За 3,5 роки, впродовж яких Пилип Іллєнко очолює Державне агентство України з питань кіно, українці дізнались про себе одну дуже важливу річ: ми здатні знімати цікаве кіно!
Від 2-3 прем’єр на рік, які лишались здебільшого непоміченими пересічними глядачами, український кінематограф зробив гігантський стрибок до понад 50 стрічок у прокаті, й кількість не забарилася перерости в якість. У 2017 році «DZIDZIO Контрабас», «Сторожова Застава» та «Кіборги» по черзі встановлювали рекорди за касовими зборами та кількістю глядачів. Останні зненацька почали впізнавати в обличчя та запам’ятовувати імена не тільки акторів та режисерів, але й сценаристів. А знімальні групи, врешті-решт, отримали змогу працювати над українським кіно та реалізувати свій потенціал в Україні.
Наприкінці лютого кореспондент Гал-інфо зустрівся з Пилипом Юрійовичем в Держкіно, щоб підбити підсумки успішного року, поговорити про рік прийдешній, а також обговорити окремі концептуальні питання, як-от: розвиток певних жанрів (зокрема, патріотичне й дитяче кіно), мовне питання в кіно й тиск на голову Держкіно з боку різних незадоволених його діяльністю сторін.
Пане Пилипе, днями ви повернулися з 68-го Берлінського кінофестивалю. Як Україна була представлена на цьому знаменитому кінофорумі?
По-перше, Україна була представлена фільмом Марисі Нікітюк «Коли падають дерева». Стрічка брала участь у дуже престижній програмі «Панорама». Це не головний конкурс, у цій програмі не розігруються знамениті Ведмеді, але це друга за важливістю програма на форумі, в якій є шанс отримати приз глядацьких симпатій і ще кілька інших. (На момент нашої розмови ми ще не знаємо результатів). Цей фільм було створено у копродукції з Польщею і Македонією, і я сподіваюся, що вже восени його зможуть побачити в кінотеатрах українські глядачі. Очікую, що після Берлінале стрічка буде запрошена на інші міжнародні кінофестивалі.
По-друге, ми провели цілу низку активностей на кіноринку та копродашкн-маркеті. На кіноринку в нас традиційно був стенд, який працював під гаслом «UkraineIsYourDestination», тобто «Україна – це ваш пункт призначення». Крім того, ми організували українську вечірку, а за підтримки фонду Ігоря Янковського «Ініціатива заради майбутнього» провели бізнес-ланч на копродакшн-маркеті.
2017 рік без перебільшення став історичним і проривним для українського кінематографа. Які чинники, крім фінансування, забезпечили успіх?
Насамперед, звичайно, фінансування. По-друге, це системні заходи, спрямовані на очищення інформаційного простору, на його деокупацію від російського продукту. Очищення простору вивільнило наш технічний, фінансовий і творчий ресурси. По-третє, це зростання потенціалу самої кіноіндустрії. Зрештою, це активні дії, спрямовані на популяризацію українського кіно, на формування бренду національного кіно як в Україні, так і закордоном.
А чого, на ваш погляд, забракло? Що протягом року не вдалося зробити?
Не вдалося завершити процес, пов'язаний з реформування галузі. Верховна Рада досі не ухвалила закон про внесення змін до бюджетного кодексу, й це не дозволяє повністю імплементувати чинні положення «Закону про державну підтримку кінематографії в Україні». На жаль, це також трішки гальмує процес запровадження підзаконних актів, які ухвалюються на реалізацію цього закону.
Який бюджет має Держкіно в 2018 році й на що передбачені кошти?
Загальна сума, передбачена на підтримку кіно, складає трішки більше 505 млн гривень. Але треба сказати, що з цієї суми будемо не лише фінансувати виробництво фільмів, але й проводити різного роду кінозаходи, підтримувати Центр Довженка, Національну спілку кінематографістів.
Під виробництвом фільмів маєте на увазі повнометражні й короткометражні стрічки, чи також серіали? Відомо, що наразі держава не фінансує створення багатосерійних фільмів, але ви неодноразово казали, що маєте це у планах. Адже серіали також є важливим елементом, що формує національний культурний простір.
Та сума коштів, яку нам виділено цього року, на жаль, не дозволяє нам розглядати підтримку телесеріалів. Цих коштів вистачить на завершення стрічок, які вже перебувають у процесі виробництва, а також частково – на запуск фільмів, що є переможцями попередніх конкурсних відборів Держкіно.
Які прем’єри 2018 року мають стати найуспішнішими? Чи варто очікувати повторення касового успіху, який мали «Кіборги», «Сторожова Застава», «DZIDZIO Контрабас»?
Гадаю, що таких прем’єр буде багато. Не хочу когось виокремлювати – подивимося, що стане більшою подією, а що – меншою. Загалом, я порахував, що відбудеться близько півсотні прем’єр українських фільмів. Це, безперечно, дозволить продовжити роботу з формування аудиторії українського кіно.
«Окупитись в прокаті може тільки малобюджетна комедія»
Ви задоволені жанровим розмаїттям? Чи можна стверджувати, що ми вже маємо повноцінну та різнопланову кінематографію?
Жанрове розмаїття надзвичайне. Всередині кожного жанру є свої напрямки… Звичайно, є речі, які ще залишаються поза увагою в українському кіно, але ми намагаємося підтримувати різні жанри – і драму, й комедію, й більш специфічні жанри. Наприклад, зараз ми підтримуємо кілька мюзиклів, фільми для дитячої аудиторії, фільми жахів… Зрештою, не забуваємо й про фестивальне артхаусне кіно, яке займає свою важливу нішу, про анімацію, про документалістику. Ми сповідуємо комплексний підхід, бо я переконаний, що повноцінна кінематографія не може відбуватися в якомусь одному жанрі. Не можна створювати кінематограф, який продукує тільки комедії – попри те, що тільки комедії зараз теоретично можуть окупитися в прокаті.
Тільки комедії?
Так, реально окупитися зараз може лише малобюджетна комедія.
Тобто такі фільми, як «Кіборги», які коштували майже 50 млн гривень, навіть теоретично окупитись не можуть? («Кіборги» зібрали майже 23 млн гривень; «Сторожова Застава», яка коштувала 40 млн гривень, зібрала більше 19 млн гривень – С.С.).
Український ринок настільки маленький, що він не може зібрати такі кошти. Щоб окупити в українському прокаті фільм бюджетом в 50 млн гривень, треба зібрати близько 200 млн гривень. А це не може собі дозволити в Україні навіть американський блокбастер.
Продовжуючи говорити про жанри, згадаймо дитяче кіно. Важливо, щоб з’являлися якісні фільми для дитячої та юнацької аудиторії. Чи виступає Держкіно із замовленням таких фільмів?
Формально ми називаємо це дитячим кіно, хоча з точки зору ринку це кіно для сімейного перегляду, тому що діти самі не ходять в кінотеатри. Діти ходять з батьками, і саме батьки приймають рішення про перегляд того чи іншого фільму, вирішують витратити на це кошти. Отже, так звані дитячі фільми мають бути цікавими й батькам. Яскравим класичним прикладом кіно для сімейного перегляду є «Сам удома». Ми справді зараз підтримуємо кілька фільмів, які обіцяють стати різдвяними фільмами для українського сімейного перегляду. І це надзвичайно важливо, тому що в нас має бути власний продукт у цьому жанрі.
Розкажіть про патріотичні фільми, що вийдуть в прокат 2018 року й будуть формувати національну свідомість та ідентичність.
Насамперед, ми продовжуємо підтримувати фільми про московсько-українську війну. «Кіборги» були першою стрічкою на цю тему. Очікуємо, що цього року вийде в прокат фільм Зази Буадзе (режисер, який зняв фільм «Червоний» – С.С.) «Позивний «Бандерас». Це військовий детектив з елементами бойовика. До речі, Буадзе зараз розпочинає зйомки приквелу «Червоного», й буквально завтра я їду у Бережани на знімальний майданчик, де буде традиційне розбиття тарілки.
Також очікуємо, що у серпні вийде в прокат фільм «Черкаси» – стрічка про екіпаж однойменного тральщика. Це той корабель, який в Донузлаві в Криму найдовше тримався після того, як розпочалася окупація Криму російськими військами. Отже, «Позивний «Бандерас» і «Черкаси» – це дві стрічки, які стосуватимуться теперішньої війни. Але будуть також патріотичні фільми на історичну тематику. Очікуємо на «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука, «Крути» Олексія Шапарєва.
Але взагалі, я би сказав так: все кіно, яке ми підтримуємо, насправді є патріотичним. Незалежно від теми, незалежно від жанру, це кіно, яке покликане формувати національну ідентичність, формувати власний національний культурний дискурс. Воно формуватиме міфологеми, міфи, архетипи, символи, якісь навіть меми, цитати. Воно збільшуватиме престиж нашої країни закордоном, на міжнародних кінофестивалях. Зрештою, воно формуватиме і вже формує робочі місця, тобто не дає представникам культурної еліти, креативним людям полишати нашу державу. Дає їм можливість самореалізуватися тут і зараз, в Україні. Тисячі людей задіяні у виробництві українських фільмів. Ви згадайте: титри будь-якого фільму йдуть по 5 хвилин – це довжелезний перелік імен, починаючи від режисера до акторів масовки, постановників та водіїв. Це все люди, які мають гідну оплату праці в Україні, працюючи над створенням українського продукту. Тобто люди, які не тільки працевлаштовані, але ще й отримують моральне задоволення від того, що причетні до відродження українського кіно.
Які кіностудії відроджуються разом із кіно? Київ, Одеса? Які перспективи у Львова?
В основному, кіновиробництво сконцентроване в Києві. Є трішки в Одесі. Львів більше використовується поки що як локація. Майже всі знімальні групи приїжджають туди. Хоча якщо говорити про акторів, то вони представляють широку географію України. Через те, що знімається багато фільмів й є потреба в пошуку нових акторських обличь, то в зйомках задіяні актори з усієї України. В принципі, навіть із тих театрів, актори з яких вперше знімаються в кіно. І зі Львова, і з Тернополя, і з Дніпра, і з Одеси, з Кривого Рогу, із Харкова… Звідусіль.
«Я переконаний, що українське кіно має бути створене українською мовою»
Географія справді широка – й не тільки акторів, але й режисерів, тому спитаю про мову. Чи є, на ваш погляд, мова маркером національної приналежності кіно? Чи можливе українське кіно російською мовою?
А може створюватися українська література російською мовою? Гоголь – це ж російський письменник українського походження, а не український письменник. Для письменника саме мова визначає національну належність. Якою мовою він писав, таку літературу він і створював. Шолом-Алейхем народжений в Україні, жив тут, писав про Україну, але ж він є єврейським письменником, адже писав на ідиші. Так само Булгаков. Ніхто ж не буде стверджувати, що він український письменник, хоча писав про Київ і був киянином. Аналогічно і в кіно.
Я глибоко переконаний, що українське кіно має бути українською мовою. Більше того, я хочу розчарувати всіх борців за реалізм в кіно, які кажуть: мені ніхто не повірить, якщо мій персонаж – наприклад, донецький бандит – говоритиме українською мовою. Якщо люди таке стверджують, то вони в принципі не розуміють природу кінематографа. Кіно – це все брехня! Це все неправда! Це вигадана історія. І органічність кінообразу полягає не в тому, що він має збігатися із реальним життям. Це ж абсурд! Це просто невігластво. За такі твердження я би виганяв з кіношколи на першому ж курсі. Якби я був викладачем і мій студент зарядив би мені таку тезу, я би його виключив як професійно непридатного до роботи в цій галузі. Тому що кіно – це магія. І переконливість художнього образу полягає не в тому, що він має збігатися з реальним життям, а в його художній силі, в художній цілісності. І коли ми дивимося фільми про космос – ті ж самі «Зоряні війни», які дивиться вже шосте покоління глядачів, – ні в кого не виникає питань, чому всі інопланетяни говорять англійською мовою.
Тут я можу згадати й вітчизняний приклад – у стрічці «Моя бабуся Фанні Каплан» всі персонажі говорять українською.
Так! Ленін говорить українською мовою – і це виглядає органічно. Тому що це переконливий художній образ. Те, що в американських фільмах про Давній Рим і всі римляни, і всі варвари говорять однією мовою, якою вони точно не говорили – англійською, нікого теж не хвилює. Тому це є стереотипи, які треба ламати. Мистецтво для того й існує, щоб ламати стереотипи. Один із найбільш відомих американських класичних підручників зі сценарної майстерності й кінодраматургії починається зі вступної фрази, яка звучить приблизно так: «Справжнє життя можна подивитися на вулиці безкоштовно. Якщо ви хочете, щоб люди прийшли в кінотеатр і заплатили гроші, ви маєте показати їм щось цікавіше, ніж справжнє життя».
«Це тиск не на мене й не на Держкіно, а на весь український кінематограф»
Насамкінець про наболіле. Багатьом хочеться привласнити славу відродження українського кіно, а також мати можливість розподіляти великі гроші, що виділяються на кіно. Ви відчуваєте тиск на себе?
Я однозначно відчуваю серйозний тиск з різних боків, і це відбувається публічно, це всі бачать. І в інформаційному полі тиск. І в правовій площині, де щодо мене відбувається якась вибіркова й упереджена дія певних органів, покликаних займатися боротьбою з корупцією. За той невеличкий час, що я очолюю Держкіно, практично всі контролюючі органи вже перевірили діяльність Держкіно, а деякі роблять це вже по другому колу. При цьому ніхто так і не знайшов будь-яких серйозних порушень. І вони просто заважають працювати. Займають наші приміщення, відтягують людський ресурс, який повинен обслуговувати з нашого боку ці перевірки й спростовувати якісь абсурдні спроби ангажованих висновків. Це все займає час, ресурси, відволікає та створює серйозний психологічний дискомфорт не лише в Держкіно, а в кіногалузі взагалі. Це працює проти іміджу і бренду українського кінематографа. Це дуже небезпечні речі. Ми не маємо права ризикувати брендом нашого кіно через якісь незрозумілі для мене причини, про які я можу тільки гіпотези будувати, хто конкретно за цим стоїть й яку має мотивацію.
А які ваші гіпотези?
Оскільки це гіпотези, то мені важко їх зараз переконливо й доказово висловити, але я думаю, що ці гіпотези є очевидними, вони вже неодноразово озвучувалися різними експертами й журналістами. По-перше, гадаю, що багатьох не залишила байдужою наша діяльність із захисту інформаційного простору, із заборони сотень, сотень і сотень російських фільмів та серіалів. Фільмів, які маскувалися під українські, будучи насправді російськими, й пропагували «русский мир». Очевидно, є люди, які не можуть тепер демонструвати російські серіали, видаючи їх за українські. Є люди, чий бізнес був із цим пов’язаний, і тепер не може функціонувати.
По-друге, багато хто розуміє, що український кінематограф здатен вже скоро зайняти таке ж місце в українському інформаційному полі, яке займає національне кіно в Польщі, в інших країнах, в тій же Росії. І таким чином може дуже сильно змінити національну самоідентифікацію нашого суспільства. Змінити в тому числі тих людей, які поки що ще не усвідомили себе українцями, за яких ми, так би мовити, ще боремося. Це все, очевидно, не може не викликати спротиву тих, хто цього не хоче.
По-третє, багатьом не прийшлось до душі те, що ми створюємо умови рівного доступу до державного фінансування. З 62 компаній, які торік отримали державне фінансування, 20 компаній отримали його вперше. Це є доказом того, що практично будь-хто, хто має переконливий і цікавий проект, може звернутися до держави й отримати фінансування. Ми зруйнували всі перепони для цього. Звідси багато простих і банальних образ від конкретних осіб, які не змогли отримати гроші на свої проекти, не змогли перемогти в прозорих і чесних конкурсах. Завжди є люди, які виграють в конкурсах й які програють у конкурсах.
Але я хочу підкреслити, що це тиск не на мене персонально, не на Держкіно як на центральний орган виконавчої влади. Це тиск, спрямований на всю українську кіноіндустрію, яка відроджується. Мої колеги, думаю, це відчувають. Тому що під публічні обвинувачення потрапляють десятки продакшенів, десятки експертів. Це люди, які десятиліттями відроджують українське кіно. Які дуже довго робили це радше всупереч державній підтримці, аніж завдяки їй. І сьогодні їх звинувачувати в якихось некоректних оборудках з державними грошима просто абсурдно, тому що вони працювали на це кіно ще тоді, коли держава взагалі не підтримувала українське кіно. Це їхній світоглядний вибір, це їхня місія та покликання – і за це їм треба бути вдячними. І те, що держава повернулася до них обличчям, це заслуга держави, а не підстава їх у чомусь звинувачувати. Давайте шукати корупцію там, де вона дійсно є, а не використовувати гасла боротьби з корупцією для знищення тих позитивних речей, які сьогодні відбуваються.
Розмову вів Сергій Стуканов
* Фотографії з офіційної сторінки Пилипа Іллєнка у Facebook.
