Травневі міжусобиці стосовно «перемоги» вже відійшли у категорію «неактуальне», однак спогади про ту страшну війну досі пронизують нашу свідомість.
22 червня український народ вшановує пам’ять жертв Другої світової, натомість російські псевдоісторики продовжують спекулювати сфальсифікованими фактами.
Радянська міфотворчість – це численні монографії, у яких Сталін та усі його блазні прирівнюються до святих апостолів, а Радянський Союз – до землі обітованої. Росія і досі тішиться з того, що фактично організувала найбільш масштабну «центральну м’ясорубку» ХХ століття. Кремлівська пропаганда вже давно запустила свій конвеєр, тому нині складно розібратися, де правда, а де брехня. Гал-інфо вирішили зробити невеличкий фактчекінг по найпоширеніших міфах про Другу світову війну.
«Велікая Отєчєствінная»
Цей радянський термін був запозиченим з російсько-французької війни 1812-го року. Вперше його застосував Вячеслав Молотов, комісар закордонних справ СРСР, у своїй радіопромові 22 червня. Він порівняв загарбницьку політику Гітлера з навалою Наполеона й запевнив слухачів, що як колись російський народ відповів Наполеонові вітчизняною війною, так і тепер «Червона армія і весь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну».
Наступного дня це звернення опублікували у газеті «Правда». У тому ж номері надрукували статтю члена Академії наук СРСР Ємєльяна Ярославского «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Фактично з неї запустився механізм творення ключових штампів, зокрема висловлювань «Велика Вітчизняна війна радянського народу», «визволення країни від фашистських загарбників», «велика перемога над Німеччиною». У подальшому їх взяла на озброєння радянська пропаганда і, як бачимо, активно застосовує навіть у сьогоднішніх реаліях.
Насправді сучасна українська історія має чітке спростування цього кліше. Оскільки наша країна перебувала під окупацією СРСР, годі і говорити, що вона не мала ніякого свідомого відношення до цієї війни. Українські солдати були мобілізовані насильно, або заідеологізовані, їх участь була примусовим зобов’язанням. Свою Вітчизну захищали воїни ОУН та УПА. Вони боролися будь-якими способами досягти незалежності та суверенності Української держави. Тут прослідковувався справжній патріотизм, а у лавах «Червоної армії» домінував страх розправи та репресій.
СРСР міг би спокійно виграти війну без України
Наведемо тут тільки цифри. Вони набагато красномовніші за тисячу слів.
Загальні демографічні втрати України – включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами, - становлять не менше 14 млн. чоловік. Це втрати найбільші й не порівняні із втратами інших країн і народів у Другій світовій війні. Фактично, з 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони чоловік. Це колосальна різниця.
Також беззаперечним є факт того, що із 7 млн медалей вручених, після завершення Другої світової, 2,5 млн отримали жителі України. Не кажучи вже про тисячі присвоєних звань «Героя Радянського Союзу» нашим бійцям.
Кремль ніколи не міг обійтися без свого «меншого брата». Це підтверджує і Ленінське «Росії не буде без України», адже лише за допомогою величезного людського та економічного ресурсу, яким володіла наша країна, Радянський Союз здобув свій кривавий тріумф.
«Наша побєда»
Завершенням «Великої Вітчизняної війни» і зенітом радянської міфотворчості була так звана Велика Перемога радянського народу над фашизмом. Німеччина капітулювала перед західними державами 7 травня 1945 року в Реймсі, а вже 8 травня підписала капітуляцію перед представниками СРСР у Берліні.
Того самого дня Президія Верховної Ради СРСР призначила «всенародне торжество» на 9 травня, вочевидь, для виокремлення ролі Радянського Союзу в подоланні фашизму та привласнення усіх відповідних «почестей» собі.
Насправді ж Гітлерівська експансія була повалена загальною коаліцією країн-союзниць. Це війна світового масштабу, у якій не було одноосібної перемоги. Кожна держава зазнала непомірних жертв, котрі залишили за собою покоління втрачених сподівань та мрій. Перемога не зробила людей щасливішими. Солдати, котрі повернулися з тієї війни, подумки залишилися там. Тому, на відміну від СРСР, на Заході падіння Третього рейху та його союзників вшановували і вшановують дотепер без зайвої пихи, як день пам’яті мільйонів загиблих.
Але у Росії реквіємів не співають, а волають пісні групи «Любе». Кремль відзначає черговий «День побєди» з заіржавілою технікою, ідолом Путіна, замість Сталіна та вигуками «можем повторіть». Парадокс, але міф процвітає навіть у столітті інновацій та штучного інтелекту. Щоб, не дай Боже, не забули.
