“Нехай живе, богатіє і зростає у своїй релігійній та у своїй рідній національній культурі наша українська дитина на Лемківщині!”.
Лемківщина – унікальна етнічна територія України з винятковою культурою та історією. Усі знають лемківський діалект, який чуємо у сучасних піснях і легко можемо відрізнити від тих говірок, які поширені на території інших українських регіонів. Лемківщина є феноменом сплетіння культур різних народів, геополітичних змін та власної боротьби за самобутність.
“Стик різних культур – української, польської, словацької – є особливістю Лемківщини. Унікальною вона є в мові, традиціях, побуті. Характерною є її музика, мистецтво, література. Лемківщина не є однорідною. І говірка, і стрій, і мова на східній Лемківщині відрізняються від центральної та західної. Східна якраз найближче до нас. Навіть етнографам дуже цікаво і водночас складно досліджувати ці території через це сплетіння різних культур. Ми говоримо, що тут одразу поряд Закарпаття, далі Словаччина, а тут вже Польща. Навіть якщо поглянути на розташування Лемківщини, то це певний трикутник, який об’єднав ці різні культури. Так буває, що говірка ніби надсянська, а церква, наприклад, лемківська. Хата, наприклад, бойківська, а стрій лемківський. Тому цей наш етнографічний регіон насправді дуже колоритний”, - розповів у коментарі для Гал-інфо дослідник лемківської культури, представник громадської організації “Лемківщина” Микола Крупей.
“Скарби Української Лемківщини”, – такий заголовок привернув увагу журналістів Гал-інфо. Стаття, яку він розкриває, була опублікована у часописі “Наш лемко”, який виходив у Львові у міжвоєнний період (1934-1939). Це видання відоме своєю активною позицією у питанні збереження лемківської культури як частини української ідентичності. Часопис став голосом етнографічного регіону, і видані у ньому тексти сьогодні дозволяють відстежувати, що визначальний вплив на формування національної свідомості у лемків мали освіта, релігія та сім’я.
Українські ідеї самобутності та свободи вдавалось поширювати саме у школах, церкві та вдома. Саме через ці інститути суспільства, на думку авторів часопису, слід було виховувати лемківських дітей для формування у них усвідомлення національної ідентичності, адже саме молодь є надією та будучністю [майбутнім, - ред.] нації.
“Таким самим [як в Італії, Німеччині, - ред.], а то ще й більш неоціненим і незаступленим скарбом є теж молодь і для нашої, безвольної, Української Нації, а зокрема для найдальше на захід висуненої вітки українського народу, на Лемківщині. Тут молодь перша горнеться до української, національної освіти й культури; тут свідома молодь ставала завжди перша в ряди пробудителів і поширителів української національної свідомости по наших селах, тут молодь, вихована у двох українських ґімназійних бурсах в Сяноці і у Новому Санчі дала Лемківщині першу її власну, свідому своєї національної приналежности і працьовиту українську інтелігенцію. Тут українська молодь і на будуче має виконати свою рішаючу ролю у сформуванні кращого майбутнього нашої української Лемківщини — і то так на церковному як теж і на національно-культурному й суспільно-економічному полі. Цій нашій лемківській молоді ніхто не може уже затемнити її високого українського ідеалізму та видерти їй – її українського серця з грудей, хоч би це були навіть несвої семінарії в Кракові чи в Дубні!”, - пишуть автори статті.
Доцент кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Олег Павлишин у коментарі Гал-інфо розповів, що опублікована у 1937 році стаття і загалом позиція газети “Наш лемко” засвідчує усвідомлення лемків їхньої самоідентифікації як українців.
“Ця стаття [“Скарби Української Лемківщини”, - ред.] демонструє національну українську свідомість, яка кристалізувалася у міжвоєнний період. З одного боку, Польща мотивувала асимілювати тих лемків, проте з іншого боку, вони проявляли свою національну свідомість як українці. І газету “Наш лемко” видавали українською мовою, писали про необхідність здобувати якісну освіту, засновувати кооперативи, піднімати соціальне значення українського руху. Ця газета засвідчує українські прагнення серед лемків, розуміння, що вони українці”, - розповів Олег Павлишин.
Історик зазначає, після поразки у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія припинила своє існування, і чимало територій, у тому числі Східна Галичина та Лемківщина, перейшли під панування Другої Речі Посполитої (тобто Польщі), яка у різний спосіб намагалась асимілювати українців. Водночас ще з початком розпаду Австро-Угорської імперії у Львові активізувались національно-політичні рухи українців: після Листопадового чину у місті відбулось встановлення української влади, а згодом і проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.
Про такі політичні зміни дізнались і на Лемківщині. З різних причин там ЗУНР не вдалось поширити свій вплив, тому національне відродження у свої руки взяли самі лемки. Отець Пантелеймон Шпилька, парох лемківського села Вислік Великий, отримав прокламацію про проголошення ЗУНР і разом із парохом села Вислік Нижній отцем Михайлом Теслею й учителем Грицем Судомиром вирішив скликати селянське віче. На зборах було одностайно прийнято рішення про створення Східно-Лемківської Республіки, також відомої як Команчанської або Команецької. Як зазначив історик Олег Павлишин, назва походить від села Команча, яке було одним із найактивніших у розвитку українства на Лемківщині.
“Команчанська республіка проголосувала за єдність з Києвом та із Західноукраїнською Народною Республікою. Вони відчували себе частиною української революції. Але важливо також пам’ятати, що у той час на Лемківщині був дуже поширений вплив москофілів. Можливо, там цей рух і найдовше затримався, адже територія була віддалена від Львова, комунікаційних центрів, тож піддавалась значному впливу політики інших держав”, - зазначив Олег Павлишин.
Москвофільський рух зрештою мав своє втілення в іншій лемківській республіці – Лемко-Русинській. Як зазначає історик, для Польщі було вигідно підтримувати проросійський рух на Лемківщині, адже це також дозволяло зменшити вплив українського націоналізму в етнографічному регіоні та ослабити єдність лемків з українським рухом на Галичині.
Польський уряд намагався асимілювати лемків через полонізацію освіти, релігії та суспільного життя. Хоча багато лемківських родин вимагали збереження української мови, це право постійно обмежувалося.
“Розріст та скріплення інтелектуальних сил й елементарну книжкову освіту має нашій українській дитині на Лемківщині надати в першій мірі його власний родинний дім і школа – і то лише своя рідна, елементарна, українська наука й духово-освітня культура потрапить найкраще розвинути і удосконалити інтелектуальні сили української лемківської дитини – і то тим більше в добі ославлених “коронних дзєканів” та палення ними деклярацій за українською мовою навчання в школі”, – пише автор статті у газеті “Наш лемко”.
Представник товариства “Лемківщина” Микола Крупей розповів, що його дідусь Теодор був корінним лемком і свого часу навчався у сільській школі на Лемківщині. Народжений він був у 1918 році у селі Завадка Риманівська, що поблизу відомого завдяки Богдану-Ігорю Антоничу містечка Дукля. Попри віддаленість від Галичини та національно-політичних процесів на західній Україні, чоловік навчався у школі українською мовою. А за “jezyka ruskiego” [мову українську, - ред.] мав високий рівень знань, що зазначено у його свідоцтві про закінчення школи за 1932 рік.
“За рахунок того, що дідо вчився на “дуже добре”, його направили на навчання до Львова на курси продавціві сільських магазинів. Згодом він був секретарем книгозбірні… На Лемківщині вивчали українську мову. Фактично у часі після Першої світової війни, коли відбулась польсько-українська війна та у Листопадовий чин у Львові, там взяли владу українці, але відгомін перейшов і на Лемківщину. За рахунок того, що цей регіон так видовжений, то навіть до різних населених пунктів дійшло Товариство “Просвіта”. Організація зі Львова їздила по селах та створювала читальні, наповнювала бібліотеками українськими книжками. Хоч до Центральної Лемківщини їм вже дійти не вдалось”, - розповів Миколай Крупей.
Свідченням того, яким було виховання українських дітей на Лемківщині, у яких традиціях та з якими акцентами, є широке різноманіття дитячих казок, створених у міжвоєнний період. Сучасне товариство “Лемківщина”, за словами Миколи Крупея, реалізовує проєкт з пошуку, озвучування та поширення традиційних лемківських казок. До відповідної збірки “Оповім ти дашто” [розкажу тобі щось, – ред] входить 18 творів, які озвучують відомі українці, які за походженням є лемками: Іван Леньо, Христина Соловій, Софія Федина. Одним із оповідачів став також військовий Арсен Дмитрик.
“Безперечно, що кожна казка як сьогодні, так і колись мала виховне значення, адже наприкінці кожної є певний висновок, який дитина або зрозуміє, або зможе собі домислити. Так, перша цільова аудиторія казок — це діти, яких потрібно навчити, яким треба цю народну мудрість передати не у складній формі, а в легкій, для них доступній. Тому чимала кількість дитячих казок того періоду є доказом того, що у той час вихований процес малечі був на високому рівні та містив чимало елементів традицій та культурних надбань, про які дітям розповідали”, - зазначив Микола Крупей.
Важливо зазначити, що освітня політика Польщі у міжвоєнний період передбачала створення так званих "утраквістичних" шкіл (двомовних), де основною переважала польська. Водночас українці намагалися зберегти принаймні рідну мову викладання предметів. Іншою проблемою була відсутність українських, лемківських підручників.
“Польща старалася полонізувати українську освіту, аби навчання велось польською мовою. Але священники говорили українською мовою, та й у школах говорили українською. Для польської держави це було важливо, аби випускники йшли згодом в армію служити і в армії була єдина мова. Старались також окатоличити населення”, - розповів Олег Павлишин.
Історик зазначив, що навіть церковні метрики – документи про народження, шлюб чи смерть – польська влада намагалася замінити польськими записами. До речі, релігійна сфера також зазнала втручання. Польща, намагаючись обмежити вплив греко-католицької церкви, передала Лемківщину під управління Апостольської адміністрації, що підпорядковувалася безпосередньо Ватикану. Це мало на меті послабити зв'язки з українською Галицькою митрополією. Попри це, греко-католицькі священники залишалися активними захисниками національної ідентичності лемків.
“Коли йде про реліґійно-моральну культуру нашого діточого наросту на Лемківщині, то цю чинність мають виконати українські родичі і наша українська греко-католицька Церква, або конкретніше кажучи, українська мати вдома, а український душпастир в церкві і в школі, та в душпастирськім пожиттю й контакті з дітворою. Бо кожна українська дитина на Лемківщині, якщо вона має бути справжнім скарбом Української Нації, мусить безумовно сперти розвиток свойого духовного життя на сильних і здорових, релігійно-моральних основах”, - пише автор статті у газеті “Наш лемко”.
Сучасне лемківське товариство продовжує традиції часопису “Наш лемко”, який виходив ще у міжвоєнний період. Що найважливіше, організація єднає українців, відроджує їхню соціальну пам’ять та формує культурний код. Товариство гуртує тих, хто своїми родинними коренями сягає етнографічного регіону Лемківщини – простору, який став сплетінням культур та впливів, проте зберіг свій діалект, віру та, головне, українську ідентичність.
“Відси й наш ҡлич: Нехай живе богатіє і зростає у своїй релігійній та у своїй рідній національній культурі наша українська дитина на Лемківщині!”, – “Наш лемко”.
Додамо, що незабаром на Гал-інфо з’явиться унікальна добірка архівних лемківських пісень різдвяної тематики. Закликаємо читачів долучатись та ділитись народною творчістю лемків. Звертатись до редакції можна за електронною поштою: [email protected].
Марічка Твардовська
