Фото: Depositphotos
Що таке ментальність? Яким є український менталітет? Чи є він виправданням певних рис характеру та поведінки? На усі ці та інші питання шукаємо відповіді у розумові з доктором історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Романом Голиком.
Що таке ментальність чи менталітет? Як він формується та від чого залежить?
Сам термін і слово “менталітет” чи “ментальність” спочатку курсували між різними мовами. Як говорять дослідники, в середині ХІХ століття з англійського слова mentality сформувалося французьке “mentalité”. В науці цей термін став популярним серед дослідників після того, як його почали використовувати, зокрема, французькі історики та етнологи, починаючи від Люсьєна Леві-Брюля. Вони говорили про mentalité як про певний спосіб сприймання, осмислення, бачення й оцінки світу. Для Леві-Брюля це поняття було привабливим, бо він намагався реконструювати мислення первісної людини. Так постала його книга, котра називалася “Первісна ментальність”, але яку часом перекладають як “Первісне мислення”. Дослідникові справді йшлося про мислення і світобачення, незвичне для нашого часу: “дологічне”, міфологічне, в чомусь — хаотичне, в чомусь упорядковане. Книга Леві- Брюля була одним з тих імпульсів, які стимулювали до думки над феноменом, і витримала багато видань та була перекладена з французької різними мовами.
Так слово “менталітет” стало частковим синонімом “світогляду”, “світосприймання” й “світобачення”, але водночас і стилю “мислення”. Сьогочасні вікіпедійні або енциклопедичні визначення кажуть, що йдеться про сприйняття та тлумачення світу, поширене в певній спільноті й виражене в усталених шаблонах, трафаретах, комплексах думки — архетипах і стереотипах. Можна сказати й інакше: ментальність — спосіб світобачення чи, якщо хочете, “оптика” з допомогою якої чи крізь яку певна спільнота (група людей, народ) дивиться на світ, сприймає його та інші спільнота й осмислює себе. Отже, це не лише “окуляри” людської свідомості, які можна швидко поміняти на інші, а щось й глибше, одночасно жорстке й гнучке, усталене, стійке, обмежене й еластичне. Це така конструкція чи “архітектура” мислення, яку формують, будують чи на яку впливають або тиснуть міфи, стереотипи, архетипи чи навіть прототипи думки й мови, а також ті цінності, якими керується суспільство і які впливають на його спосіб чи стиль життя. Але можна й сказати, що сама ментальність породжує всі ці стереотипи й міфи, так що тут існує двосторонній зв'язок.
Саме визначення ментальності — тонка й заплутана матерія. І це виразила відносно нова, але вже й досить давня книга “Проблеми теорії ментальності”, яку випустив київський Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди ще в 2006 р. за редакцією академіка Мирослава Поповича. Проте треба зважати, що в ній йдеться передовсім, про нюанси філософського тлумачення ментальності. Натомість для простішого, “повсякденного” визначення досить і простіших дефініцій, пам’ятаючи, що всі вони відносні.
Що є основою менталітету?
Тут однозначного визначення нема. Якщо рухатися за теорією мовної відносності чи доповнюваності Едварда Сепіра і Бенджамена Лі Ворфа, то основним вмістилищем ментальності мала б бути мова. Частково так і є, однак частина вчених каже, що ментальність не зовсім виражається у мові чи виражається не тільки у мові. Тут згоди між науковцями нема. Проте можна думати, що мова таки формує ментальність і виражає її — питання лише, якою мірою і в якому обсязі.
Часом ментальність узалежнюють від географії, говорять про ментальність Заходу в її європейському та американському варіанті (раціональний, аналітичний, толерантний, індивідуалістичний, практичний, дієвий і прагматичний менталітет) та ментальність Сходу (ірраціональний, дещо пасивний, колективістичний, інколи навіть схильний до тотального, і тоталітарного сприйняття суспільства). Однак все це теж відносно.
Слід підкреслити, що ментальність є історичною категорією і змінюється, відповідно до “духа епохи”, інтелектуальної атмосфери й щоденного життя тої чи іншої спільноти. Так, в європейській ментальності можна побачити різні пласти й періоди розвитку від античності з грецьким і римським підходами до дійсності й суспільства, через “містичне”, середньовічна до сучасного світського менталітету. Про це частково можна прочитати у перекладеній з німецької “Історії європейської ментальності” за редакцією Петера Дінцельбахера.
Проте й тут, звичайно, все не так однозначно. В кожнім історичнім періоді є різні варіанти прояву тої ментальності, тобто вона була різною не лише серед європейців різних історичних епох, але й серед суспільних середовищ у тих епохах чи періодах. За різними критеріями нині виділяють різні види й типи ментальності, наприклад, економічний, політичний менталітет — з одного боку, та, наприклад, кримінальний менталітет — з іншого. Саме слово чи термін “менталітет” зараз переосмислюється в науці, і його, як і термін “духовність” (piritualité) вживають дуже широко. Тож воно стало досить популярним. Навіть якщо “погуглити”, то перше, що видає зараз Інтернет на лексему “mentalité”, є досить специфічна пісня з такою ж назвою, в якій йдеться про психологію вуличних злочинців: “Tengo solo una mentalité, Tengo solo una mentalité, O gli sparo o mi spara, Vivo solo di illegalité” ( “У мене тільки один менталітет, У мене тільки один менталітет, Або стріляю в нього, або він стріляє в мене, Я живу тільки на нелегалі”). Це демонструє не лише популярність лексеми, а й те, що вона з відносно вузького терміну й поняття перетворюється на багатозначну категорію масової культури.
Якою є ментальність українців? Як вона формувалась?
З історією української ментальності також усе непросто. Очевидно, можна прочитати багато різного про те, якою є чи була українська ментальність і якою є її основні архетипи, стереотипи. В українській науковій літературі можна знайти менші статті Мирослава Поповича, Сергія Кримського й більші за обсягом праці на цю тематику, наприклад, наприклад, книгу Олександра Стражного “Український менталітет: ілюзії — міфи — реальність”. Деякі риси української ментальності по-своєму розглядають етнологи та етнографи, коли говорять про світоглядні уявлення і вірування українців. Проте історія, формування і навіть сучасний стан ментальності все ще потребують додаткових студій.
Так, наприклад, часто говорять про “предковічне” походження українського менталітету, маючи на увазі його дохристиянську ґенезу. Але про те, яким був дохристиянський менталітет предків сучасних українців, можна лише догадуватися, бо прямих свідчень про це нема. Тому треба, наприклад, обережно підходити до висловів про трипільське походження української ментальності, бо, хоч трипільська кераміка дуже цікава та повна символізму, але значення цих символів до кінця нерозгадане. Також важко сказати, як і чи вплинуло воно на українців, бо й про трипільців ми знаємо не так багато, як хотілося б. Можна, наприклад, реконструювати слов’янське язичництво українців чи протоукраїнців на підставі археологічних знахідок, літописних звісток чи архаїчних вірувань, наприклад, поліщуків чи гуцулів, чи скупих літописних звісток. Але цілісної картини, на жаль, не отримаємо. Бо навіть у цих віруваннях й ритуалах (зафіксованих доволі пізно, у ХІХ-ХХ століттях), як і у звістках про персонажів слов’янського пантеону, можемо побачити залежно від точки зору як сонцепоклонництво, миролюбність, любов до природи, задумливість, схильність до землеробства і скотарства, так і войовничість тощо. Теоретично всі ці риси мали б бути рисами первісної “слов’янської ментальності” українців. Але реконструювати її важко.
У культурі Київської Русі також можна побачити різні ментальності, зокрема, якщо йти за “норманською теорією”, ментальність вікінгів, в основі якої — архетип меча, активність, войовничість, експансивність, та “мирну”, трохи пасивну ментальність слов’янської частини суспільства. Однак і такий погляд дуже відносний, бо про цей етап розвитку ментальності можна судити лише, наприклад, на підставі скандинавських саг чи літописних звісток. Натомість християнізація Русі принесла “норманам” і “слов’янам” новий християнський світогляд, підставою якого мала бути миролюбність, любов до ближнього, містицизм, аскетизм, толерантність, але водночас непримиренність до язичництва. Цей світогляд став, значною мірою, ментальністю всього західного і східноєвропейського середньовіччя, а потім і ранньомодерного часу. Проте він також був різним: ментальність монахів, духовних осіб, спрямована на боротьбу зі спокусами світу і пошуки морального ідеалу, на містику була іншою, ніж ментальність і релігійність звичайних вірян, в яких християнський містицизм міг переплітатися з вірою в язичницьку магію. Зрештою, частина вірних довгий час була неграмотною або малограмотною, “безголосою” або “малоголосою”, тихою. Таких документів, як берестяні грамоти, в українських землях збереглося мало, і про ментальність “широких мас” княжого часу знаємо мало. Однак зрозуміло, ця ментальність була східнохристиянською (“східною”), збудованою в руслі візантійської цивілізації, а не західнохристиянською, “латинською”. Зрештою, і цей час, як показує літописання, наприклад Галицько-Волинський літопис, як і в Західній Європі, був часом лицарського менталітету. Він, з одного боку, мав релігійну складову — прослава Бога, прагнення християнського життя, а з іншого містив прагнення воювати й розширювати свої володіння, що вкладалося в категорію лицарської честі).
У ранньомодерний час княжої Русі вже не було, її території були інкорпоровані в інші держави, зокрема у Річ Посполиту. Це привело на руські, українські землі нових жителів, а з ними й нову культуру та ментальність. Часто говорять, що в цей час зіштовхнувся раціональний/ прагматичний, активний, екстравертний, динамічний, схильний до оновлення західний світський і релігійний менталітет і дещо пасивна, ірраціональна, містична, інтровертна, консервативна, східнохристиянська ментальність, власне, русинів-українців. Однак все це теж треба сприймати відносно й критично: жодна з ментальностей не була цілісною, і кожна з них, очевидно, містила різні елементи. У цей час, як видається, стала чіткішою чи, як часто кажуть, кристалізувалася західна спрямованість руської, української ментальності. Це поступово відокремило її від ментальності жителів Московського царства, яку згодом назвали “російською” і в якій переплелися елементи різних ментальностей власне Русі, а також східних та північних народів.
Якщо говорити про різницю російської та української ментальностей, у чому вона полягає?
Як показала релігійна полеміка між католиками, православними і прихильниками унійної традиції XVI-XVII століть, а також козацькі війни, а потому і Коліївщина, і в Україні між носіями західної й східної пізньосередньовічної та ранньоновітньої ментальності існувала стіна непорозуміння. З іншого боку, хоч межа між тими й тими набувала часом вигляду прірви, насправді вона прірвою не була. Бо ті, хто мав руську, українську поствізантійську ментальність, жили в державі, якою керували представники західної (латинської) цивілізації. І мимоволі, хоч того, може, не хотіли, переймали елементи початково чужої ментальності, засвоювали її. Натомість потім, коли частина українських земель була приєднана до Московського царства, українці, чия ментальність вже знаходилася під впливом західноєвропейської культури, зіткнулися з іншою східною, поствізантійською “православною” ментальністю. Спочатку вона здавалася українцям в чомусь доволі близькою. Однак швидко виявилося, що ця ментальність консервативніша, ортодоксальніша, аніж їхня, закрита в собі й не толерантна до будь-якої іншості. Ментальність тих, кого тепер називали “росіянами”, на території Російської імперії була панівною, і з допомогою таких інструментів, як мова і культура, великоруський менталітет намагалися прищепити й тим, кого вважали “малоросами”. Однак різниці між цими менталітетами залишалися постійно. На рівні народної, селянської культури вони виражалися і в організації повсякденного життя, і в цінностях, якими керувалися люди. Звідси, наприклад, українські стереотипи росіянина як людини “в лаптях” і російський стереотип українця як “хохла”.
З іншого боку, в міському житті великоросійський менталітет, як і російська мова, мали більший вплив на українську спільноту, і тут мовна та ментальна русифікація була більшою.
Водночас менталітет українців, яких називали “малоросами” і жили у Російській імперії, відрізнявся від ментальності тих українців, яких називали “русинами” і які жили тепер за Збручем, в Австрійській (Австро-Угорській) імперії. Такий водорозділ з певними змінами існував аж до 1939 року, і, певною мірою, був підставою, наприклад, до пізніших уявлень про консервативність, замкненість галичан і про їхнє “галичанство” порівняно з відкритішими, ліберальнішими наддніпрянцями. Однак насправді тут теж йшлося про стереотипи.
З іншого боку, українці Заходу й Сходу постійно відчували єдність чи близькість своїх ментальностей, звідси, наприклад, популярність образу козаків чи козацького міфу. Певною мірою, цей образ перетривав навіть період комуністичного чи соціалістичного менталітету, який у 1920-1930 роках відрізняв східних українців від західних, а після 1939 року поширився й на Західну Україну. “Пролетарська ментальність” в її різних видозмінах, певною мірою, уніфікувала мислення українців Радянської України, обмежуючи його категоріями й стереотипами колективізму, авторитаризму, тоталітаризму. Проте й тоді українська ментальність, навіть українська радянська ментальність, не обмежувалася “радянськістю”, чи, як кажуть, “совковістю”. Щобільше, в її надрах була сформована й альтернативна, неофіційна, опозиційна, навіть антирадянська ментальність, що частково черпала ресурси з уявлень представників Західної України, членів антикомуністичного підпілля повоєнного часу, а згодом — дисидентів. Однак ця ментальність була “схованою” і забороненою, табуйованою: її намагалися тримати в собі, щоб уникнути репресій.
З іншого боку, в цей час виник феномен “гомо совєтікуса” — людини, яка вірила в радянські ідеали й ментальність якої була максимально спрощеною, спрямованою на різке протиставлення своїх і чужих. Саме ці дві тенденції відобразилися на розвитку української ментальності в період незалежності. З одного боку, стала формуватися ментальність тих, хто був налаштований антикомуністично й орієнтувався на європейський менталітет з його уявленнями про демократичне суспільство. З іншого боку, радянська ментальність стала пострадянською і постколоніальною, але в ній далі залишилися, наприклад, негативні стереотипи НАТО, США, Західної Європи, ностальгія за СРСР тощо. Дві революції, Помаранчева, Єврореволюція, та російсько-українська війна, яка триває вже з 2014 року, а 2022 року стала повномасштабною агресією, лише увиразнили протистояння цих двох ментальностей, що триває донині.
Говорять про два типи української ментальності: селянський та козацький. Чи дійсно є таке розділення і в чому воно полягає?
Як бачимо з історії, будь-які різкі поділи відносні. Звісно, є теорії, які бачать в українській ментальності протистояння “лицарського” чи героїчного, войовничого і мирного, дещо пасивного менталітетів чи світоглядів. Певною мірою, тут є рація. Майже в кожній ментальності та культурі, як показали французькі історики Жак Ле Гофф та Жорж Дюбі на прикладі середньовічної ментальності Західної Європи, можна бачити протиставлення між світоглядами “тих, хто воює”, “тих, хто працює”, і “тих, хто молиться”. З цього погляду, можна дійсно розділяти, умовно кажучи,селянський й козацький менталітети українців. Але таке відокремлення є багато в чому історичним та метафоричним, і, крім того, радше, анахронічним. Історично козацький світогляд був, звісно, дещо аскетичною ментальністю лицарів, воїнів, борців за віру. Однак ця ментальність складніша і в чомусь суперечливіша, аніж може здатися нині. Те ж стосується й землеробської, селянської ментальності. Тут крім мирності, показної чи реальної податливості, гострого відчуття приватної власниці й практицизму, пошани до землі, була присутня бунтівливість і також войовничість. Це показували й селянські повстання, як Коліївщина, і селянські рухи на зразок карпатського опришківства на чолі з Олексою Довбушем. Крім того, селянство теж не було цілісним. По селах, крім селян, жила ще шляхта, і різницю між ментальністю сільської шляхти й звичайних селян, зокрема в Галичині, добре показували, зокрема, твори Андрія Чайковського, його “Олюнька”.
Треба також зважити на те, що, хоч образ козака як національного героя залишився в українській історичній пам’яті й до сьогодні, козацтво після ліквідації Запорізької Січі стало лише історичним фактом.
Натомість потім для українського села, зокрема галицького, але не тільки, актуальним було протиставлення панської, шляхетської та селянської ментальності. Також важливими стали протиставлення і взаємовпливи ментальності інтелігентів, інтелектуальної еліти й селянства та робітництва. В чомусь вони актуальні й зараз, хоч історичні обставини суттєво змінилися.
Ментально ми ближчі до Європи чи до Азії? У чому це виявляється?
Питання просте й складне водночас. І не тільки тому, що умовні “ми” різні, а й тому, що географічно, політично, культурно українці так чи інакше перебували у Східній або Центрально-Східній Європі, хоч зазнавали й східних впливів через контакти зі степовими народами (хозарами, половцями, кипчаками тощо). Натомість у XIII столітті, після монгольської навали, цей вплив став досить відчутним. Монголи певний час були панівною політичною й військовою силою на великих просторах, в тім числі й на руських, українських землях. Наскільки сильним був вплив монгольської культури, засвідчила трансформація “Залісся”, Московського князівства у Московське царство з іншою, аніж київська, культурою й ментальністю. Так чи інакше, ментальність монголів відобразилася на нашій культурі. Після появи твору Романа Іваничука “Орда” стали говорити навіть про “ментальність орди” як синонім агресивності, безкультур’я, тоталітарності, прагнення до знищення інших тощо. Однак чіткішого визначення цієї ментальності наразі нема.
У післямонгольський час контакти з османами, турками й татарами додали українській культурі східного відтінку (орієнтальності), однак дещо іншого: для цього досить подивитися на стереотипний образ козака у шароварах, з шаблею й оселедцем. Це означає, що азійські сюжети в нашій ментальності та культурі, що опинилася між Сходом і Заходом, таки присутні. Не кажу вже про модерне “кавування” чи захоплення Далеким Сходом, зокрема Японією як зразком східної витонченості у ХІХ-ХХІ столітті. Проте азійська ментальність асоціюється також і з негативними категоріями: деспотією, тоталітаризмом, жорстокістю, корумпованістю, пануванням колективного над індивідуальним, знеціненням людського життя тощо.
У цьому вимірі українці, чи значна частина населення нашої держави, ментально набагато ближчі до Європи, аніж до Азії. Їхню ментальність можна назвати східноєвропейською, з усією специфікою цієї ментальності. Наприклад, ряд українських діаспорних, еміграційних дослідників, зокрема Володимир Янів, назвали це психологічним “оксиденталізмом”, прозахідністю української ментальності та культури. Для неї, зокрема, характерне не тільки протиставлення Європи й Азії. Тут важливим є й протиставлення християнського Сходу й Заходу, цивілізації православ’я та католицизму (й протестантизму). Часто говорять, що у цьому розумінні наша ментальність є східною. Однак і тут можна додати: східною, але з помітним струменем західності, хай навіть подекуди прихованої.
Наскільки ментальність універсальна? Чи можуть бути характерні певні риси одразу всьому народові?
Зрозуміло, що ментальність, як і суспільство, народ, нація дуже різнорідні, диференційовані. Хоча певні ментальні риси, як вважається, поширюються на цілий народ. В українському випадку цьому сприяло, зокрема, об’єднання українців в одній державі: спочатку в нетривалій УНР, потім у соціалістичній чи комуністичній країні, але згодом уже у вільній Україні.
Ментальній уніфікації, хоч різною мірою, сприяють спільні історичні виклики як війна, інші соціальні потрясіння, наприклад, фінансово-економічні кризи, побутові умови, навіть фізичні випробування як епідемія ковіду. Глобалізація, поширення Інтернету, сучасної масової культури (локальної й світової), також впливають на менталітет, об’єднують його в різних напрямках (позитивних і не дуже). Проте далі існують і локальні, географічні, етнографічні варіанти української ментальності, так само як субетноси, місцеві варіанти культури, діалекти.
Тому й тепер, як і в XIX-першій половині ХХ століття, часом говориться про певні ментальні відмінності, наприклад, між галичанами й наддніпрянцями, галичанами й волинянами, поліщуками чи закарпатцями. Навіть всередині Галичини можна зустріти думку про відмінності в менталітеті між, скажімо, гуцулами й бойками, жителями галицького Поділля. Однак життя в одній державі, в одних цивілізаційних умовах згладжує, а в чомусь й усуває, ці ментальні відмінності. Проте можна почути й про індивідуальні варіанти ментальності, і це ще більше урізноманітнює та ускладнює її загальну картину.
Ментальність і стереотипи. Де межа між цими поняттями?
Як відомо, стереотипами називають певні усталені формули, форми, трафарети, шаблони мислення чи усталені, наперед сформовані шаблонні оцінки подій, дій, осіб, а також спільнот. Тут все відносно просто. Ментальність — ширше явище, стереотипи — його частинки чи будівельні матеріали, нарівні з мітами, цінностями тощо. Стереотипізація, певною мірою, сприяє формуванню ментальності, відокремлює її від інших, зокрема, через так звані автостереотипи — уявлення представників того чи іншого народу про себе самих, і гетеростереотипи — уявлення про представників інших етнонаціональних спільнот. Але ціла ментальність не заповнена лише трафаретами чи шаблонами мислення. Проте вивчення стереотипів ментальності, зокрема народної ментальності — важливий ключ до розкриття її специфіки.
Менталітет — це причина, чому ми такі, чи привід, щоб не змінюватись? На що дійсно впливає менталітет і чому ним не варто все виправдовувати? Поясню, що маю на увазі подібні ситуації: водій припаркував автівку в пішохідній зоні — оце такий в нас менталітет; урядовець вкрав гроші з громадського бюджету — знову менталітет; хтось курить на зупинці біля перехожих, не прибирає за собою сміття, дає хабарі та має звичку лише обговорювати проблеми й нічого не робити — і тут знову провина в менталітеті.
Можна сказати, що в таких випадках йдеться про своєрідні стереотипи довкола української ментальності. Це ситуації, коли саме поняття ментальності стає шаблоном, яким часто намагаються маніпулювати чи з допомогою якого пробують зрозуміти, засудити чи виправдати ті чи інші суспільні явища або вчинки людей. Думаю, в даному контексті менталітет виступає “чарівним ключиком” чи “паличкою-виручалочкою”. Але насправді ним не можна пояснювати, тим більше виправдовувати якісь негативні риси. Бо так направду, загальна панорама українського менталітету настільки строката й малодосліджена, що приписувати їй порушення правил дорожнього руху, крадіжки з бюджету, куріння в громадських місцях, корупцію чи неохайність, напевно, не варто. Швидше за все, все це наслідки пострадянського менталітету, ставлення до суспільства й самих себе. Хоча, очевидно, це теж не виправдання.
Чи можуть узагальнені думка про менталітет або певні риси, притаманні конкретній нації, посилювати стереотипи та стигматизацію, а також створювати такий феномен, як самостверджувальне пророцтво? Це психологічне явище, яке пояснює упереджений набір вірувань та очікувань людей, які в результаті дійсно стають реальністю. В Україні це може бути щось на кшталт “ми завжди будемо бідними”.
Думаю, стереотипізування, стигматизація, пророцтва на зразок “ми завжди будемо бідними” часто бувають наслідком поверхневого, шаблонного трактування менталітету. Пророкування, викликані таким тлумаченням, справді можуть стати реальністю, як результат колективного “самонавіювання”. Але багато залежить від зовнішніх обставин, точніше від їх зміни. Виклики, які несподівано з’являються перед суспільством, можуть змусити його відмовитися від давніх стереотипів й пристосовуватися до нових реалій, або ж боротися з ними. Тож і війна як глибокий колективний стрес, і євроінтеграційна перспектива як “світло надії” для сучасних українців, цілком можливо, також будуть імпульсами для зміни ментальних шаблонів.
Чи можна змінити ментальність, виховати народ? Чи змінюється ментальність з часом?
Можна, хоч, певно, не так швидко, як то часто уявляють собі інтелектуали. Зрештою, в історії України це вже намагалися зробити, наприклад, громадські та релігійні діячі ХІХ - першої половини ХХ століття, котрі переконували селян і міщан в необхідності освіти, чіткої національної ідентифікації, суспільної активності, здорового способу життя, раціонального господарювання тощо — і, хоч повільно, але добилися свого.
Інший варіант — силова зміна ментальності, яку провадила радянська влада, нав’язуючи українському суспільству новий світогляд. Як продемонстрували пострадянські роки, така індоктринація виявилася поверховою. Проте десь в глибинах менталітету залишився і все ще залишається значний пласт “радянізму” чи “совковості”.
З іншого боку, в сучасному світі “народ”, якому доступні соціальні мережі, прагне виховувати себе сам на підставі масової культури, яку йому пропонують медіа. Це створює значні перешкоди для інтелігентів, інтелектуалів, які прагнуть його виховувати чи перевиховувати.
Так чи інакше, історія свідчить, що ментальність суспільства змінюється з часом, так само як і самі уявлення про ментальність. Але найдієвішими чинниками її зміни є сам час, сама історія.
Підготувала Олеся Філоненко
