друге поранення – осколком у праву ногу.

Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
1/2

Після лікування юнак залишив військо й почав будувати цивільну кар’єру у столиці. Та це тривало не довго. Він постійно моніторив події у районі АТО/ООС. Його турбували думки про те, що більшість людей у мирних містах байдужі до подій на Сході. Тому зрештою у 2017 році Левко вирішив повернутися на службу і поповнив лави окремого загону спеціального призначення «Азов», який на той час увійшов до складу маріупольського полку (нині бригади) НГУ.

Окрім бойових навичок Левку не раз ставалися у пригоді й знання з тактичної медицини. Він надавав першу допомогу та евакуював тяжко пораненого побратима із «сірої зони», рятував військовослужбовця, котрий отримав численні опіки під час обстрілу тощо.

«Аби справді допомогти пораненому особливо під час ворожого обстрілу необхідно пам’ятати, що кожна хвилина може стати вирішальною, – пояснює Левко. – Правила тактичної медицини за стандартами НАТО мають безліч переваг, але, чесно кажучи, декілька разів в екстремальних умовах я порушував один із головних «законів» – «використовуй для товариша лише його власну аптечку». Адже такі цінні секунди, витрачені на її пошук, могли б коштувати як життя пораненого, так і мого».

Рятували й самого Левка. Попри оголошений режим припинення вогню, вночі 7 червня 2019 року позиції азовців на Світлодарській дузі поблизу населеного пункту Новолуганського були обстріляні ворогом з артилерії. Після перших розривів снарядів загинув старший лейтенант Дмитро Пругло, а трьох військових, серед них і Левка, засипало землею. Товариші під вогнем противника якнайшвидше відкопали їх із земляної пастки. Врятували Левка і бійця із позивним «Акс», але сержант Максим Олексюк на той момент вже не дихав, як з’ясувалося пізніше, хлопець загинув від численних внутрішніх травм.

Тієї ночі 7 червня старший сержант Дмитро із позивним Ейнар ніс службу саме там, де відбувався обстріл. Саме він разом з іншими відкопував побратимів, допомагав з їх евакуацією. А коли упевнився, що всі поранені, яких нарахували десятеро, у безпеці, і сам відчув, що втрачає сили. У військового виявили баротравму й пошкодження лівого вуха, тому його разом з іншими пораненими було доправлено спочатку до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні, а пізніше до столичного Центрального шпиталю МВС.

Військовий шлях Дмитра розпочався у 2014 році. Молодий чоловік – маріуполець, тому добре знав, що коїлося на той час у рідному місті. Рух антимайдану, початок «Русской весны» – ці події змусили Дмитра швидко подорослішати й стати на захист рідного краю і цілісності України.

«На той час я був учасником місцевого руху «Ультрас». Ми з товаришами підтримували ідею Єдиної України, брали участь у проукраїнських мітингах і забезпечували їх охорону, – розповідає Дмитро. – Через це нас переслідували сепаратистські угрупування. Декілька разів на мене намагалися скоїти напад – вичікували у парадній, у підворітті. А пізніше у захопленій місцевій міськраді знайшлися й орієнтування на кожного, хто, на думку ворогів, підтримуючи Україну, став зрадником їхньої вигаданої «Батьківщини»».

Хлопець розумів, що проти зброї сепаратистів нічого не може вдіяти, адже не має можливості захищатися законним шляхом. Тож знайшов для себе єдино правильне рішення – стати на оборону рідного міста у складі добровольчого батальйону. Дізнавшись більше про «Азов» від товаришів, котрі вже були у складі добробату, Дмитро пройшов співбесіду. 28 травня 2014 року його взяли на випробувальний термін. І вже за місяць він офіційно став рядовим батальйону «Азов». Після проходження вишколу Ейнар приступив до бойової служби. На початку війни хлопець разом із побратимами неодноразово долучався до охорони позицій прикордонників у Бердянську, виконував завдання із розшуку ворожих диверсійно-розвідувальних груп, доправляв боєприпаси безпосередньо до лінії зіткнення…

Навесні 2015-го військовий брав участь у боях за село Широкине, що знаходиться за 20 кілометрів від Маріуполя і має стратегічне значення для оборони цього міста. На той час вищезгаданий населений пункт вже декілька разів доводилося відбивати у незаконних збройних формувань.

«Коли ми тільки здійснили ротацію, ворог домінував, – пригадує Ейнар. – Бойовики нав’язували бій, вони його і закінчували. Проте через деякий час завдяки умілому веденню бою наших бійців ворог зазнав численних втрат. Як результат, у липні 2015 року вдалося встановити контроль над Широкиним і «відкинути» противника далі».

Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
Фото з архіву бійців ОЗСП «Азов»
1/1

Також у районі АТО/ООС разом із товаришами по зброї Дмитро не раз долучався до гуманітарних місій. Так, наприклад, у 2017 році бійці його загону виконували завдання з патрулювання міста Красногорівки, що на Донеччині. Тоді бойовики артилерійським обстрілом зруйнували будівлю школи та місцевої лікарні. Тож військові були першими, хто прийшов на допомогу цивільним – вони розбирали завали, евакуювали мирних жителів.

Усупереч щільному службовому графіку, Дмитро намагається не полишати й активну громадську діяльність. Він дотримується філософії «Хто, як не я?». Приміром, завдяки спільним зусиллям спільноти, до складу якої увійшов і азовець, було підвищено виплати учасникам бойових дій Маріупольщини. Також Дмитро посприяв знесенню пам’ятки, яка теоретично підпадала під закон про декомунізацію, але через паперові неточності фактично продовжувала існувати у самому центрі міста.

Левко та Дмитро – гідні сини України, які прагнуть захищати свою державу. Вони сильні, розумні, чесні, сміливі – справжні патріоти. За інших умов вони могли б використовувати свій потенціал у мирних цілях, могли б не ризикувати життям, не втрачати здоров’я.

Але саме такі небайдужі, як вони нині творять українську історію. Саме ті, хто дотримується доволі простої філософії – «Хто, якщо не я?»

Олена Онищенко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ