9 листопада Україна відзначає День української писемності та мови, який є добрим приводом поговорити про мовну політику та становище української мови. Відколи країна перебуває у стані війни, мовне питання перетворилося на свого роду негласне табу – його воліють тактовно уникати, аби не створювати додаткових точок напруги й унеможливити популістичне використання битої «мовної карти».
Утім, суспільна згода (угода) не говорити про певну проблему не означає автоматично, що її не існує. Як відомо, за радянських часів мовної проблеми також «не існувало», хоча українська системно й цілеспрямовано витискалася на маргінес.
У зв’язку з цим «Гал-інфо» звернулося по коментарі до українських інтелектуалів, політиків, громадських діячів та митців із низкою запитань: чи існує в теперішній Україні мовна проблема? як вони оцінюють чинну мовну політику (якщо вона є)? чи варто повертатися найближчим часом до перегляду мовного законодавства? що відбувається зараз – повзуча русифікація чи повзуча українізація? Певна річ, говорити про репрезентативне опитування українських інтелектуалів на підставі зібраних коментарів не випадає (бодай тому, що більшість із опитаних експертів представляють столицю), а проте скласти загальне уявлення про певні тренди серед лідерів української громадської думки цілком можливо.
Олексій Панич, філософ, член Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України (Київ)
Я не бачу в Україні гострих проблем мовного характеру, ні, тим більше, потреби терміново повертатися до цього питання. Закон Колексніченка-Ківалова, очевидно, не відповідає ні завданням мовної політики,ані реальності, але найгірше, що можна було би зараз зробити, це взятися за його зміни. В нас не виконується надто багато законів, тож якщо додати іще один, який не виконується, то його невиконання буде радше на користь. У тому правовому хаосі, який існує в країні, не з мови слід починати. Хай воно вляжеться. Не варто розбурхувати пристрасті, які щойно вляглися. Це надто дратує людей.
Принаймні в моєму полі зору є люди, які готові відмовитися чи не від половини України тільки за те, що вона розмовляє російською. Й люди, які в побуті чи у громадському житті надають перевагу російській, вважаються недопатріотами чи недоукраїнцями. Це, ясна річ, не може не ображати тих російськомовних, які, до прикладу, воюють на Донбасі. Вони достатньо зробили, щоб не вважатися патріотами другого ґатунку.
Можливо, варто було б докладати додаткові зусилля для просування не мови, а цікавих інформаційних продуктів українською мовою – втім, це потребує таких коштів, яких все одно в державі зараз немає. Скажімо, переклад на українську 1000 взірців світової класики художньої літератури та 100 провідних філософських творів, які ще не перекладені українською мовою. Це була б чудова інвестиція у підвищення авторитету української мови. А адміністративні засоби просування мови йдуть радше на зле, ніж на добре.
Я є членом Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України – нового мовника, який іще не існує. До нього увійдуть УТ-1, три канали українського радіо та обласні телерадіокомпанії. Коли Наглядова рада почне обговорювати загальні питання інформаційної політики нового мовника - зокрема, й ті, що відображаються у статуті - безумовно, постане й питання його мовної політики. Моя позиція є такою, що там апріорі мають бути програми російською мовою. Звісно, що не в кількості 50 на 50 з україномовними. Але мовна політика має бути ліберальною. Вона не має утискати людей. А вже в межах цієї настанови слід піклуватися про інтереси української мови, щоб вона не вмерла та не зійшла нанівець.
Тарас Возняк, культуролог, політолог, головний редактор Незалежного культурологічного журналу «Ї» (Львів)
Ми не маємо на даному етапі акцентувати ні на релігійності, ні на етнічності, ні на мовному режимі, ні на інших питаннях, які розколюють суспільство. Ми є зараз у стані війни, тому треба спочатку перемогти, а після того займатися будівництвом держави. Звичайно, ним треба займатися, але все має бути по черзі.
Думаю, що більшість суспільства розуміє, що українізація відбудеться. Інше питання, що її доцільно здійснювати спокійно, повільно, з переходом через двомовність – можливо, навіть з фіксацією цієї двомовності. Вона де-факто явочним порядком зафіксована. Попри всі закони, всіх Ківалових чи Фаріон, народ мовний режим уже сам встановив. Більше того, він має більше прав встановлювати цей режим, ніж будь-який депутат чи парламент разом із президентом.
Бо важко собі уявити, щоби хтось в Україні не знав української чи російської мови. Це є фактом, який важко заперечувати. Навіть яструби та гіперобстоювачі української мови, тим не менше, знають російську мову. Коли стояли на Майдані в масках і кидали коктейлі Молотова, то якою мовою між собою говорили – навіть не зауважували.
Тому, думаю, що конфліктів на мовному ґрунті в Україні не повинно бути. Є кілька політичних спекулянтів (чи спекулянток), які будуть нон-стоп одну й ту саму пісню заводити, але це інше питання.
Олександр Доній, політик, історик, культурний й громадський діяч, керівник Мистецького об’єднання «Остання барикада» та ведучий однойменної телепередачі (Київ)
Для України поширення української мови є питанням національної безпеки. Там, де українська мова перебувала в найбільш пригніченому стані, – в Криму, на Луганщині, Донеччині – Росії вдалося знайти значну частину колаборантів для підтримки своєї агресії. Території, на яких поширення української мови є найслабшим, можуть стати ареною російських провокацій у майбутньому. Тому не зважати на мовну політику за цих умов – означає сприяти майбутній російській агресії. Залишати українську мову напризволяще – значить пустити її в річище вільної конкуренції, що в умовах колосального тиску російських коштів в інформаційному просторі означає її занепад.
Значна частина українських інтелектуалів та громадських діячів (розуміють зв'язок між національною безпекою та мовою, тому) порушують мовну тему, проте наразі ми бачимо дві протилежні тенденції. З одного боку, після Майдану посилилася дерусифікація знизу. Це є одним з природних наслідків Майдану як певного етапу національно-демократичної революції, яка триває в Україні уже протягом 30 років. З іншого боку, є протилежна тенденція з боку влади. Враховуючи таємні домовленості між Путіним і Порошенком, які стосуються державного устрою України, однією зі складових цих домовленостей є відмова від посилення позицій української мови. Тож, попри гучні заяви про те, що єдиною державною мовою лишається українська, насправді в його мирному плані з 15 пунктів є тільки один пункт, який стосується мови, і він звучить: підтримка російської мови.
Про це свідчить і практика призначень чиновників на вищі посади, яка є прикладом абсолютного й свідомого нехтування закону щодо володіння чиновництвом державною мовою. Таким чином, демонструється, що Україна як держава відмовляється від реального поширення української мови на державному рівні. Не дивно, що Кремль останнім часом навіть зменшив критику української влади в мовній площині.
Безперечно, в майбутньому суспільство прагнутиме переглянути мовну політику. Очевидно, що це тимчасовий стан, тому що ці протилежні тенденції (українізація знизу та русифікація згори) неминуче призведуть до конфлікту – конфлікту між українськими інтересами і позицією влади, яка суперечить українським інтересам.
Віталій Кулик, політичний консультант, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства (Київ)
За відсутності системної роботи влади в питаннях гуманітарної політики, десепаратизації регіонів, створення конкурентоздатного культурного продукту, який працював би на інтеграцію України, говорити, що є якась окрема мовна політика в традиціях 90-х років, годі. Це неправда. Більше того, нині взагалі немає сенсу говорити про будь-яку реанімацію колишніх стратагем мовного питання, які реалізовувалися на державному рівні протягом 90-х – на початку 2000-х років. Треба вийти за рамки «рожевих окулярів» про масову чи лагідну українізацію.
Мова має йти про формування українського культурного продукту, про обов’язкове знання української мови для чиновників та судів. Треба створити умови, за яких для того, щоб бути успішним, щоб мати перспективу в бізнесі, в державній службі, в навчанні, потрібно конче знати українську мову. Якщо такі умови будуть сформовані, то питання нової якості мовної політики буде вирішено.
На даний момент такого продукту немає – й немає політичної волі на реалізацію подібних експериментів. Понад те, ми не можемо навіть забезпечити присутність українського інформаційного продукту на звільнених територіях Донецької та Луганської областей, не здійснюємо мовлення на Крим, не створюємо конкуренцію російським пропагандистським каналам на території так званих «днр» і «лнр».
Російськомовне населення варто розділяти. По-перше, є ті, хто є лояльними до української держави, хто підтримував Майдан. Для них питання мовної політики, мовної ідентифікації не стоїть. Вони стоять на тому, що українська має бути єдиною державною, а використання російської має бути максимально спрощене. Громадянину має бути комфортно у мовному середовищі. З іншого боку, вони прагнуть побачити конкурентоздатний український продукт, на якому можна було би виховувати дітей й який можна було би пропагувати серед найближчого російськомовного оточення. По-друге, є категорія людей, яку я назвав би «прихованою ватою». Для неї мовне питання є одним з маркерів визначення політичної ідентифікації «свій – чужий». Вони будуть на цьому питанні спекулювати, але через деякий час. Зараз грати на мовному питанні немає сенсу ні на сході, ані на заході – це викликає відразу і нерозуміння.
В кожному разі спекуляції на мовному питанні не є шляхом у майбутнє. Мовне питання потребує принципового вирішення. Треба вкласти мовне питання в загальну європейську стратегію гуманітарного розвитку.
Якщо говорити про сьогодення, то я не бачу ні повзучої русифікації, ані повзучої українізації. Все відбувається, як відбувається. Хтось переходить на українську мову, хтось, навпаки, вважає, що патріотизм вимірюється не мовою, а дією.
Антін Мухарський, актор, письменник, автор проектів «Лагідна українізація» та «Сувора українізація», відомий під сценічним образом професора антропології Ореста Лютого (Київ)
Мовне питання завжди вносилося ззовні й було роз’єднавчим. Ті, хто приєднувалися до нього, свідомо чи несвідомо підігравали Кремлю. Тому, гадаю, не варто зараз вносити його в інформаційний простір та приділяти йому високу публічну увагу. Воно само потихеньку (розв’яжеться). Бачите, Київ українізується, касирки в магазинах розмовляють українською. А якщо ми почнемо всіх змушувати говорити українською, то пенсіонери піднімуть бучу. Їх не переробиш, проте на їхніх настроях грає Москва. Тому треба тихесенько. Воно само природним шляхом піде (так, як має піти).
Ми вчора буквально обговорювали цю ситуацію з Василем Шкляром під час запису програми «Український культурний фронт». Свого часу він стояв на засадах суворої мовної політики для всієї країни, але вчора ми обговорювали склад добровольчих батальйонів «Азов», «Правий сектор», «Донбас», в яких – не скажу більшість, але дуже багато людей – є російськомовними. Це люди, які виросли в радянських умовах, вчилися в російськомовних школах, але є патріотами України й зі зброєю в руках стоять на сході – в той час як чимало україномовних «патріотів» рвуть на собі вишиванку, але залишаються у тилу й не дуже рвуться у бій. Російськомовні патріоти шанують, люблять українську мову, розмовляють нею при нагоді, але найголовніше – вчать нею молодше покоління в україномовних школах. Їхні діти будуть україномовними, тому я в даному питанні займаю щодо них толерантну позицію.
Втім, потрібно розрізняти побутове спілкування й роботу на державній службі. В побуті, в родині, у вільних стосунках ніхто (ні до чого) не змушує. Але держава в нас – Україна; мова єдина – українська. Тому всі без винятку державні службовці, починаючи від ЖЕКів, провідників вагонів, вчителів – всі, хто отримує державну зарплатню, – мають в обов’язковому порядку розмовляти на службі державною мовою. Це моя чітка позиція.
Ірина Фаріон, політик, мовознавець, громадський діяч (Львів)
Мова тотожна нації. То скажіть, будь ласка, чи в час війни треба захищати націю? Тільки у хворій голові може зронитися сумнів, що мова є вторинним питанням. Ми маємо війну там, де немає мови, – в Луганській, Донецькій області, в Криму. Чому там війна? Бо там програв учитель і священик, як казав Бісмарк, і туди прийшов окупант.
Ми не будемо мати сильної української держави, якщо в основі цієї держави не буде лежати мова. Якщо аргументи Фаріон для когось вторинні, то цитую геніального українського мовознавця Потебню, про якого щойно закінчила розлогий науковий матеріал: «Будь-які українські бажання, які минають мову, будовані на піску». Ці слова геніального Потебні, який був родом з Полтавщини, повторив перший український президент Михайло Грушевський. Якщо наступні українські президенти цього не розуміють, то ми маємо війну. І будемо її мати ще глибше, якщо не зуміємо виставити стіну, яка називається «мова». Це є найосновніша стіна захисту від окупанта.
Але якщо далі будуть голосувати за таких, як Садовий, Яценюк і Порошенко, то й далі будуть найкращі гинути на війні. Мова – це не багатство лексичного складу, не особлива фонетична милозвучність, не вправність синтаксису. Це ставлення її носіїв до неї. Якщо немає адекватного ставлення, то носії цієї мови не матимуть не тільки держави, але й самих себе. Тому Шевченко казав: «Я на сторожі коло вас, рабів малих отих німих, поставлю слово». Якщо суспільство цього не усвідомлює, хай розгорне Шевченка й багато разів його читає.
Анастасія Розлуцька, громадська діячка, координатор проекту «Безкоштовні курси української мови» (Київ)
Мовної політики як такої немає. Здається, цьогоріч немає навіть Програми розвитку української мови, які зазвичай приймалися кожного року. Мовна політика не ведеться у жодній публічній сфері, немає волі переходити на українську мову навіть серед високопосадовців. У цьому сенсі говорити про мовну політику в регіонах узагалі важко. Є яскраві прикладі державних службовців і політиків на регіональному рівні, які принципово не користуються українською мовою.
Мовне законодавство не виконується. Вірніше, виконується якось однобоко. Що стосується регіональної російської, то закон виконується, а що стосується державної української – ні.
Якщо говорити про волонтерів, то активність є. Через різні культурно-мистецькі заходи, проекти, які реалізує молодь власними зусиллями (йдеться не тільки про «Безкоштовні курси української мови», але й розмовні клуби, відкриті університети, зустрічі з письменниками), здійснюється спорадична мовна політика.
Я переконана, що підтримка на державному рівні повинна бути. Скажімо, цього року в нас на курсах тільки у Києві 700 слухачів! Через Революцію гідності, через війну на сході зростає усвідомлення, що це є важливо, й тільки цього року ми маємо потрійне зростання кількості слухачів. Загалом ми працюємо у 17 містах. То що робити, якщо приплив збережеться й наступного року кількість слухачів у Києві сягне 1300? Ми працюємо в малих групах, й третій рік поспіль витягувати загальноукраїнський проект суто на волонтерських засадах, шукати купу приміщень та вчителів дуже складно.
Мовна проблема є, й це передовсім проблема української держави, яка намагається вмити руки. Хтось казав, що мова може вижити без підтримки держави, але це не так. Державний важіль має бути і працювати.
Розмову вів Сергій Стуканов.
