У Всеукраїнський день бібліотек кореспонденти Арміяinform поспілкувалися з людиною, яка, без перебільшення, є локомотивом українських бібліотечних трендів сучасності. Про те, як зробити бібліотеку популярним місцем для молоді, чому бібліотека – це один з плацдармів протистояння у гібридній війні з Росією, про топ-лист поезії та прози для Захисників України та багато іншого, читайте у нашому інтерв’ю!
Тетяна Пилипець – директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука, більш відомої у місті Львові, як Бібліотека на Ринку. Це установа, що руйнує стереотипи про те, що читання – «ботанське» діло. Це дім книжок, де частими гостями є культові особистості українського та зарубіжного мистецького та літературного простору: Жадан, Прохасько, Козак Systems. Загалом– десятки письменників, музикантів, громадських та політичних діячів. Це справжнє місце інтелектуальної сили, що є осередком творчого спротиву московській гібридній агресії. Зрештою, це бібліотека, яка є штабом і ідейним центром Всеукраїнського форуму військових письменників.
– Тетяно, ви дуже рідко вживаєте термін бібліотекар. Натомість, називаєте своїх колег-бібліотекарів «книголюдьми». Який сенс ви вкладаєте у це імення?! І як він корелюється із вашим покликанням до книг?
Книголюдина – це і фахівець в книжковій царині, і фанат читання. І…провідник у світі літератури. Відомо, що потреби в читанні у кожного свої. Дехто так і проживає життя без книги. А от книго людина здатна «запалити» такого нечитаку невичерпною спрагою до споживання інформації через книгу. Це «спецназ» у світі бібліофілів, якщо можна так висловитись. До прикладу, моя історія як читачки – давня. Її коріння – в історії мого роду. Сталося так, що моя рідна бабця була політв’язнем радянського режиму. Табори і заслання до Сибіру, а через це – у мого батька практично не було шансів від радянської системи на гідну освіту. Тому в сім’ї практикувалась думка, що самоосвіта, яку дають книги, є тим щастям, яку совіти не зможуть відібрати. Тому читати і вчитись я почала дуже рано. І через бібліотечні зали проходить усе моє життя. Я хотіла стати юристом. Готувалась у бібліотеках до вступу в універ. Але незалежність України сталась, як результат жертв попередніх поколінь. І я різко змінила вектор зацікавленості в професії на українську філологію. Адже мені здавалося, що цей обшир потребує змін – відхід від радянщини і русифікації, українізація усього. Але по завершенню навчання в університеті я здобула чудове коло спілкування, але… не здобула професії. В ті часи бути навіть учителькою в школі було стати проблемно: часи змінилися, а радянська система – ні. І я пішла «прокачувати» себе за допомогою книг у бібліотеку. І вже 22 роки є книго людиною!
– Події 2013-2014 років розділили наше життя та історію на «до» та «після» подій Революції Гідності та початку російсько-української війни на Донбасі. Як цей період вплинув на розуміння ролі бібліотек у формуванні українського ідейного простору?! Чи згодні ви із твердженням, що бібліотека – це одна з ліній оборони національної свідомості?!
Відповідь очевидна, якщо відштовхуватись від дуже популярної фрази про те, що війни починаються у окопах, а перемагаються у школах, храмах і бібліотеках. Її по різному трансформують, але суть така: коли програна інформаційна війна шансів на перемогу в реальній війні дуже малі. І мені видається що на цьому полі ми програвали, бо були заколисані умовними свободами, думками про те, що у нас наче все в руках і головне – немає війни. Але ось, вона прийшла. І це не була випадковість: це була багато столітня прогресія нашого російського ворога . І, властиво, політика зробила свою справу–почався кривавий військовий конфлікт. Я приїхала на схід з початком війни, як книголюдина, як бібліотекарка. Буквально через декілька тижнів як обстрілювали Краматорськ. Я уявляла Донеччину, як сумний степ з териконами, де усі думають лише про те, яке важке життя. Чи, бодай, вдивляються в небо, мріючи про кращу долю. Насправді – це не так. Таких активних і послідовних українців, як на Сході, я не зустрічала ніде. Навіть в діаспорі, де оте українське завжди акумульовано. Насправді там (на Донбасі – прим. авт.) найбільш послідовні люди. Але цей поступ в них пов'язаний завжди з інтелектуальною діяльністю, А вона не можлива без книг. Тобто в якийсь момент саме книга стає цементом, який тебе до купи склеює. Чи фундаментом на якому ти підіймаєшся вище.
Питання, чому саме там в регіоні спалахнула війна?! Я моніторила ситуацію з українськими книгами там, на Донбасі, на початку 2015 року. Так от, відповідь лежить на поверхні – українських книг не було в фондах бібліотек взагалі. І коли мені дорікнуть: а хто ж в ті бібліотеки ходив? Малий відсоток людей, які ніяк не впливали на суспільне становище українців на Сході. Я можу навести з десяток аргументів, що це не так! Натомість, вакуум національної якісної літератури був заповнений авторами на кшталт Донцової. І Донцова тут ще , як кажуть, найменше зло! Розмай творів російських авторів, сотні їх книг в бібліотеках. Ну й загальний «контент» цього бібліотечного наповнення: усіх їх, маю на увазі російських авторів, поєднує те, що в їх творах червоною ниткою є прославлення російської могутності. Вони давали пересічному читачу …героя. Такого собі Ваню-супермена. І таких книг безліч. І жодної симетричної відповіді з нашого боку. А це пропаганда іншої ідеології. Це ідеологічна війна. І вона спрацювала, створивши підґрунтя.
Крім того, досліджуючи діяльність бібліотек на Сході, я активно цікавилась діяльністю так званих «слов’янських клубів». Які на початках функціонували як такий собі майданчик спілкування для різних східноєвропейських народів. Представники яких б мали приїжджати, проводити презентації своїх країн, робити мовні розмовні клуби. Але це все, зрештою, закінчувалось самоварами і матрьошками. Тому що яка народність може більше і масовіше представлена в Харкові, Дніпрі чи Донецьку? Правильно – московська! І де ці клуби по первах таборились?! Правильно, у бібліотеках! Тому в жодному разі я не пристану на думку, що роль бібліотечних установ менш важлива , чи не питома в процесі ідеологічної оборони національної свідомості! Не лише через те, що я бібліотекарка . Я – книголюдина! Я щиро вважаю до сьогодні, що книга – це найкоротший, найдієвіший, найдешевший шлях до власного інтелекту, до пошуку себе. Не кожному по кишені якісь дослідницькі мандри всередині себе, які зараз дуже популярні. Коучі – тренери із саморозвитку, беруть за це шалені гроші. А книга вартує стільки скільки вона коштує. Ти її відкриваєш – і відкриваєш себе. І вона здатна повести тебе в такі світи, в які ти сам не очікуєш!
– Тетяно, чи погоджуєтесь ви із тезою, що читаючий вояк значно небезпечніший для ворога?! І який статус книги у процесі здобуття перемоги над противником у збройному протистоянні?!
Чим небезпечний для ворога вояк, який інформаційно, емоційно , інтелектуально озброєний. Чи не вам краще знати, наскільки сильною є оця одна з головних військових потуг, коли йде безупинна психологічна обробка ворога?! Тривалий час українське військо було позбавлене отого домінування і більше нагадувало конгломерат прапорщиків, що пробують тримати господарку, одночасно її розкрадаючи. Так було до моменту, коли все наше суспільство постало на межі вибору між існуванням і зникненням, як нації. Відтак, українське військо в моїх очах з тих пір зросло не просто в одну з найкращих армій Європи, як про це кажуть в ЗМІ експерти. А в одну з найкращих армій Світу. Чому я так вважаю? Бо орієнтуюсь на моральний дух армії, людей які змогли собою, своїми діями захопити людей абсолютно далеких і відсторонених від подій в Україні. Це унікальне явище. Адже яким би не був вишколений вояк країни, що стійко стоїть на ногах в політичному та економічному плані. Він все одно не може мати тої сили, як вояк, який фактично поставав із попелу. Так от, уся українська армія – це фенікси. І коли я слухаю «Марш нової армії», він справляє на мене навіть сильніше емоційне враження, ніж національний славень. Я реально сама готова йти у бій! І це не вплив музики чи слів, це вплив людей, за якими лунають ці слова! Для мене це конкретні обличчя військових людей, чоловіків і жінок, яких я згадую у своїх молитвах!
І книги, про які я постійно говорю, це – боєприпаси для війни із ворожою ідеологією. Подаючи правильну книгу, ми подаємо набої!
Перший мій товариш, який з 2014 року був на фронті – це мій читач з бібліотеки. Такий собі Михайло. Вони ходили в читацький зал майже усією родиною. І коли він приїхав з фронту у першу відпустку , він попросив чи можна я заберу трохи книг із собою?! Але, мовляв, не знає, чи усі поверну! Слово за слово, ми цю ідею розвинули – подарували йому електронний рідер. Він туди навантажив багато книг. Він був у складних ситуаціях. Пройшов і Іловайськ, і Дебальцево. Він вийшов, повернувся з тим рідером додому. Михайло зараз вже не у війську, реалізовує себе в цивільному житті. Проте продовжує допомагати побратимам. І з книгами не розлучний. Хочу сказати, що читає цей чоловік так, я не прикипають до книг навіть інтелектуали, кому це належить за професією. І цей Михайло мені відкрив істину наскільки важливою і рятівною є книга на війні.
Мені було б важко судити, якби я не мала живих свідчень сотень воїнів, які розповідали, що коли тебе охоплює розгубленість і емоційне провисання, то ти хапаєшся за якийсь томик, який може бути випадковим. Книга просто валяється в бліндажі. Але стається диво – читання тебе стишує , він тебе «якорить» до реальності. Я не можу досі усвідомити усієї механіки цього процесу. Але дуже хочу прикластися до того, щоби тих «якірців», які повертають воїнів до життя і, як ви в армії кажете, «нормального бою».
Своїх колег я іноді називаю бібліотечним спецназом. Чому? Бо подання інформації річ дуже «спеціальна». Ти можеш однією книгою і інформацією в ній оперувати в декількох руслах. І от тут йдеться ще й про те, чи буде якісним цей інформаційний «набій» в двобої з ідеологією противника. Чи не буде ця книга «холостим пострілом», якщо дати читачеві не те, що він потребує?!
Наш дієвий боєприпаси для оснащення українського війська, для інтелектуального озброєння молодого покоління – українська книга. Або книга з хорошим і якісним перекладом на українську мову. А снайперським боєприпасам, який попадає точно в ціль я вважаю сучасну українську літературу. Особливо та, що торкається речей з війни. Не обов’язково щоденники, хоча вони є свідченнями перед наступними поколіннями такої величини, яку ми зараз не здатні уявити. А ще книги такої-собі умовної психологічної допомоги . Я проти того, щоби книга, яку ти тримаєш в руках умовно кажучи «полокала» тобі мозок. Мовляв, воїне, у тебе там родина, дружина, Україна і таке інше. Це працює не в усіх випадках. Книга має бути співрозмовником. Якщо ця книга до тебе не заговорила, то має бути інша. І їх, книг, має бути багато. І вони мають бути від авторів які щиро уболівають за цю країну. Адже не можливо описати історію з життя, якщо ти не любиш те, що відбувається на цих землях.
– Ви були модераторкою і одною з ідейних втілювачів Всеукраїнського форуму військових письменників 2019 року. Наскільки важливою стала ця подія для літературного життя країни?!
Насправді, це була авантюра. Але маючи потужні інформаційну підтримку тут на місці від офіцерів-військових журналістів, від облдержадміністрації ми зробили неможливе. А саме – переломили переконання певних літературно-інтелектуальних еліт про те, що сучасна українська військово-ветеранська література це щось таке не загалом не утверджене і не вистояне. Що твори, мовляв, мають малу художню цінність і таке інше. Подекуди в товариствах професійних письменників я чую такі дискусії. За кожної ліпшої нагоди я такі диспути «прокачую» і не даю присутнім учасникам просто похитати головами і погодитись із твердженнями що люди з війни пишуть, бо пишеться. Мені ці розмови потрібно було в професійне русло перевести, щоби був прикладний інструмент протидії. І цим інструментом став форум військових письменників у Львові. Не секрет, що перед тим, хлопці і дівчата об’єднавшись пробували заявити про себе на літературних фестах. І не завжди це закінчувалось вдало. Звісно, книжкові ярмарки: тут вже маститі знані автори, фешенебельні видавництва, що можуть дозволити собі комерційні заходи. І раптом, виринають молоді письменники- учасники війни, видавництва, які їх друкують. І форум став такою своєрідною амбасадою, альтернативою гучним книжковим фестивалям. Ми створили прецедент, і тепер бібліомани знають, що ветеранський намет є одним з головних об’єктів літературно-мистецьких подій. Бо це завжди маса літературних новинок від людей які пишуть про війну не лише в щоденниковому форматі, а вже й у форматі рефлексій, що надважливо. Крім того, це і атракція: це справжній бойовий намет, це справжні побратими, які цю атмосферу унікальну плекають попри те, які створені умови. Може не бути світла, води для чаю, комфортної локації. Атмосфера така, що ти відчуваєш себе, що ти в своїй країні, тебе захищають люди, які не відступляться. І найголовніше: там ти точно не будеш чужим і зайвим! Навіть якщо ти не мав військового бекграунду, таке відчуття, що ти доторкаєшся до їх безсмертя. Яке в книгах, спогадах, в живих носіях тої інформації. Це так працює!
Коли 2020 рік забрав у нас можливість провести другий форум наживо. То ми дуже швидко змобілізувалися онлайн. І зробили подію ще масштабнішу на просторах мережі Інтернет. Під час отого вершечку карантину, коли люди ще не уявляли чим то все закінчиться. Ми з військовими авторами, які були на першому форумі, тими, хто долучився вперше, провели читання унікальних їхніх уривків творів Перегляди були просто шалені. І ми якраз встигли з цим трендом до того, як онлайн форуми в Інтернеті стали «заюзаними». І 6 травня у День піхоти, коли підсумовували наш марафон читання, то було зрозуміло, що це, насправді, не крапка у події. А лише перехід до чогось більш масштабного. Ми зрозуміли, що військових авторів стає дедалі більше, що вони вже не стоять скромно в куточку якогось фестивалю. А є тепер центром подій. Так і має бути! І ми з оптимізмом і надією дивимось у майбутнє. Третій форум військових письменників має відбутися вже в міжнародному масштабі!
– Існують бібліотеки військових частин, які рідко користуються популярністю. Можливо, маєте пораду для колег, як зробити армійську бібліотеку не книгосховищем, а місцем, де круто можна провести час із користю?!
Той читач, в класичному розумінні, до якого звикли бібліотекарі та архіваріуси – вимер. Це не фігура мовлення, а констатація факту. Люди, які ходили в бібліотеку точно знаючи, чого вони потребують відійшли в минуле. Сучасний читач потребує промоції. Власне, на це ми і зробили акцент, коли змінювали формат нашої діяльності. Ми відійшли від основної функції – бути зберігальниками і постачальниками наукової інформації. Якщо 10-15 років тому ми були бібліографами, архівістами, то зараз ми стали… піарниками! Наша Бібліотека на Ринку не мала ані крутих ремонтів, щоби стати громадським простором, ані сучасної мультимедії, для проведення широкого спектру зібрань. Але ми, насамперед, орієнтувались на осіб, які лише своєю присутністю зможуть залучити в бібліотечні стіни потенційного читача. Так почались зустрічі з популярними письменниками, артистами, музикантами, громадськими діячами та лідерами суспільної думки. І в процесі цих атракцій візитери ставали нашими читачами. Прийшло розуміння того, що в бібліотека – це круто! Тут є «двіж», а не дзвеняча тиша і охайні бабусі, що здувають порохи з фоліантів. Напевно, це і потрібно для бібліотек військових частин, де є багато молоді, де є родини військових. Зрештою, це може стати таким собі домашнім клубом, де зберуться собладські жінки. А діти прийдуть робити «домашку». Варто лише мати мотивацію і бібліотекареві, і командиру частини, де та бібліотека є. Запросіть на чашку кави відому у вашому місті чи містечку людину, запросіть молодь. Дайте їм площадку для діалогу. А потім зробіть ту площадку постійною! І бібліотека оживе! Звісно, якщо ви водночас будете дбати про оновлення книжкових фондів і якісну літературу для своїх читачів!
– А щоб ви порадили читати військовим?! Ваш топ авторів для людей у погонах?!
Тут важко, звісно, давати конкретні настанови. Адже читання – дуже інтимна, особистісна справа. Можу порекомендувати лише авторів, що вплинули на мій світо устрій і сприйняття життя, як воно є.
Насамперед, це Сергій Жадан. Це рідкість, коли висока література доступна для читання будь кому. І твори Жадана в цьому унікальні. І поезія, і проза мають я б сказала терапевтичний ефект. Цей автор унікальний тим, що його твори відрізняються абсолютним зануренням у тему того, що він описує. Це його загадка і його феномен.
Унікальний автор з Донеччини Володимир Єрофеєнко, який обрав українську мову для письма. «Довгі часи», «Моенгрін»: його мова така досконала, а тексти такі ілюзорні і водночас трагічні. Що вони можуть дати людям військовим?! Насамперед думку: «О, буває ще гірше»! Там бувають такі емоційні і життєві ями, що читаючи ти розумієш, що ти ще на поверхні!
Донеччанка Олена Стяжкіна, яка припрацьовує теми де окупації і позбавлення від радянщини. Маст рід, однозначно!
Марія Матіос та Ірен Роздобудько, як матріархи сучасної української прози!
Ну а для тих, хто кохається в динамічному читанні: Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов. Їх «Позивний «Бандерас» став справжньою подією в літературі. Адже вони дали національній прозі образ героя. Вони заповнили вакуум, позбавивши російський супергеройський літературний сегмент домінування. І їх «Заборонений», як приклад історичного, біографічного, ідеологічного читання, також обов’язково у читацький кошик!
Володимир Скоростецький, Віктор Ануфрієв
Фото та відео авторів.
