Слухай онлайн
Cуспільство

​Перші на Майдані. Луцьк

Вісім років тому Україна змінилася. Саме увечері 21 листопада 2013-го українці, відреагувавши на заклик журналіста Мустафи Найєма у фейсбуці, вийшли на майдани для захисту свого європейського майбутнього.

Вийшли з гарячим чаєм у термосах, без щитів та кийків – тоді ніхто навіть помислити не міг, що влада кине проти власного народу спецназ і бронетехніку.

Ось спогади лучан, які першими вийшли на Майдан та згодом стали активними учасниками Революції Гідності.

Дмитро Безвербний, журналіст, актор

На першій євромайданівській акції в Луцьку я опинився випадково. Просто йшов 21 листопада з репетиції до дому і зустрів на Театральному майдані приятеля Мирослава Ватащука. Саме він мені розповів про допис Мустафи Наєма і клич виходити на протест. Що і зробив Мірик, а я до нього приєднався. Чому я лишився, а не пішов собі далі до дому? Був обурений діями влади; розумів, що рішення уряду – це відхід від проєвропейського вектора розвитку і зближення з Рашкою; хотів, щоб влада одумалася і таки підписала Угоду про Асоціацію, не міг просто мовчати, бо мені не байдужа доля моєї держави…

Чи думав я, що тодішній вечір буде початком складного виборювання незалежності України? Ні. Але саме цим для мене і була Революція Гідності. На фоні білоруських подій це стало ще ліпше помітно. Якби Майдан не повалив владу Януковича і ко, то далі були б масові репресії і фактична втрата незалежного розвитку. Протягом тих місяців мені неодноразово було страшно за те, яким буде кожен наступний день. Водночас такого національного піднесення, самоорганізації та об’єднання (не на словах, а на ділі) я до того не бачив. Це однозначно мотивувало і давало сили боротися з режимом.

Чи розчарований я подіями після Революції гідності? Ні, бо я особливо не зачаровувався. Майдан – це лише один із боїв за незалежність. Я не очікував, що як тільки впаде тодішня влада, то ми будемо жити в раю. Революція – це частина нашої еволюції! І щоб жити в умовному раю, нам ще треба пройти складний і далекий шлях. І ми ним ідемо. Набиваємо гулі, але йдемо туди, куди самі хочемо. Якби не було перемоги Майдану, то йшли б тільки туди, куди б дозволив російський ланцюг, а всі відкрито неугодні або сиділи б в тюрмах, або лежали б у могилах, або жили б із постійним страхом. Як це, повторюся, сьогодні відбувається в Білорусі. 

Павло Данильчук, колишній депутат Луцької міськради, лідер Правого сектору на Волині під час Євромайдану, ветеран АТО

Бандитський антиукраїнський режим Януковича рано чи пізно привів би до революції. Я це прекрасно розумів разом з побратимами. Правда, ми всі очікували, що революційна хвиля можлива буде на чергових президентських виборах, які б Янукович готував фальсифікувати під себе. Але, на мій подив, українців збурило інше рішення тодішньої влади: кардинально, під тиском Путіна, відмовитись від асоціації України з Європейським союзом.

Початкові акції були малочисельними, але вони були низовими без політичної організації, що давало новизни та перспективи для майбутнього спротиву. Так і сталося.

У 2013 році в Луцьку на Театральному майдані місцевий журналіст Мирослав Ватащук організував акцію солідарності з київськими першими майданівцями. Так розпочався Євромайдан. Далі була перша багатотисячна демонстрація в Києві на Європейській площа, де більшість людей вже не сприймало політичних лідерів опозиції і здійснили перші спроби активних дій в урядовому кварталі.

Далі було жорстоке побиття студентів беркутівцями та вихід сотень тисяч українців на Майдан. 1 грудня я був учасником подій на Банковій біля Адміністрації президента, де закінчився мирний Євромайдан і розпочалась справжня революція. З того часу я майже весь час був у Києві, а на початку січня долучився до Самооборони Майдану. Після сутичок на вулиці Грушевського мною було створено окрему 35-сотню самооборони «Волинська Січ», яка об'єднувала в своїх лавах вихідців з етнографічної Волині, більшість з яких становили члени молодіжних націоналістичних організацій, як-от «Національний Альянс». Сотня понесла серйозні втрати 18-20 лютого 2014 року - 7 вбитих та 10 поранених. Паралельно в ці дні частина сотні активізувала революційну ситуацію в Луцьку, долучившись до усіх подій кінця лютого.

Приголомшені загибеллю побратимів, ми змушені були організовувати порядок та початкові зміни на місцях. Проте завадою для продовження революції стала збройна агресія РФ проти нашої держави. За деякий я зі своїми побратимами включились до оборони країни у лавах добровольчих батальйонів.

Всі ці роки ми розуміємо, що Майдан виконав свою місію - зупинив поступову інтеграцію України в лоно російської імперії, скинув антиукраїнський режим Януковича, повернув нашу країну до європейського демократичного шляху розвитку. На жаль, революція не звершилась і не вдалося змінити докорінно владну корупційну систему через початок війни та окупацію частини української території.

Звичайно, в мене, як і в багатьох учасників революції, були більші сподівання на швидкі докорінні зміни, але без Майдану ми б не мали шансу вирватися з російського вектора розвитку. Тому боротьба за іншу Україну триває.

Марія Доманська, журналістка, акторка театру «Гармидер»

То був простий осінній вечір, коли ми з моїм другом традиційно йшли з репетиції в театрі і обговорювали всякі різні новини. Ми з ним були активними громадськими діячами і звісно ж обговорювали те, що коїться в країні. Так, ми зустріли свого колегу по журналістиці, Мирослава Ватащука. Який сидів на лавці на Театральному майдані. Ми підійшли, розговорилися про цей треш, що робить Партія регіонів і вирішили посидіти пару годин з Міриком теж. На той час в нас жила пам‘ять про помаранчеву революцію. Я в ній активної участі не брала, але знала, якою вона була. Знала, що протест проти влади можливий. 

І тоді ми вирішили хоч так попротестувати на Майдані. Написали в соціальних мережах про те, що от сидимо і обговорюємо свою незгоду із рішенням Азірова. І так почали підтягуватися люди. Ми знали, що у Києві так робить Найєм. Ми були з ним солідарні. Я не була байдужа до цього питання, бо вперше була спостерігачем на президентських виборах 2010 року, саме коли виграв Янукович. Вже тоді я кілька разів десь у розмовах з друзями говорила, що такий вибір нам обійдеться кров’ю. І, на жаль, не помилилася. 

Але чому ми тоді вийшли таки на майдан? Бо було чітке розуміння, що так не можна. Що чорна влада як найгірший герой фільму - знищить все на своєму шляху. Знищить буквально, тобто піде і на вбивства заради примноження статків. І жити в нових 90-х я не хотіла. І в Недоросії теж. Минуло 8 років. Я досі переживаю травму Майдану. Досі не можу ходити на похорони і дивитися на труни. Досі не можу простити тим, хто через Майдан виліз у владу і безчесно набув собі там статків. 

Чи змінилося щось? Так, щось змінилося. Але зла більше, бо його об‘єднує хіть до грошей і влади. Ніщо так не об‘єднує, як це. І новіші, молодші люди теж часто хворі цим. Та, дивлячись, на Росію чи Білорусь, я розумію, що ми хоч і на дуууже тернистому, та все ж на своєму шляху. Ми - інші. І саме на Євромайдані ми довели самі собі, що ми ідемо своїм шляхом і несемо за нього відповідальність. За що я і люблю Україну. Наші люди, хоч і анархічні, але коли приходить час Х, вони вміють зорганізуватися і «оговтати» цю країну від невірних кроків. Так, ми, можливо, десь емоційні дурники, але ми дурники, які щиро обирають свій шлях. І ніякого іншого нам не треба.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ