Бідний край із мільярдними прихованими капіталами, чиновники з мішками готівки в підвалах, розвалена економіка та небажання радикальних змін… Про все це та багато іншого розмірковує Віталій Ковтун, член політради політичної партії «Сила Людей»
«Наша держава (в значенні «центральний державний апарат») часто поводить себе неначе «злодій із великої дороги». Такий невтішний висновок роблю зі ситуації у банківській сфері. Ні для кого не таємниця, що без надійної та передбачуваної банківської системи не побудувати ефективної економіки. Адже «кров’ю» для економіки є що? Гроші! Якщо ж економіка «кульгає», то про міцну країну та добробут її громадян і мови бути не може».
БАНК
«Отже, є певна фінансова установа, що залучає депозити та кредитує населення. Банк функціонує певний час, а згодом оголошує себе… банкрутом. Типова для України ситуація! А далі у цьому банку запроваджують тимчасову адміністрацію, яка роздає вкладникам депозитів кошти, забезпечені Фондом гарантування вкладів. Сума – не більша за 200 тис. гривень. Натомість позики необхідно сплатити сповна. Тож виникає запитання: куди зникає грошова різниця між сплаченими населенню компенсаціями за депозитами та кредитами, які вимагають повернути копійка до копійки? А ще додамо до цього коливання курсу. Незрозуміла ситуація.
Нагадую, коли гривню вводили в обіг (2 вересня 1996 року), то її курс був 2 гривні за 1 долар США. Інакше кажучи, банківська система обікрала українців за останні 20 років у 13 разів (!) лише курсовою політикою. А ще, знову ж таки, варто врахувати й різницю між вкладами та позиками, про що я наголошував вище. Напрошується запитання: наша держава – злодій? Виглядає саме так, адже банківським регулятором в Україні є державний орган – НБУ».
РЕАНІМАЦІЯ БАНКІВСЬКОЇ СФЕРИ
«У мене як в ошуканого вкладника, який на майбутнє вже не сто, а тисячу разів подумає, чи є сенс взагалі вірити банкам, виникає логічне запитання: як будемо відновлювати довіру до банківського сектору?
В Україні, кажуть авторитетні економісти, «на руках» у населення є, за різними підрахунками, від 70 до 120 млрд доларів США. У Міжнародного валютного фонду ми випрошуємо щоразу по 1 мільярду доларів, та ще й ідемо на різні поступки, подекуди зовсім нам не вигідні. То чи не ліпше було б піти на поступки своїм громадянам, надавши їм достатньо гарантій щодо збереження їхніх кревних? Чи будемо й надалі реанімувати хворі державні інституції за рахунок прихованих резервів?..
Наразі я слабо уявляю, яким саме механізмом чи у який ефективний спосіб держава змогла б відновити довіру людей до інституцій, які послідовно обкрадають українців. Одразу наголошу, що будь-які заборони, примуси та інші інструменти зобов’язувального характеру точно не пройдуть.
Розмір ВВП України – 1 трлн гривень. 100 млрд доларів (ті, що у населення «на руках») помножити на 26-30 гривень дорівнює 3 трлн гривень! Оце так збільшення ВВП! На 300%! Справжня мрія будь-якої держави!!! А ми тішимося, що валовий продукт зростає на якихось 2-5% за рік…»
ДОВІРА
«Це, радше, не математичний, а гуманітарно-ціннісний підхід. Я чудово розумію, що також ще слід враховувати закони макроекономіки, проте... Економіка – це найперше довіра!
В Україні проводять безліч засідань «круглих столів», семінарів, лунають дискусії про дерегуляцію, децентралізацію тощо. Це все, безумовно, потрібно. Проте чи наближаємося ми до відповіді на ключове запитання: що для нас є наша держава, наш центральний державний апарат, як я вже уточнював на початку розмови? Ворог, злодій, партнер чи інструмент для захисту інтересів КОЖНОГО громадянина нашої країни?..»
ШОК ВІД Е-ДЕКЛАРАЦІЙ
«Українці пережили певний стрес, побачивши, яку кількість готівки зберігають удома наші обранці. Та я хотів би зауважити, що цей факт свідчить ще й про те, що вони не довіряють фінансовій системі України. І проблема не лише в чиновниках, адже мільйони українців бояться декларувати свої статки: це і підприємці, й лікарі, і середній та великий бізнес, який виводить капітали за межі країни і шукає там захисту. Усе це свідчить, що в Україні люди не відчувають, що можуть захистити свої капітали. А та форма е-декларування, яку було реалізовано, лише формує кругову поруку. Адже всі ті чиновники, що показали задекларовані кошти, залишили відкритим питання чистоти і легальності своїх ресурсів. І тут з’явилося чимале поле діяльності для прокуратури. Відтак працюватиме інстинкт самозбереження, аби потім одне на одного «не наїжджали», «не віджимали» тощо.
Тому вважаю, що в цій ситуації парламент, який себе вже настільки дискредитував, що втрачати йому по суті нічого, ще міг би увійти в історію і спробувати відбілити себе. Для цього слід напрацювати законодавче поле для поступального, позитивного руху країни в напрямку реалізації змін, і, першою чергою, економічних. Я зараз говорю про, на перший погляд, не дуже популярний крок, проте, на мою думку, він єдино правильний. Йдеться про амністію капіталів. Вочевидь, потрібна умова: сплатив податки – спи спокійно! Й одразу зауважу, що ніде в світі ніхто перший мільйон не заробляв «чисто». Це стосується всіх куточків світу і навіть демократично розвинених країн.
Удамося до історії: на певному етапі розвитку капіталізму формувався суспільний консенсус стосовно легалізації всіх ресурсів в країні. Це можна назвати амністією капіталів. В іншому разі немає мотивації ставати власниками. Єдиний мотив: щось мати, проте заховати. Так зараз відбувається в Україні. І цю реальність слід змінити. Адже готівка, яка лежить «в чемодані», не приносить користі ні її власнику, ані економіці загалом. Прихований ресурс в Україні може сягати 120 млрд доларів, при тому, що точно його вирахувати неможливо і цифра може бути ще більшою!
Наостанок, повернімося до підсумків електронного декларування. Опираючись на здоровий глузд: тримати стільки готівки в підвалах, шафах, чемоданах… Ми геть ненормальні люди, якщо таке можливо в 21 столітті та ще й серед чиновників вищого рангу!
Це можна пояснити хіба тотальним інфікуванням бідністю. Усі політики показали лише маленьку частину того, що вони мають, натомість зіштовхнулися з величезним суспільним обуренням. І тут не питання, скільки той чи інший політик має. Питання, у який спосіб він заробив ці статки. Розриви в суспільстві між бідними й багатими дуже глибокі, проте ні ті, ні інші не почувають себе в безпеці.
Пропагуємо боротьбу корупцією, хоча всі погрузли в тому багні: і ті, що воюють із нею, і ті, кого намагаються здолати. Всі пов’язані між собою! А все тому, що не було у нас необхідного логічного кроку, який називається амністія капіталу. Натомість маємо постійне намагання щось у когось відібрати, перерозподілити тощо. А наступним кроком, після амністії, варто зробити монетизацію всіх відносин всередині країни. Практика субсидій та пільг мусить відійти у минуле. Мають залишитися конкретні фінансові допомоги соціально незахищеним людям. Для чого пенсіонерові давати субсидію на суму в 2,5-3 тисячі гривень? Та дайте йому 4 тисячі гривень пенсії і він розподілить собі ті кошти. Я вже не говорю про те, як монетизація спрацює для бізнесу, інвесторів та економічної активності України».
ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ
«Лояльним і толерантним щодо центрального державного апарату можна бути лише до тієї миті, доки він не заходить на територію приватної власності. Крапка. Це мусить засвоїти кожен українець. Лише тоді наша країна буде успішною.
Які гарантії може надати наша держава? Я бачу лише одну суттєву – землю. Землю у заставу за залучені в економіку гроші населення. Можна встановити обмеження, запобіжники, вигадати формулу тощо, але суть у тому, що коли, наприклад, я несу свої зароблені гроші до держави, то сподіваюся на вигоди, дивіденди. Коли держава їх ретельно мені сплачує, в мене посилюється мотивація довіряти державі свої ресурси. Тільки-но мої гроші десь зникають від, приміром, неефективного господарювання (а я це побачу через відсутність тих-таки дивідендів), я дістаю землю, а земля завжди зберігатиме свою вартість. Ставши повноцінним власником землі, я зможу її продати, здати в оренду, залишити дітям чи просто подарувати, кому сам захочу».
ЦІННІСТЬ ЗЕМЛІ
«Земля – це товар. Йдеться не про примарну «приватизацію» 1990-х років. Ми і так вже сповна розплачуємось територією за накопиченні роками борги...
Яку землю найкраще захищати? Свою! І лише свою! У будь-якому значенні цього слова. А поки що виглядає десь так: моя держава – «злодій із великої дороги», а ми усі сидимо і думаємо: «Добре, що вкрали не в мене особисто...». А держава – і є наше особисте. Держава – наша! Її треба виховувати так само, як і кожного її громадянина.
Чи зробить держава те, про що я кажу? Напевно, ні. Бо вона вже обмежила себе договорами оренди на землю на енну кількість років наперед. Проте до такої моделі перейдуть, можливо, вже наші діти. А, може, й зовсім не відчуватимуть себе причетними до цієї землі…».
РАБИ В КРАЇНІ ЗЛОДІЇВ
Б’ємо на сполох! Або ми інтенсивно формуємо в українців психологію власників, або психологія рабів сформується сама собою! І це вже буде справді сумно.
Проте, навіть у ці буремні часи, я сподіваюсь, здоровий глузд спрацює в олігархів, влади і громадянського суспільства задля того, щоби об’єднати зусилля і спрямувати їх у правильне річище.
Україна або стане країною відповідальних власників, або...
Наша держава неначе крадій... Але, вона наша, багато чого їй можна пробачити. Все ж таки, вона – наша!
25 років ми прощаємо державі злодійство. Останнім часом шалено боремося з корупцією... Комусь же прийшло в голову «злодійство» назвати модним словом – «корупція»…».
КРАЇНА ВЛАСНИКІВ
«Натомість країна власників не пробачає крадежу: ні своїм, ані чужим! Така країна апріорі не терпить поняття «злодійство». В такій країні неприпустимий навіть натяк на корупцію!
Може, ми сьогодні пробачаємо грабунок, бо самі – злодійкуваті і нещирі?!
Всі в нашій країні ховають свій успіх, свої ресурси, свою власність. Натомість, виставляють на публіку власну бідність. Це нормально? Ми, часом, не хворі? Уся країна стоїть навколішки з протягнутою рукою перед Європою і Західним світом, як той жебрак.
Треба розраховувати на внутрішні ресурси! Бідність (чи її маска) ще ніколи не була запорукою успіху, доброчесності і перспективності. Годі вже!
Записала Софія Войтанович.
