Переломним моментом мирних акцій протесту в Україні стали події 19 січня, коли на вул. Грушевського у Києві активісти показали владі готовність до рішучих дій. Саме після тих подій на перший план боротьби вийшло силове крило Майдану – Правий сектор. Про те, які перспективи у солдатів української національної революції та чи зможе Правий сектор переродитися у політичну силу, Гал-інфо поспілкувалося з політологом Юрієм Шведою.
Правий сектор взяв на себе відповідальність за кардинальний поворот подій у Києві та отримав схвальні відгуки через радикалізацію настроїв. Чи зможе Правий сектор перетворитися в партію?
Правий сектор – це право-радикальний рух, але щоб детальніше про них говорити, потрібно ознайомитись із їхньою декларацією принципів, чого наразі немає. Судячи зі складу цього руху, можна говорити, що їх спрямування є право-радикальним. Хоча, напевно, Правий сектор також не є однорідним, адже там нявні такі білямілітарні організації, як «Тризум» та УНСО. З іншого боку, є такий радикальний компонент, як ультраси, які відіграють значну роль у цьому русі, але навряд чи ультрасів можна трактувати як праві сили, вони мають скоріше анархічну складову.
Правий сектор радикальна організація, але чітко визначити їхнє місце у політичному спектрі на сьогодні складно. Зрозуміло, що вони не ліві, хоч ми бачимо, що сьогодні з’являється чимало радикальних, напівкримінальних організацій і лівого штибу, наприклад «Оплот».
Події на вул. Грушевського стали наслідком гострої потреби в радикальних діях, як реакція на дії влади. Правий сектор став затребуваним в тій ситуації. Окрім того, офіційні радикали, як-от, ВО «Свобода», стали менш радикальними. Ніша залишилася незаповненою, і Правий сектор її приміряв до себе.
Як це розвиватиметься далі? Такі організації у більшості випадків є антисистемними, вони борються з режимом і системою в цілому. Борються здебільшого радикальними методами, навіть такими, як індивідуальний терор тощо. Ці методи спрямовані на те, щоб повалити систему. Ідеологічно вони не є суб’єктами політичного життя, адже виступають проти системи в цілому. Водночас, не виключаю, що в нашій ситуації вони цілком можуть зорганізуватися, як політична сила, яка може конвертувати сьогоднішню популярність на наступних виборах. Я думаю, що такий проект мав би непогані шанси.
Лідер Правого сектору Дмитро Ярош виходець із Дніпродзержинська. Усі очікували, що лідер Революції, новий Бандера, прийде із Заходу.
Цей рух, звісно, треба вивчати як окреме явище. Перше знайомство із ним показує, що там дуже багато людей, які не є із Західної України. Вони радикально налаштовані проти панівної системи та чинного режиму, але вони часто є вихідцями саме Центру та Сходу і є російськомовними.
Метафора «новий Бандера» трохи тут кульгає, адже Бандера стояв на позиціях інтегрального націоналізму. Навряд чи Правий сектор можна позиціонувати як крайні-правих націоналістів, але те, що вони радикальні до нинішнього режиму, до тяжких умов життя, до таких якищ, як тотальна корупція, порушення прав і свобод людини свідчить, що це протестний рух. Не дивно, що він втягує у себе людей із Центру та Сходу України, адже вони і не мали такого політичного ліфту, який би дозволив вийти на передній план цим організаціям.
Певною мірою про соціальний протест говорила «Свобода», але у неї гасла націоналістичні. Правий сектор, виступаючи в частині проти режиму, теж підтримує націоналістичні гасла, але не є таким радикально націоналістичним. Цей рух, в першу чергу, антирежимний, протестний, але сказати, що він націоналістично забарвлений мені складно. Якщо цей рух буде зростати, то він, вочевидь, матиме дуже широку соціальну базу в Україні, адже рівень життя та високий рівень безробіття може зробити цей рух таким, яким свого часу став більшовицький - 1917 року.
Як тепер бути «Свободі»?
Думаю, буде конкуренція між своїми. Практично найжорстокіша боротьба – це внутрівидова. Тому протистояння тут буде однозначно.
«Свобода» може якось відновити свої позиції у цій ніші?
Вона намагається, але «Свобода» в Галичині стала партією, яка контролює владу та визначає її характер. Вона діє в рамках системи і для багатьох людей сприймається, як частина цієї системи. Однозначно вже існує конфлікт між «Свободою», яка є при владі, і тими, що є радикально налаштовані і стоять на антисистемних позиціях та хочуть повного перезавантаження. «Свобода» робила заяви, але в умовах радикалізації виявилось, що є більш рішучі та радикальні сили, які готові не лише проводити факельні марші та нищити пам’ятники, а реально воювати. Тому звичайно авторитет «Свободи» дуже похитнувся.
Ставлячи національні питання на перший план, вони свою соціальну базу дуже звужують. Коли ж з’явилися радикали готові діяти і які не акцентують наразі увагу на проблемах національних, з’явилася висока вірогідність, що їм вдасться потягнути на себе цей радикальний сегмент Сходу та Центру. Правий сектор може стати серйозним конкурентом «Свободі», яка навіть ризикує перетворитися у регіональну партію.
Судячи із заяв, Правий сектор на компроміс із владою не піде. Зрозуміло, що не піде на компроміс і влада, то як тепер бути?
Йде протистояння, що призведе до напруження та ескалації конфлікту, який відверто кажучи, вже і так зайшов надто далеко. Хай як там не було, але Україна є результатом постійних компромісів. І як незалежна держава вона постала в 90-их роках - як результат компромісу. Однак компроміси не дають можливість зробити радикальні зміни, перезавантажити систему. Ці зміни завжди залишаються частковими, незавершеними, тому не відбувається оновлення, реформування, очищення, адже по суті змінився лише фасад країни. Уся сучасна історія України – це результат компромісів.
З цього погляду, можливо варто звернути увагу на те, як свого часу зробили країни Центрально-Східної Європи. В період оксамитових революцій вони фактично систему повністю демонтували і почали будувати все від самого початку, створивши якісно нову систему. У нас же відбувається поступове відмирання, гниття і у протистоянні виявляється, що сили консервативні беруть гору, якщо у своїх руках залишають ключові позиції. Сьогодні може вдатися спроба закінчити цю політику компромісів, яка є продовженням старого, але в іншому вигляді. Однак важливо при перезавантаженні відчувати межу, де варто буде зупинитися і почати створювати нове. Демонтувати режим – це одне, а створювати щось нове, чи готові ми до цього – це вже інше питання.
Водночас мені здається, що влада тепер йде послідовно шляхом силового сценарію. Вони намагалися це реалізувати шляхом розгону Майдану, щоб залякати людей, але цього не сталося. Після цієї ситуації був момент, коли ці питання можна було закрити. Після побиття студентів зібралося багато людей, був вияв енергії, обурення, а влада була розгублена та деморалізована. Ось тоді був шанс перебрати владу і демонтувати режим, але цей шанс лідери опозиції втратили, вони погасили вияв напруги і перевели усе у площину мирного протесту.
Варто розуміти, що мирний протест владу не лякає. Зрозуміло і те, що два місяці очікування невідомо чого спровокувало радикальні настрої.
Окрім того, настрої не є однозначними і у регіонах. Частина областей Сходу та Півдня навряд чи перейняли таких форм, як Захід та Центр, тому ми вже стоїмо на порозі регіонального протистояння. Натомість влада ще додатково штовхає до цього реалізуючи сценарій зіштовхування регіонів. Це вже набрало форм партизанщини із знищенням людей. Тепер іде тиха громадянська війна. Влада зацікавлена, щоб цей конфлікт набирав обертів. Коли це протистояння загостриться, люди самі проситимуть, щоб було введено надзвичайний стан. Це сценарій дуже небезпечний, адже він кривавий – зберегти владу шляхом провокування насильства та напруги, розв’язання громадянської війни. Серйозні політики прагнули б розв’язати це шляхом переговорів. Вирішення проблеми просте – дочасні вибори парламенту та президента. Сьогодні влада може опиратися лише на силу.
Тиха громадянська війна йде між силовиками і протестантами?
Не лише. Погляньмо на новини зі Східних та Південних регіонів, а там іде війна проти мітингарів і до цього залучають різні громадські та робітничі організації, формування загонів оборони. Це показує, що є радикалізм настроїв протилежний до тих, які є на Заході та в Центрі, але не можна сказати, що це речі випадкові чи одиничні. Це настрої, які там домінували та домінують.
Як ви розцінюєте крок формування Національної гвардії?
Формування Національної гвардії – це реакція на те, що відбувається. Якщо в нормальній державі захистом людей займаються спецпідрозділи міліції, то в Україні вони стали знаряддям боротьби режиму проти мирних громадян. Тому повинна реалізовуватись певна форма самозахисту від репресивної системи. Це необхідний крок для самозахисту.
Яким буде наступний виток подій?
Можливі кілька варіантів. Найбажаніший, коли всі сторони сядуть за стіл переговорів, викладуть свої взаємні вимоги та претензії і намагатимуться їх розв’язати шляхом взаємних поступок, не допустивши подальшої напруги. Основним інструментом у розв’язанні ситуації є дострокові парламентські та президентські вибори. Це дало б можливість змінити основу системи. Повернення до Конституції України 2004 року, щоб почався конституційний процес. Однак цей варіант не реалізовують, адже режим розуміє, що він втратить владу. Йти на вибори, які влада не зможе контролювати, – це вирок для неї.
Другий варіант – влада намагатиметься подавити ці настрої. Широкомасштабні репресії, насамперед в Галичині. Їх роблять тихо, адже відкриваються кримінальні справи за будь-яким фактом... Але і в такий спосіб розв’язати кризу складно, тому до цього додадуть серйозніші важелі – індивідуальний терор, викрадення, але це викликатиме й адекватну реакцію. Це шлях до ескалації партизанського протистояння.
Варто розуміти, що цей режим намагається стати авторитарним режимом, але авторитаризм для існування потребує ресурсів. Коли в людини забирають права і свободи, їй повинні запропонувати щось взамін, наприклад, економічний добробут. Режим в Україні спрямовує усе для себе і ділитися ні з ким не планує. Отож, об’єктивно в такому вигляді цей авторитарний режим немає перспектив подальшого розвитку. Це спроба реалізувати щось подібне, що є в Білорусі чи Росії, не розуміючи, що ресурсної бази під це немає, тому це приречена спроба.
Третій варіант, на жаль, теж не оптимістичний. Маю на увазі серйозні протистояння між регіонами, які можуть перейти межу напруження. Є загроза втрати цілісності, як сталося з Чехією та Словаччиною, які розійшлися дуже мирно. Якщо ми не знайдемо компромісів, то залишиться лише один шлях, але у мене є сумніви, що вдасться розійтися мирно. Або Схід і Захід зуміють не нав’язувати цінності один одному, або ж політики і далі будуть підсилювати це протистояння. Ця політика або приведе до громадянської війни, або до федералізації чи роз’єднання. Треба зрозуміти, що ми єдині, але маємо право на свою регіональну самобутність.
Розмову вела Анна Новик.
Фото: AFP
