У цьому матеріалі оцінюємо 2019-ий політичний рік. У ньому висновки про результати президентських та парламентських виборів, підсумки першого періоду управління державою Володимиром Зеленським та «Слугою народу».
Позитивні підсумки президентських виборів 2019
По-перше, «Електоральний Майдан» замість «силової» розв’язки. Протягом 2017-2019 років громадяни берегли енергію, щоб перетворити виборчі дільниці на місця для акцій протесту. Ці акції протесту понад 73% громадян стали тихим і мирним повстанням проти усього політичного класу у вигляді «електорального Майдану» замість «кривавого».
Ми були свідками однієї з найбільш демократичних та прозорих виборчих кампаній, але ми одночасно стали свідками однієї з найбільш брудних у своїй чорноті та агресивних у своїй риториці кампаній. Як наслідок зростання соціального неврозу та загострення соціальних конфліктів. Замість фізичного силового побоїща на українських вулицях ми стали свідками словесного побоїща у соціальних мережах. Нехай українці краще обзивають один одного у facebook, аніж б’ють один одному обличчя на міських площах.
По-друге, союз демократичних запобіжників пересилив делегітимізацію. Напередодні виборів багато аналітиків справедливо відзначити серйозність потенційних ризиків: від масштабної фальсифікації результатів виборів до їх силового зриву через переворот, введення воєнного стану чи новий виток зовнішнього вторгнення. На противагу «плану Путіна» вибори пройшли демократично, конкурентно та прозоро. Завдяки, зокрема, тиску міжнародних партнерів, позиції керівників окремих силових відомств. Та й, як виявилось, у фальсифікаціях не було жодного сенсу. Перевага Порошенка над Тимошенко у першому турі і тим більше рекордна перевага Зеленського над Порошенком у другому турі зробили фальсифікації беззмістовними, адже самі по собі не могли ліквідувати електоральний відрив. Зовнішні та внутрішні політичні запобіжники виявились сильнішими за спокуси дегелітимізувати українську державу через зрив виборів. Не став ефективним підкуп виборців, кошти на «технічних кандидатів» були «викинуті на вітер» як і адмінресурс.
По-третє, рекордна електоральна, але не політична єдність країни. У другому турі Зеленський набрав 73% голосів виборців і встановив новий рекорд електоральної єдності України. До цього часу найвищий показник був 61,59% Кравчука у 1991 році. Вперше новообраному президента вдалось виграти у абсолютній більшості областей України, окрім Львівської. Очевидна електоральна єдність країни, на жаль, стала відносною в сенсі єдності політичної. Суспільство вийшло з президентської кампанії занадто поляризованим та знервованим. Повага до вибору іншого не стала популярною практикою, а образи опонентів поступово почало штучно «запаковуватись» у системні форми. Електоральна єдність стала наслідком коаліції не «за», а «проти» як в першому, так і в другому турі. Саме тому ця електоральна єдність є єдністю «антирейтингів», несприйняття. Така єдність чи такі коаліції не можуть бути міцною соціальною базою об’єднання.
По-четверте, модернізація українських політичних інститутів та гравців. Модернізація через застосування новітніх діджитал інструментів та політичних технологій змусила «архаїку» грати за новими правилами. Так ми побачили відео-батли, telegram-залучення з зворотнім он-лайн зв’язком та дебати на стадіоні. Facebook програв Instagram. Протягом виборчої кампанії виборці стали більш критичними до інформації з ТВ. Пропаганда спрацювала лише частково, що підірвало монополію телебачення на пропаганду. Вплив серіалу «Слуга народу» став прикладом конструювання реальності.
Як важливий наслідок модернізації: на вибори прийшло багато молоді. Виборці не просто активно користувались своїм виборчим правом, але й висували індивідуальні вимоги до політиків, вимагали дебатів та візійних дискусій. По-новому зазвучали теми Суспільного договору, блокчейну і т.д.
Нові технологій не стали єдиною новацією кампанії. Ледь не вперше чинного президента з вдячністю проводжали під адміністрацією голови держави. Відбувся відхід від чинопоклонської традиції трансляції новорічного звернення президента на каналі «1+1». Підтримка Анатолія Гриценка низкою опозиційних кандидатів ознаменувалось рідкісне явище єднання опозиційних кіл та жертвування приватними амбіціями, практикувалось також попереднє представлення кандидатів на ключові посади президентської квоти. Ледь не вперше кандидат в президенти Дмитро Гнап був делегований через прямі і реальні внутрішньопартійні праймеріз, а кошти на його передвиборчу заставу у 2,5 мільйони гривень були зібрані реальними і масовими пожертвами.
Дискурс політичної боротьби вперше змістився від застарілого поділу на проукраїнське та проросійське до поділу на старе та нове. Вирок старим політичним елітам зробив неминучим оновлення цих еліт.
Деякі інститути суспільства отримали на цих виборах перше, або друге «дихання». Роль журналістів-розслідувачів була однією з визначальних. Проти зовнішніх впливів вистояли соціологічні служби.
По-п’яте, поразка проросійських політиків та розгубленість агресора. На президентських виборах російський агресор зазнав поразки. Він не зміг суттєво вплинути на результати, а його кандидати не змогли утворити єдину політичну команду і не потрапили до другого туру. Після виборів російський агресор явно почував себе розгубленим.
Негативні підсумки президентських виборів 2019
По-перше, поділ суспільства та поглиблення кризи довіри. У президентській кампанії ми зіткнулись з новою хвилею штучного розпалювання ворожнечі та розколу суспільства і спровоковане воно було «арміями ботів», що привнесли образи, зневагу, погрози як певну норму і правило. Свідомість багатьох людей була непоправно викривлена. Сварки з «піною у роті»; низькоякісні дискусії з пропагандистськими штампами, а не аргументами; розрив дружніх зв’язків. З’явились навіть прямі заклики до фізичного знищення опонентів.
По-друге, самодискредитація та «самообнулення» авторитетів. Втративши власну відстороненість авторитети перестали бути авторитетами. Для деяких церковних інституцій, морально-експертних та державних установ – це було вперше. Взяти участь у адміністративному ресурсі – це означає для них підривати свою репутацію та довіру.
По-третє, інтуїція, емоція та інстинкт замість мислення. Ключовими аргументами для голосування за того чи іншого кандидата є «він мені подобається / не подобається», «я йому довіряю / не довіряю». Громадяни відмовились від раціонального вибору. Одні відмовились від раціональної і критичної оцінки того, що було останні 5 років. Інші відмовились від того, щоб раціонально оцінювати інших кандидатів. Багато хто критикував одного з кандидатів за компетентність, хоча сам не став компетентними в оцінці державних та політичних процесів. Інші критикували одного з кандидатів за недоброчесність, хоча самі не стали прикладами доброчесного життя. Непомітно багато людей стали толерантнішими до корупції та брехні.
По-четверте, безвідповідальні маніпуляції загрозами. Замість того, щоб обговорювати рецепти протидії наявним перед державою загрозам, виборчий порядок денний скотився до маніпулювання загрозами. Замість того, щоб пропонувати гідну альтернативу майбутнього з планом реформ та боротьби з корупцією ми побачили хибне нагнітання апокаліпсису.
Підсумки парламентських виборів 2019
Як українці не голосували, а в підсумку все одно чомусь виходив черговий олігархічний консенсус. Парламентські вибори 2019 не стали виключенням, адже у більшості обраних партій присутнє впливове олігархічне лобі.
За підсумками парламентських виборів вперше була обрана парламентська зелена монобільшість. Такого рівня підтримки не мала жодна українська партія. Новообрана на останніх двох виборах влада має найвищий в історії країни рівень довіри. Наявність монобільшості з однієї сторони створює ризики, а з іншої унікальні можливості для радикальних змін та реформ. Перші місяці роботи парламенту продемонстрували цю плюси та мінуси. Рекордна підтримка, кількість депутатів, кількість виграних мажоритарок.
Мажоритарка «з’їла» своїх найбільш відданих захисників та «батьків». До ради не пройшли «мастодонти». Мажоритарні кандидати консервативно шукали своє «електоральне ядро», а їх висока конкуренція знизила поріг для перемоги на окрузі. Багато хто виграв лише завдяки везінню через потрапляння в тимчасову електоральну хвилю. Перемога деяких стала випадковістю. Ми стали свідками найбільш масштабної зачистки старих еліт у історії України. «Цвинтар» партій та політиків переповнений відомими фігурами. «Бульдозер» новостворених проектів здійснив геноцид феодалів, досвідчених корупціонерів та старих грошовитих мішків один за одним. Інструментом другої хвилі електорального Майдану стали брендовані професіонали, селебріті, ноунейми без досягнень. Українці принципово надали перевагу багатьом доброчесним дилетантам над корумпованими професіоналами. Та «клінічна смерть» старого не перешкодила тому, що «свіже» почало псуватись. Фрагментація фракції «Слуги народу» почалась.
Масштаби оновлення парламенту вражають. 75% є новими депутатами. Більшість фракцій минулого скликання покинули парламент. До ради не змогли пройти партії, що містили багато чинних міністрів та депутатів. Майже в 6 разів скоротилось представництво провладної екс-«БПП». Зеленський та «Слуга народу» унеможливили реванш партії Медведчука.
На результати виборів вплинула низька явка літньої кампанії, короткостроковість кампанії. Рейтинг партій здебільшого визначили заяви і дії лідерів партії, де інші представники партій виявились майже непомітними вагонами великого потягу. Мова була здебільшого про персоналії. Війна облич, а не розумів. Естетизація політики замість моралізації.
Загальні висновки першого етапу Зе-управління
Суть «зеленого режиму». Він є експериментальним. Складається враження, що цілісної стратегії і чіткого курсу нема. Спочатку команда Зеленського працювала як виборчо-технічний штаб. Зеленський був президентом-соціологією, тобто робив виключно те, що популярно і бажано у суспільстві. Було і є дуже багато кліпових, одноактних і фрагментарних дій. Вони хочуть змін, але не розраховують, до чого вони можуть призвести через легковажність, поверхневість і наївність. Виникає враження, що чим далі в «ліс», то тим більше стратегії. Дарованої великими гравцями ззовні.
Система не змінилась, але позеленіла. Зеленський більш успішний в вмонтуванні себе в систему, аніж у її суттєвому подоланні. Люди очікували не просто кращого, а іншого; від нього очікували змін правил гри, а не спроб зафарбувати систему у зелений колір. Ми маємо косметичний ремонт, зміну облич. Зміна системи ж – це структурні реформи, які ще не відбулись.
Більшість посад посіли члени «зеленої команди». При цьому, обіцяні «нові обличчя» не зайняли 100% посад і мова тут не лише про Авакова на чолі МВС, але й велику групу чиновників часів Порошенка на різних посадах. Є Зеленський як «колективний організм», як стабілізуючий механізм складного консенсусу. На нього впливають три групи впливу. «Західні глобалісти», «кварталівські» та «коломойські-аваківські». Їх консенсус є основою функціонування фракції «Слуги народу» та уряду. Їх консенсус, у тому числі, забезпечує Богдан, що насправді виступає як спільне акціонерне товариство і реальний модератор різних інтересів. Роль груп Коломойського у структурах влади виявилось меншою, аніж очікувалось, але суттєвою і помітною. Відносини між Зе і Коломойським поступово продовжують перетворюватись з статусу «все складно» на статус «розлучення, окремі дивани», бо якщо у приватних справах є режим сприяння, то у державних, «приватбанкових» справах є блокада. З омріяного контрольного пакету (50+1) «карти» олігарха перетворились як мінімум на блокуючий пакет, чвертку. Задля посилення власного впливу він воює з Ахметовим і Порошенком. Роль Пінчука ж та Заходу виявилась більшою, зокрема, в уряді. Кадрова політика нової влади, на жаль, підтверджує побоювання про вузьке коло «запасних» в Зеленського. А тому багато посад, у тому числі, урядових займають лобісти. Президент знаходиться в інформаційно-політичній «капсулі» власного оточення. Це оточення поділено на 3-4 групи, а фракція на 4-5 досить самостійних груп. Фракція потопає то в корупційному-поліграфному скандалі, то в сексуальному, то в пранкерному. Відбувається процес її «напів-розпаду».
Щодо інших складових системи, то партії Порошенка та Медведчука у чіткій опозиції. Партії Тимошенко та Вакарчука виступають як ситуативні союзники/опозиціонери. Активізувалась позапарламентська опозиція. Невдала владна комунікація сумнівних рішень дозволила різній опозиції сформувати єдині протестні рухи та масштабувати їх до «Ні капітуляції».
Турборежим. Політичній доцільності, швидкості та ефективності «Слуга народу» надає перевагу над юридичною точністю та дотриманням процедур. В якості стилю вони обрали бліцкриг, що передбачає надшвидке прийняття рішень та змін. З однієї сторони це повністю відповідає суспільним запитам, а з іншої створює ризики. Крім того, це створює «подушку легітимності». «Турборежимний зелений парад» - єдина можливість втримати в купі настільки різноманітну та суперечливу за поглядами та професіоналізмом фракцію. Шалена швидкість роботи не врятувала фракцію від дискусій, а тому стартовий спурт «кліпів та фішок» логічно і закономірно сповільнюється. «Слуга народу» позначила, що не хоче бути «рабом президента».
Концентрація влади. Мова не лише про «зелених» президента, парламент та уряд. Але й про плеяду законопроектів, що розширюють повноваження президента. Мова про закони щодо перезавантаження державної служби, прокуратури, ДБР, судової системи, ЦВК, національних регуляторів. Зеленський почав будувати президентську республіку. З однієї сторони запит на «сильну руку заради змін» очевидний, а з іншої сторони це створює ризики надмірної концентрації повноважень в одних руках. Поки Порошенко і Янукович мали навіть більше повноважень, аніж має сьогодні Зеленський. Та все одно Слуга народу поступово перетворюється на Господаря країни.
Зеленському та «Слузі народу» вдалось зберегти рейтинги після початку тенденцій до їх критичного падіння. Чому вдалось зберегти? Все це завдяки успішній тактиці заплутування. Зеленський будучи владою перед виборами до парламенту відігрує роль головного опозиціонера системі, яку уособлюють уряд, парламент та владний пафос. Це він робить за рахунок демонстрації «інакшості» (від поведінки під час інавгурації, до «розносів розбійників» і шаурми з фонтанами). Це стало своєрідним щитом і завісою над помилками «зелених». Проколи швидко перебиваються вдалими рішеннями. Зашквари не встигають стати фатальними. У такій ситуації люди втрачають відчуття політичного компасу. І вирішують не змінювати оцінки.
Якщо хтось шукав систему у рішеннях та заявах Зеленського до парламентських виборів і в перший місяць роботи нового парламенту, то потрібно було дивитись опитування українців. Розпуск парламенту; конфлікти з урядом та іншими символами «старих еліт»; подання на звільнення найбільш одіозних фігур; подання законопроектів про імпічмент, недоторканність і «Роттердам-»; десакралізація влади та деколи надмірне зменшення з нею «соціальної дистанції»; розігрування образу несистемності та антисистемності; неоднозначні меседжі про мир на Донбасі у різних інтерпретаціях. Це пряме слідування найбільшим суспільним запитам.
Чому падали рейтинги? Це наслідок відтоку запозичених на президентських виборах різнобарвних електоратів та соціальних груп, провальної комунікації з суспільством, скандальних податкових, земельних, приватизаційних та інших ініціатив, як щодо грального бізнесу, «зашкварів» у фракції та довкола впливу олігархів і Коломойського, дискредитації опонентами, відсутності прогресу щодо питань миру, тарифів, «посадок» екс-ТОП-чиовників. Люди стають менше вірити Зеленському, бо бачать, що він не реалізував «кінець епохи брехні». Люди перестають вірити, бо не виконуються обіцянки. Зе виявився успішним в комедії піару, але не в трагедії державотворення.
Більшість суспільних запитів не отримали реального втілення, бо Зеленський не виявився Голобородьком. 1) Нема очікуваних успіхів у боротьбі з корупцією, хоч і прийнято багато прогресивних антикорупційних законів про незаконне збагачення, е-декларування, викривачів корупції, перезавантаження НАЗК. Лозунг «весна прийде – саджати будемо», у тому числі, щодо Порошенка і ТОПів його режиму не реалізовано. Влада або боїться висувати звинувачення, або це є частиною конкретної політичної гри. 2) Нема успіхів у підвищенні соціальних стандартів та зменшенні тарифів, продовженні медичної реформи. Економіка очікувана стала однією з центральних тем, але більшість прийнятих законів у підсумку вигідні великим транснаціональним та олігархічним компаніям, а не малому чи середньому бізнесу та українцю, зокрема, в частині касових апаратів, податкового тиску. Нема успіхів у деолігархізації загальній та Коломойського, бо очікується лише перерозподіл олігархічних активів у сферах енергетики, аграрному, авіа та металургії. 3) Нема успіхів у встановленні системи верховенства права. 4) «Держава у смартфоні» ще не на підході, дерегуляція не стала новою «релігією». 5) Нема успіхів у покращенні відносин з ЄС та США, лише формальні рухи щодо інтеграції в НАТО та ЄС, особливо після провальної телефонної розмови Зеленського з Трампом, провального візиту до США та втягування української тематики у вибори в США та процедуру імпічменту Трампа. Міжнародні умови продовжують погіршуватись: російську делегацію повернуто в ПАРЄ, йдуть дискусії про повернення РФ до G7 та послаблення санкцій, «Північний потік-2» не зупинено, лідери Європи відкрито комунікують реставрацію відносин з РФ.
Частково суспільний запит задоволений у 1) «Нормандських спробах» реалізувати запит на мир, а також подіях, що їм передували, перш за все, через обмін найбільш відомих полонених, а також те, що Зеленський виключив Медведчука з будь-яких переговорних процесів і позбавив його «ексклюзивних» прав по Донбасу. Як наслідок суттєвий електоральний бонус для Зеленського. Спочатку Україна намагалась перехопити ініціативу та закладала грунт, щоб звинуватити Росію у зриві переговорів після можливого виходу з «Мінського капкану» через так званий план Б, по суті, «замороження». Після успішної «Нормандської зустрічі» Зеленському вдалось і створили правильне враження серед електорату, але й не поступитись нічим суттєвим, а ще й вибити декілька поступок. Недосвідчений Зеленський виявився стійким та принциповим. І це визнала протестна акція на Банковій, що позначила відсутність переходу «червоних ліній» та поступок. «Нормандська зустріч» стала перемогою для Зеленського, адже всі міжнародні умови грали проти нього і відсутність дуже токсичного компромісу під тиском Путіна та Європи є великим надбанням. При цьому, Зеленський не боїться сильних кроків і вносить в парламент децентралізаційний законопроект, що не передбачає «особливого статусу» Донбасу. 2) В значній мірі реалізований суспільний запит на окремі політичні рішення: скасування депутатської недоторканності, прийняття законів про імпічмент, кнопкодавство, скорочення кількості нардепів до 300, законодавчої ініціативи народу. 3) Знайшли відгук запити на покращення стану доріг, виборчої реформи, боротьби з злочинністю. 4) В якості наскрізного запиту – це відкритість та людиноцентричність влади, яку втілює особисто Зеленський. Часткова відкритість через словесний наступ на ЗМІ, але згодом безпрецедентний в історії і рекордний у світі прес-марафон.
Замість висновку
За 2019-ий рік Зеленському вдалось виграти президентські вибори всупереч усім прогнозам і перешкодам. За цей рік йому вдалось виграти парламентські вибори всупереч усім загрозам та ризикам. Обидвоє цих виборів стали українською та світовою сенсацією. Зеленський досяг безпрецедентного рівня підтримки, довіри та можливостей. Зеленському вдалось втримати рейтинг, стабілізувати владу та уникнути найбільш небезпечних зовнішніх провалів на «Норманді» та внутрішніх загроз від Майданної дестабілізації. Кількість викликів та проблем для нього лише зростає, а бути владою стає все складніше. Але він досі має можливість змінювати все. Була б воля.
Олексій Роговик,
політичний експерт та голова аналітичного центру Free Voice IAC,
спеціально для «Гал-Інфо»
