Як жінки об’єднались, щоб наблизити перемогу України.

Об’єднання українок «Яворина» вже десять років допомагає військовим, підтримує родини загиблих, опікується сиротами та людьми, що опинилися в скруті. Його голова Ірина Сех розповідала Гал-інфо про виклики волонтерської роботи, історії неймовірних жінок та мотивацію, яка змушує рухатися вперед попри біль і втому.

5

Як виникла ідея створення «Яворини»? Які виклики перед вами стояли на початку?

Цього року нашій «Яворині» виповниться 10 років. Аж не віриться, що вже минуло стільки часу. Тоді, у травні 2015 року, на День матері в Музеї визвольних змагань у Львові відбулися установчі збори об’єднання українок «Яворина». На зібрання з’їхалися жінки з усієї України – від Закарпаття до Криму. Були ті, котрі щойно повернулися з передової, були вдови загиблих героїв, волонтерки… Зібрало їх бажання діяти задля швидшої перемоги над ворогом.

Історія свідчить, що в кризові періоди найактивніше створюються жіночі об’єднання та організації. Зокрема, в час війни. Жінки, які в більшості не можуть бути на фронті, щиро прагнуть долучитися до перемоги, забезпечити надійний тил для держави. Воєнний час ставить ще й інші виклики: сирітство, безпритульність, поранені. Опікуватися самотніми батьками загиблих, сиротами, допомагати вдовам, пораненим – це споконвічна жіноча справа.

Зараз за нашими плечима сотні благодійних акцій, сотні поїздок на передову, тисячі добрих справ. Я вдячна нашим яворинкам за те, що жертвують своїм часом, своїм особистим, родинним життям, забувають про відпочинок задля добрих справ у лавах «Яворини».

Які головні досягнення організації за останній час?

Знаєте, у волонтерській діяльності дуже важливо, аби тобі довіряли, аби люди були впевнені, що їхні пожертви надійдуть за призначенням. І я пишаюся, що ми заслужили таку довіру. Це – наш головний здобуток. А ще – наші яворинки, жінки, на яких тримається організація. Однією з перших, хто приєднався до наших лав, хто повірив та звалив на плечі тягар нашої нелегкої праці, є Тетяна Бондарчук - вдова Героя Небесної сотні, теперішня очільниця Хмельницької обласної організації «Яворина». Серед перших прийшли жінки, які щойно вдягнули чорні хустки – мами, дружини, сестри полеглих воїнів. Вони стали для нас прикладом і мотивацією боротися й працювати, попри біль і відчай. Інколи я дивлюся на наших яворинок і дивуюся, звідки вони беруть сили – фізичні й душевні, щоб стільки працювати? І я дуже ними пишаюся.

Ми плетемо маскувальні сітки, їздимо на передову з допомогою для наших хлопців і відвідуємо школи, обпалені війною. Ми підтримуємо поранених в шпиталях та сиріт, які ще не вірять, що тато ніколи не повернеться з війни. Наші яворинки приходять в сиротинці з особливими дітьми, в будинки пристарілих та хоспіси, в яких пацієнти роками не бачать нікого, крім персоналу.

Я дивлюся на пройдений шлях і з гордістю можу сказати, що це були роки невтомної, наполегливої праці, сотні добрих справ, благодійних акцій, поїздок на війну, турботи про нужденних, тисячі вдячних нам людей, яких ми зробили бодай трошки щасливішими.

5

З якими викликами стикається організація зараз?

Війна триває. Треба допомагати фронту. Хлопці потребують автомобілів, дронів, іншої техніки. Це дорогі речі, й треба чимало зусиль, щоб їх придбати. Водночас війна позначається на людях у тилу, на жаль, багато біди й людей, які потребують допомоги. І ота найбільша бідність переважно захована від світу і від людей. Але туди хтось мусить дійти. Наприклад, в інтернати для стареньких, родини, в яких є інваліди, прикуті до ліжка, до сиріт і багатодітних сімей. Думаю, ці проблеми тільки загострюватимуться – і зараз, і після війни.

Яку підтримку «Яворина» надає українським військовим? Як координуєте цю допомогу?

Від пиріжків і маскувальних сіток – до автомобілів і дронів. У нашій організації є осередки, які, наприклад, усі ці роки успішно плетуть сітки – це Дніпро, Київ, Хмельницький. Та ж Хмельницька організація має чудових майстринь, які шиють білизну для воїнів. І практично всі – варять, печуть, засолюють і регулярно передають смаколики на передову. Як я вже казала, зараз дуже велика потреба в техніці. Зокрема, у співпраці з благодійниками, нашими закордонними друзями й партнерами, вдалося доставити на фронт понад 30 автомобілів. Стараємося відгукуватися на всі прохання наших хлопців. Хочемо, щоб вони відчували: це і наша війна, і наша боротьба, і ми теж прагнемо зробити свій внесок у майбутню Перемогу.

5

Як організація працює з родинами загиблих, пораненими, вимушеними переселенцями? Які ініціативи найефективніші?

Наші яворинки добре знають про родини загиблих і поранених, які живуть поруч, в їхній громаді. Вони підтримують контакти й завжди готові допомогти. Це може бути матеріальна, правова, інша допомога. Вимушені переселенці також у нашому полі зору. За ці роки вони стали частими гостями наших офісів і волонтерських пунктів, приходять не тільки за матеріальною допомогою, а й за моральною підтримкою, розрадою, добрим словом, які знаходять в нашому жіночому товаристві.

Чи є історії людей, які вас особливо вразили?

Я не перестаю захоплюватися Тетяною Бондарчук, яка очолює наш Хмельницький обласний осередок. Її чоловік, Герой Небесної сотні Сергій Бондарчук, загинув від кулі снайпера на Майдані. Я не знаю, як пані Тетяна впоралася з цим горем (певне й не впоралася досі), але вона не опустила руки, а взялася допомагати нашим воїнам. Вона зуміла згуртувати прекрасних, щирих, дієвих жінок, чимало з яких удови й матері, які втратили дітей на війні, і вони розгорнули масштабну волонтерську діяльність. Сама Тетяна Бондарчук часто їздить з допомогою на передову, сама стає плести сітки чи ліпити вареники. Це її війна, це її внесок в боротьбу з ворогом. Або наша активістка Мар’яна Габа. Рік тому на війні загинув її чоловік Микола Габа – надійний, ідейний, мужній воїн і авторитет у своїй громаді, добрий чоловік і батько двох дівчаток. Не знаю, звідки Мар’яна бере силу, але вона ще активніше взялася за волонтерську справу, допомагає підрозділу свого чоловіка і в цій справі її підтримкою й опорою стали донечки.

Ваша організація створена для об’єднання українок. Як ви бачите роль жінок у сьогоднішній боротьбі та відбудові країни?

Ми об’єднуємо жінок і повинні насамперед подбати про жінок – допомогти їм реалізувати свої таланти та здібності, підтримати в складних ситуаціях, словом, жінки мають відчувати підтримку, братнє (чи то сестринське) плече в нашій організації.

Але це не повинно бути об’єднання жінок заради жінок. Наша мета – це сильна держава на засадах соціальної та національної справедливості, яка посяде гідне місце серед провідних країн світу і забезпечить безупинний розвиток української нації. І працюючи заради цієї мети, ми беремо на себе ту частину роботи, яка найбільше притаманна жінкам: турботу про дітей, стареньких, хворих, інвалідів, турботу про здоров’я нації (екологія, тверезість життя), про виховання й освіту та інше. Україна – в полум’ї війни, агресор продовжує нахабніти. І ми змушені відповідати на виклики та продовжувати спрямовувати свої зусилля насамперед на боротьбу з ворогом, підтримку наших захисників та їхніх родин, захист прав українців, передусім тих, які найбільше потребують допомоги.

5

Чи долучаються до організації молоді дівчата? Як їх можна заохотити до активної участі в громадському житті?

Скажу вам: хто прийшов у «Яворину», той вже не буде нудьгувати. Усім знайдемо заняття. Нам потрібні роботящі руки і гарячі серця. Ми об’єднуємо активних, розумних, цілеспрямованих жінок і дівчат різного віку. Серед них і креативна молодь, але є робота і для старшого покоління – нам потрібні їхні мудрість і досвід. Ми хочемо об’єднати в своїх лавах або виховати таких жінок як Леся Українка, Ольга Басараб, Олена Степанів, Олена Теліга. І думаю, серед наших юних яворинок є дівчата з такими ж характерами, принципами й потенціалом.

З якими організаціями та інституціями ви співпрацюєте? Наскільки важлива така взаємодія?

Серед завдань нашого об’єднання - громадський контроль за діяльністю органів влади, внесення пропозицій до органів державної влади щодо програм та проєктів, які стосуються сфери діяльності організації. Також співпраця з громадськими організаціями, органами влади, церковними і релігійними структурами, міжнародними організаціями, органами іноземних держав. Серед нашого членства є депутати місцевих рад, які самі виступають ініціаторами важливих проєктів у своїх громадах. Так, така співпраця важлива. Разом можна зробити більше.

Чи є у вас міжнародні партнери? Як вони допомагають у ваших ініціативах?

Наші міжнародні партнери - це небайдужі, жертовні люди, передусім українці, які нині живуть за кордоном. Я щаслива, що нам вдалося познайомитися і об’єднати наші волонтерські зусилля. Це, наприклад, греко-католицька парафія чеського міста Ліберець під керівництвом отця Івана Семотюка, яка придбала для війська 33 автомобілі, які “Яворина” перевезла й доставила на фронт. Уже кілька років завдяки нашій співпраці хлопці отримують різну допомогу. У цій громаді я вже почуваюся, як серед рідних. І просто вражена, як багато людей вболіває за нас і хоче допомогти. Співпрацюємо й з іншими громадами в Чехії, зокрема з греко-католицькою парафією в Пардубіце і настоятелем Мар’яном Курилом, з греко-католицькою громадою священномученика Степана в Празі і настоятелем Іваном Барбуляком. Є в нас чудові друзі у США – організація Help UA та Андрій і Мар’ян Дзьобани, які купують дрони та іншу техніку, збирають та передають нам допомогу для українців, зокрема речі медичного призначення. Наші постійні партнери й помічники – організація «Молода Україна» та Світлана Кметик з Іспанії, а також Українське товариство мігрантів в Італії й Ігор Пархуць, Юрій Польовий із Великобританії, Мар’яна Євстратенко та Ростислав Гриньків зі США. А, скажімо, партнерами нашого волинського осередку є Асоціація українців і Олена Проценко з Іспанії, Олена Борис з Італії, Лешек Ковальський та Пшемек Цибульський із Польщі. Ці наші закордонні друзі зуміли мобілізувати для підтримки України багатьох людей, причому не тільки українців.

5

Як ви бачите розвиток «Яворини» у найближчі роки? Які нові проєкти плануєте запустити? Може, плануєте розширити діяльність?

Зараз наш головний «проєкт», наша мрія і мета – Перемога. Задля цього ми працюємо. Усі інші плани, мрії, проєкти відкладаємо на потім. Хоча думаю, що й після війни з її страшними, тяжкими наслідками і втратами буде багато роботи для волонтерів.

Що б ви порадили жінкам, які хочуть долучитися до волонтерської чи громадської діяльності, але не знають, з чого почати?

Шукати однодумців. Разом можна зробити значно більше. Шукайте організацію чи людей, які зможуть належно оцінити ваші таланти й здібності та допоможуть ефективно їх використати задля спільної справи. Водночас будьте готові робити те, чого ніколи не робили (ну бо нас не вчили ні в сім’ї, ні в школі чи університеті плести сітки, наприклад). Будьте готові жертвувати своїм часом, особистим життям, комфортом задля мети, не чекаючи вдячності чи винагороди. І невдовзі ви вже не зможете полишити цієї справи. Бо той, хто одного разу поїхав з допомогою на передову, обов’язково туди повернеться. Той, хто побував у сиротинці чи інтернаті для пристарілих, відчуватиме потребу йти туди ще й ще. Люди, які чекають на нас, які потребують нашої присутності – це наша найбільша мотивація, наша нагорода, сенс і мета нашої діяльності. 

Вікторія Тимофій