Акурат того вечора (й майже в той самий час), коли в Києві Саакашвілі з Аваковим демонстрували найкращі зразки «жириновщини», у Львові відбулась зустріч учених із України та Грузії, яка виглядала подією з іншого світу.
Дискусія з теми «Україна і Грузія: досвід реформ і глобальні виклики» відкрила тижневу освітню програму УКУ «Університетська освіта задля суспільної ревіталізації».
З українського боку участь взяли члени Несторівської групи професор УКУ Ярослав Грицак та засновник Аналітичного центру Pro.Mova Євген Глібовицький (по скайпу). З грузинського боку доповіли ректор університету ім. Сулхан-Саба (Тбілісі) Важа Вардідзе та директор дослідницького інституту Державного університету Іллі (Тбілісі) Гігі Тевзадзе.
Це було обговорення науковців (і заразом натхненних людей-реформаторів), що ловили думки одне одного ще до того, як щось вимовляли. Промовляючи від імені двох країн, що впродовж 25 років прагнули вирватися із Азіопи (термін Романа Кіся), аби стати частиною західної цивілізації, науковці хотіли тепер це робити разом і в тіснішій співпраці.
Утім, зміст обговорюваного під час тої дискусії аж ніяк не лишився самотнім. Не відставала й форма.
Мова й цивілізація
Ще одна вкрай важлива деталь, що засвідчила міру виходу з «русского мира», – і грузинські, і українські учасники уживали в дискусії між собою англійської мови. Часом доброї, інколи й бездоганної, як-от у модератора Володимира Турчиновського, який навіть здобувся на комплімент від професора Грицака. Той був першим в переліку спікерів, і, одержавши від ведучого слово, зізнався, що неохоче перериває його довершений English.
Я, на жаль, не готовий сказати, чи грузинське суспільство у цьому відношенні йде у ногу з своїми інтелектуалами, але наше таки мусить наздоганяти. Бо коли українською відкриває дискусію голова Львова Андрій Садовий, це не значить, що він не знає англійської. Понад те, українську із вуст посадовця варт всіляко вітати та заохочувати. Та коли журналістка одного із львівських видань дізнається, що переклад не передбачений, та іде, бо англійської не розуміє, це таки означає, що ми дотепер залишаємося на узбіччі цивілізації.
І, між іншим, продемонстрований українськими та грузинськими інтелектуалами приклад могли б взяти собі на озброєння й члени Національної ради реформ. Обіцянку надати англійській статус мало не другої офіційної пам’ятаєте? То чому тоді на засіданні Ради реформ, в якій вільно говорять англійською і Порошенко, і Яценюк, і Яресько, і той само Саакашвілі, лунає… ладно, якби літературна російська. Так ні ж – бе-бе-бе-бе-бе-бе.
Хвилина слави позаду. Попереду – турбулентність
Вочевидь, зокрема, й ці відверто деградаційні процеси у середовищі влади має на думці професор УКУ Ярослав Грицак, коли наполегливо закликає до організації третьої революції. Він висловлює занепокоєння, що українська хвилина слави минула, і влада («політики учорашнього дня») змарнувала її так само спритно, як і можливості після Помаранчевого Майдану.
Запропоноване у промові обґрунтування нового Майдану в загальних рисах повторює тези, докладно описані Грицаком у його нещодавньому дописі на Новом времени. Гаданий третій Майдан мав би врешті привести до влади «політиків майбуття», які вийдуть із середовища волонтерів й середнього бізнесу. Разом із потенційним електоратом ці групи складають приблизно 15-20% суспільства, чого досить, на думку професора, на 1-2 парламентські сили.
«Президент і прем’єр вже не мають кредиту довіри, тож ми входимо у період глибокої політичної турбулентності. Нас очікують і парламентські, і президентські дочасні вибори, – припустив він під час виступу в «Ратуші». – Буде тяжко».
На загал, песиміст щодо ближчого майбуття, Ярослав Грицак зізнається, що є оптимістом в довгостроковій перспективі. «Попри все, в нас залишається головний гравець – активне суспільство», – резюмував він.
Нагадаємо, що у коментарях Гал-інфо політичні експерти не поділили думок Грицака щодо доцільності революції й висловили припущення, що невдовзі активна частина суспільства може винайти принципово нові форми спротиву й тиску на владу.
Challenge accepted
Саме тиск і завзяття активної частини соціуму й є найкращою запорукою того, що реформи не спиняться, поділився думками гість із Тбілісі, колишній член антикорупційного комітету Грузії Гігі Тевзадзе.
Реформування країни (і, ширше, рух уперед) мусить спиратися на 4 ключові тези, вважає він, які варто постійно тримати на думці.
1. Реформи ніколи не завершуються. «Те, що вчора було ого, сьогодні так собі», – сказав би із цього приводу Андрій Хливнюк. Реформа – це рух, а рух – це життя. Щойно реформи спиняються, соціум застигає та деградує, наголошує Гігі Тевзадзе.
2. Глобальні виклики також ніколи не завершуються. Світ складний і щоразу стає складнішим, не даючи зупинитися тим, хто відважився йти.
3. Коли ти відповідаєш лише на існуючі виклики, ти стоїш однією ногою над прірвою. Сьогодні замало навчитися оперативно реагувати на існуючі виклики. Це – найнеобхідніший мінімум у сучасному світі.
4. Щоб реформи вдалися, треба вміти передбачати майбутні виклики. Успіху досягне лише той, хто дивитиметься глибше та ширше за решту. І старанно тягнутиме свого воза. Дисципліновано і терпляче.
Перевести країну з числа найбідніших та найвідсталіших у число провідних і заможних непросто, тому слід здавати уявлення щодо об’єму роботи, до якої берешся.
Це виклик. Великий виклик. Готовий прийняти – приймай. Засукай рукави і працюй. Ні – то не перетворюйся на посміховисько перед "пор’єдною публіков". Посміятися досхочу можна було років 5-8 тому – і з Льоні Космоса, і з "дапашліви", і з "ліцоскучнава" тощо. Та годі. Після тисяч смертей, до яких призвели недолугі «політики позавчорашнього дня», не до сміху.
Сергій Стуканов.
