Революційна ситуація в Україні – це все ще точка біфуркації для України, при цьому досі залишається широкий спектр потенційних можливостей – від очевидно критичних до позитивних. Поки що вибір одного з цих варіантів суттєво залежить від політичних еліт, точніше від їхньої здатності домовлятися.
Американські вчені M. Бертон, Р. Гунтер і Дж. Хіглі вважають, що порозуміння еліт – явище відносно рідкісне, але якщо воно є, то вміщує дві складові: по-перше, формуються приклади відкритої і мирної політичної конкуренції; по-друге, порозуміння полегшує (але не гарантує) формування стабільної політичної системи. При цьому порозуміння еліт полягає у швидкій свідомій заміні суперечностей на компроміси з найбільш дискусійних питань.
Також таке порозуміння прискорюється факторами загрози конфлікту, що може призвести до великих втрат у кожній елітній групі та містить ймовірність застосування широкомасштабного насильства. В Україні присутні обидва ці фактори, однак процес порозуміння еліт не лише не прискорюється, а навпаки, затягується.
Час – перше, на що робили ставку всі елітні групи. Так звана владна еліта очікує, що протести розійдуться, як свого часу розійшлися мовні та податкові майдани. Позиція зволікання спричиняє втому людей, ігнорування вимог мало б їх змусити змиритися з тим, що найближчі зміни можливі лише у 2015р.
Так звана опозиційна еліта також робить ставку на час, адже вона виявилися неготовою до масових протестів, а затягування переговорів передбачало повернення до звичного дискурсу 2015 року. Насправді ж зволікання призводить до загострення вимог суспільства. А це в свою чергу породжує проблему дефіциту часу, адже подальше гайнування посилює ескалацію конфлікту в геометричній прогресії.
Отож, для порозуміння елітних груп час – ключовий параметр, воно або досягається швидко або не настане взагалі. Перед загрозою конфлікту – позиції елітних груп мають бути більш гнучкими, однак в нашій ситуації ми спостерігаємо протилежне – вимоги стають все більш ультимативними.
Чому так? По-перше, опозиційна еліта розуміє, що не здатна повною мірою контролювати Майдан та ситуацію на Грушевського, а тому простір для маневру не є широкий – лідери змушені відповідати очікуванням протестувальників. По-друге, владна еліта не готова поступатися своїми статусами, очевидно керуючись логікою авторитаризму: поступки означають слабкість.
Другим же параметром порозуміння є безпосередні, зазвичай таємні переговори лідерів сильних елітних груп. Вміння вести переговори, ініціювати їх, часто навіть випадково дозволяють подолати всі глухі кути і досягти основоположних компромісів. Кількість переговорних сесій є зазвичай дуже велика, оскільки порозуміння вимагає компромісу не тільки між потужними фракціями, але і згоди в середині груп. Написання формального документа, який публічно відображає зміст взаємних гарантій та поступок, також є одним із головних параметрів порозуміння.
Щодо нашого випадку, то, на жаль, представники елітних груп з обох боків не демонструють якостей переговірників. Представники опозиції не є новими для елітної групи, вони мають спільні риси з владною елітою, найважливішою з яких є залежність від олігархів та тривале визнання (з 2010 року) запроваджуваних правил гри, в тому числі, кримінальні організаційні схеми, що поширювались на рівні парламенту, районів, виборчих комісій та зміни Конституції через рішення Конституційного суду). Користуючись цим як слабкістю опозиціонерів, владна еліта зуміла до нині зберігти керівне право у веденні переговорів та дозволяє собі в односторонньому порядку заявляти про їх завершення чи початок нової сесії. До нинішнього дня за результатами переговорів не підготовлено жодного публічного документа, який би означав нові перспективи для політичної системи України та нові поведінкові зразки для еліти та громадян.
Третім параметром порозуміння елітних груп є здатність до мобілізації ресурсів, що дозволяє підсилити позиції у переговорах. Це може бути посилення впливу на бюрократію, бізнес-еліти, силові структури. Владна еліта намагається посилити свої ресурси, демонструючи монолітність власних рядів по всій вертикалі та горизонталі (виконавча влада та групи впливу). Переважно це досягається шляхом шантажу та обіцянками переваг при збереженні системи. Опозиційна ж еліта для свого посилення скористалася тактикою захопленням ОДА, підтримкою дипломатів та урядів окремих країн ЄС. Однак така мобілізація ресурсів вже вичерпала себе, адже цього вистачило лише для скасування законів 16 січня (тепер стало відомо, що і цього досягти не вдалося): для стратегічних переговорів цього недостатньо.
Таким чином, за ключовими параметрами теперішня політична криза в Україні демонструє радше неможливість досягнення порозуміння політичних еліт, аніж навпаки. Елітні групи вичерпали ресурси для домовленостей. До того ж заяви про зняття спікера ВРУ якраз і демонструють це. Аргументи елітних груп не змінюються та залишаються неприйнятними для представників різних груп, не має бачення ані короткострокових, ані довгострокових цілей.
За таких обставин бажаним є залучення нових переговорників. Як свідчить світовий досвід, ними можуть бути політичні дебютанти або ж досвідчені політики з авторитетом, що можуть виступати гарантом дотримання домовленостей. При цьому включення до процесу дебютантів, як правило, не сприяє перебігу переговорів, а лише їх утруднює. Натомість досвідчені авторитетні політики можуть прискорити переговори, хоча їх участь означає суттєві поступки з обох сторін.
Також треба розуміти, що порозуміння утруднене перебування тисяч людей на вулиці, які фактично є суб’єктом переговорів.
Отож, для досягнення порозуміння в теперішніх елітних груп залишається все менше часу і менше ресурсів. Коли ж ці два фактори будуть остаточно і безрезультатно вичерпані, то суспільство готуватиметься до повної заміни еліти, що може відбуватися або шляхом поширення органів паралельної влади або силовим конфліктом.
Оксана Дащаківська, політолог.
