20 червня 2019 року відбудеться таємне голосування за ректора Львівського національного університету імені Івана Франка. Виборці обиратимуть між доктором філологічних наук, професором Ярославом Гарасимом та доктором філософських наук, професором Володимиром Мельником.
Гал-інфо мало нагоду поспілкуватись з одним із претендентів на ректорське крісло – Ярославом Гарасимом, чим ми і скористались.
Розгерметизація керівного кадрового ядра, або «ЛНУ потребує змін»
Для мене є важливою думка кожного працівника. Та перш за все, моя програма «ЛНУ потребує змін» скеровує вектор на студентське середовище, на молодий викладацький колектив – це переважно доценти і молоді доктори наук, які генерують освітньо-наукові ідеї, які вносять інновації в процес викладання дисциплін, які мають широкі особисті та інституційні міжнародні зв’язки. Вважаю, що саме за ними майбутнє університету.
Я переконаний, що управлінське кадрове ядро має бути розгерметизоване, адже, на жаль, ситуація така, що середній вік людей на керівних посадах в університеті доволі часто перевищує вік пенсійний. Учора під час презентації своєї програми в Актовій залі, я наводив не вельми втішні цифри.
Як відомо, у нас є 143 кафедри, керівники 30 з яких очолили ці структурні підрозділи ще у 90-х роках минулого століття. Це понад 20 років. Зокрема, на одному з факультетів є два завідувачі кафедр, що посідають свої посади з 1983 та 1987 року. Це в нас рекорд. Стається так, що молоді люди, працюючи на таких кафедрах, дуже часто не бачать перспективи власного саморозвитку, втрачають мотивацію і залишають університет.
В одній з недавніх публікацій, десь два або три місяці тому, в львівських медіа був такий невтішний для нас заголовок «Університет, який покинула молодість». Нам може це не подобатись, ми можемо це не сприймати, ми можемо вважати, що хтось у такий спосіб хоче дискредитувати університет напередодні вступної кампанії, але ми не можемо цього відкидати, бо про це говорять факти.
Як реалізувати потенціал молодої енергійної людини?
Зараз є багато проблем, спільних для багатьох закладів вищої освіти в Україні і щодо фінансування, особливо якщо ми говоримо про наукову діяльність, і щодо забезпечення технологічних процесів для ведення наукових досліджень. Але університет має широку мережу партнерських стосунків з міжнародними інституціями, і це дозволяє представникам точних та природничих наук використовувати їхню базу для проведення сучасних досліджень.
Загалом в Університеті є дві площини для реалізації потенціалу молодої енергійної людини. Перша – це освітня діяльність – лекції, викладання спеціалізованих курсів, проведення семінарів. Друга – наукова діяльність, яка є досить затратною, але, наприклад, для математиків, ніяких технічних витрат не передбачає. Як любить повторювати професор Зарічний, який був деканом механіко-математичного факультету: "Для математика треба тільки крейда і дошка".
Гарантувати належні умови для ефективних наукових пошуків на цьому етапі можна, використовуючи можливості університетів-партнерві. Наприклад, ми підписали угоду з Вюрцбурзьким університетом, де наші фізики, хіміки або молоді науковці, аспіранти інших природничих і точних спеціальностей мають можливість працювати там над своїми дослідженнями. І цю мережу потрібно постійно роширювати.
Університетська освіта постійно балансує між двома головними концепціями надання освітніх послуг. Одна з яких – це функціональна, тобто професійна підготовка за певною кваліфікацією. Інша – концепція розвитку особистості, коли випускник університету стає не лише вмілим фахівцем, а є виростає як особистість зі сформованим світоглядом, вміє мислити, володіє достатнім багажем аналітичних методик та навиків. Та й зрештою, має сформовані лідерські якості для якісного впливу на своє оточення.
Саме тоді в України є шанс не довго затримуватися у своєму цивілізайному розвитку, як європейській державі, коли ми будемо випускати людей, які здатні довкола себе формувати таке середовище, яке буде здатне не піддаватися інстинктам, буде здатне мислити, аналізувати, приймати рішення і навіть прогнозувати деякі соціокультурні явища.
Необхідно підвищити престижність викладацької роботи
Однією з найважливіших проблем вищої школи сьогодні є проблема престижності викладацької праці. Якщо провести певну кореляцію статусу з оплатою праці, то ми зможемо побачити, що авторитет викладача в суспільстві значно занижений і применшений. Паралелей і порівнянь з робітничими професіями можна наводити дуже багато. Невідкладним завданням влади в Україні є фінансове забезпечення освітніх реформ та значне підвищення заробітної плати для педагогам, адже освіта це та галузь, в успішному розвитку якої зацікавлена кожна українська родина.
Насамперед, необхідно унести зміни у бюджетний кодекс, який наразі забороняє фінансувати державні заклади вищої освіти з двох джерел. Тому кошти надходять тільки з Києва, ані міський бюджет, ані обласний – офіціно допомогти нам із фінансуванням не можуть. Звісно, що гроші можуть виділяти під певні програми чи оголошувати грантові конкурси. Але дофінансовувати наш кошторис місцева влада не має права, попри те, що університет здійснює відрахування у міський бюджет.
Кожен, хто претендує на посаду ректора університету, має усвідомити, що йому доведеться балансувати між двома управлінськими площинами. Перша – це вміти ефективно керувати університетом в межах фінансових обмежень і регуляторних механізмів. Друга – віднаходити законодавчі способи, як добитися номенклатурної лібералізації та реальної автономії. Тобто майбутній ректор повинен мати бажання і певні важелі впливу на те, щоб достукатися до законотворців у цьому напрямку. Спершу, необхідно зняти ці фінансові кайдани, в яких утримують заклади вищої освіти..
Одним із шляхів підвищення якості професорсько-викладацького складу є конкуренція. Розглянемо дві ситуації. Перша – є доцент, який фахово читає лекції, водночас тримає в орбіті своєї викладацької увагиактивних студентів, проводить для них додаткові консультації, їздить на конференції, дбає про вдосконалення та постійний свій ріст як фахівця з тієї чи іншої спеціальності, він йде на телебачення і представляє свій університет як експерт. Тобто це людина, яка живе активним життям і працює не лише в аудиторії, відповідно до розкладу, а яка творить університет.
А є інший доцент. Він може бути тієї ж самої статі чи віку, але він вважає, що розмір зарплати доцента достатній лише для того, аби згідно з розкладом прочитати лекцію та провести семінарське заняття. А поза тим університетське життя його не хвилює.
От і маємо, що зарплата у них однакова, та чи можна урівняти їхній вклад у розвиток університету? Тому потрібно запроваджувати систему індивідуальних контрактів, де закладати всі можливі надбавки. Це в межах нашого законодавства можливо. Інше питання, що керівник університету має подбати, щоб ці додаткові витрати були узгоджені з міністерством і закладені у загальному фонді, а не спеціальному. Бо спеціальний фонд - це кошти платників і до них треба дуже обережно ставитися.
Гроші розсіюються по сотнях ВНЗ
Пам’ятаємо, як ще за часів міністра Івана Вакарчука говорили, що забагато навчальних закладів. Ситуація не змінилася й дотепер. Кожен новий міністр освіти розпочинав свою каденцію з жорсткої позиції – не будемо давати державного замовлення в непрофільні навчальні заклади. Наприклад, відкрив собі якийсь освітній заклад харчової промисловості спеціальність «Правознавство», то нехай набирає лише на контрактну форму навчання. Але це виглядало, як своєрідний сигнал для ректорів непрофільних ВНЗ про те, що треба брати квитки і їхати до Києва.
Дотепер виконання таких розпоряджень є необов’язковим, а кількість спеціальностей у непрофільних ВНЗ зростає. Для прикладу, більше 80 навчальних закладів мають ліцензовану спеціальність «міжнародні відносини», і не важливо, чи це аграрний, чи якийсь інший технічний університет.
Тому, безумовно, підготовка за різними спеціальностями має бути доступною лише для класичних університетів, якщо у них є відповідне кадрове і навчально-методичне забезпечення. Якщо поставити жорсткіші умови для ліцензування, акредитації, то я думаю, що кількість навчальних закладів у нас скоротилася би, щонайменше, вдвічі. Відповідно збільшилось би фінансування таких закладів вищої освіти, які здійснюють якісну підготовку фахівців.
Треба укрупнювати навчальні заклади, зменшувати їхню кількість і давати їм нормальне фінансування, тоді університети будуть мати конкурентне середовище, будуть створені відповідні умови оплати праці викладача, суттєво зросте престижність викладацької роботи.
Успішна профорієнтація та кадровий потенціал
Насправді, Львівський університет навіть у такі скрутні часи не має проблем з кількістю абітурієнтів чи навіть першокурсників. Кількісної проблеми набору ми не маємо, але суттєво відрізняється якість. Більшість абітурієнтів з високими показниками насправді йдуть в Український католицький університет. У нас таких вступників є менше. Причин є не одна, їх декілька.
Перша – це вміння подати себе на ринку, грамотно побудована рекламна і маркетингова політика університету. УКУ добре з цим справляється, він все ж таки як приватний заклад має більшу свободу у своїй освітній і профорієнтаційній діяльності.
Друге – наш університет має вдосконалювати кадровий потенціал, який ще не до кінця втрачений. Не забуваймо, що більше половини викладачів УКУ – це випускники нашого університету, які свого часу працювали у ЛНУ. Виходить, що університет десь свого часу їх не зумів втримати, не зумів запропонувати їм реалізацію їхніх ідей, і відповідно тепер вони працюють на імідж Католицького університету, а могли би розбудовувати наш. Та все ж, у цих, так би мовити, перегонах не варто забувати про те, що в УКУ не викладають біологію, хімію, натомість в основному гуманітарні науки, які не потребують значного матеріально-технічного забезпечення.
Корпоративна солідарність як чинник єдності академічної спільноти
Одним з визначних факторів у здоровій життєдіяльності Університету є атмосфера корпоративної солідарності. На жаль, наразі наші факультети відчувають себе до певної міри ізольованими одним від одного. А у студента немає такого відчуття, що він є членом колективу і що від нього залежить прийняття рішень. Наголошую на тому, що кожен: і студент, і викладач – мають бути суб'єктом в університеті, а не об'єктом. Треба змінювати структуру, систему управління. Треба показувати, що люди так само можуть себе реалізувати. Перш за все, це стосується освітньої діяльності.
Десь годину тому почалася зустріч вашого опонента так само з академічною спільнотою, чи ознайомлювалися ви з його програмою, наскільки вона відмінна, чи вона та сама, з якою він йшов вперше?
Я ознайомився з програмою Володимира Петровича. Вона відрізняється характером університетського менеджменту щодо стабільності і змінності. Володимир Петрович є прихильником повільної адаптації університетського управління до змін і дуже широкого відведення уваги ремонтно-господарським, будівельним роботам і зосередженні основних зусиль у цьому напрямку. І це десь логічно, адже всі хочуть мати належні умови праці.
Але все ж таки пріоритетність має бути за мотиваційними чинниками людського ресурсу. Сьогодні європейський якісний ремонт, а завтра у відремонтовані аудиторії не буде кому зайти. В історії нашого університету, та і Львова загалом, є такий феномен, як український таємний університет, заснований 1921 року. Тоді університет був, а приміщення не було. Українська молодь організовувалась задля здобуття освіти в окремих катедрах тодішнього Медичного університету чи збиралися в парку Костюшка тощо. Вони знаходили тих лекторів, які б їм були цікаві. Тобто, як бачимо, Університет може існувати без приміщення, але без професури університет не існує.
Закон про вищу освіту проти ректорського феодалізму
Відповідно до закону про вищу освіту, який вступив в дію 6 вересня 2014 року для того, щоб подолати таке явище, як ректорський феодалізм, в норму закону було впроваджено можливість чи право голосувати всім науковим, педагогічним і науково-педагогічним працівникам університету, які є штатними працівниками..
Фактично це дає можливість вважати, що новообраний ректор є справді обраний волею колективу, а не, скажімо, волею вибраних делегатів, як було до цього. До цього ректора обирала конференція трудового колективу і це були лише окремі представники. У Львівському університеті чисельність такої конференції – 350 делегатів.
Зараз за новим законом кількість університетських виборців зросла майже до трьох тисяч – 2985 осіб. З цієї цифри приблизно 2200 – наукові, педагогічні чи науково-педагогічні працівники, тобто професорсько-викладацький склад, майже 450 студентів, бо за законом студентів має бути не менше 15% від усіх виборців, і близько 230 осіб – це навчально-допоміжний персонал ( господарський відділ та інші структурні підрозділи), їх має бути не більше 10%.
Таємне голосування
Голосування є таємним і мало чим відрізняється від всіх тих голосувань, до яких звикли громадяни на парламентських чи президентських виборах. Воно відбуватиметься в приміщенні університету. Відповідно до законодавчих вимог, якщо чисельність виборців становить більше тисячі, то створюються виборчі дільниці. В університеті створено три виборчі дільниці з приблизним розподілом по тисячу виборців на кожній дільниці. Дві дільниці в головному корпусі (в Музеї історії університету і в Коперниківській аудиторії) й одна на вулиці Грушевського, 4 – на біологічному факультеті. Голосування відбуватиметься з 9 до 15 години.
50%+1
Перший тур виборів вважається таким, що відбувся, якщо у голосуванні взяло участь 50%+1. Проте для того, щоб перемогти й отримати право на підписання контракту з міністром освіти та науки, необхідно набрати 50%+1 голос від усього затвердженого складу – від 2985 осіб. В абсолютних числах це становить 1 493 голоси. Якщо ніхто не набирає мінімальної кількісті голосів, то двоє кандидатів з найбільшою кількістю голосів переходять до другого туру, який відбувається рівно через тиждень.
А наразі чекаємо 20 червня, коли кожен виборець зможе сказати своє слово, проголосувавши за одного з двох кандидатів. Отож час покаже.
