Слухай онлайн
Cуспільство  |  Культура

Якщо точно скопіювати портрет людини, вийде не скульптура, а муляж, - Микола Посікіра

У майстерні знаного львівського скульптора Миколи Посікіри панує концентрований дух шляхетного українства. Чи могло бути інакше, коли йдеться про автора першого в Україні тріумфального пам’ятника Степанові Бандері, що постав саме у Львові. Мабуть, ні. Зрештою, цей дух тут закорінений в історію, адже Микола Посікіра успадкував майстерню від видатного свого вчителя Дмитра Крвавича.

 А ще раніше тут творив Сергій Литвиненко – автор надмогильного пам’ятника Іванові Франку, що на Личакові. Однак настрій у члена Національної спілки художників України, заслуженого діяча мистецтв Миколи Посікіри стримано оптимістичний. Ось його думки про минуле, лихоліття і майбутнє.

Шлях в скульптуру почався з пластиліну

Важко сказати, як саме і коли в мені відкрився митець. Мої батьки взагалі були далекі від скульптури. Якось до тата у гості прийшов товариш, вони разом грали у шахи, я взяв до рук пластилін і виліпив батькового друга. Дорослі не могли зійти з дива: пластилінова фігура справді була схожа на прототип. Татів товариш з того захоплення навіть заплатив за оте пластилінове мистецтво 25 карбованців, в той час це були страшенні гроші. Так потроху весь підвіконник в кімнаті заставив пластиліновими скульптурками, відтоді кишені завжди були набиті пластиліном. Коли вчився у студії, міг за день виліпити фігуру, над якою інші працювали місяцями, одна моя робота тоді навіть потрапила на виставку до Канади. Пам’ятаю, в дитинстві батько часто читав мені Біблію, він розповідав, що Господь виліпив Адама з глини. Ще тоді подумалось, що Бог і є першим скульптором.

Належу до тих людей, які ніколи не лічать, що вони зробили

Належу до тих людей, які ніколи не лічать те, що вони зробили. Думаю, виліпив більше як сто пам’ятників. А ще є чимало меморіальних таблиць та надгробків, а саме на Личаківському цвинтарі. Пам’ятників Ленінові не робив. В той час не кожний мав право робити пам’ятники радянським вождям, навіть якщо й хотів, не всім дозволяли. Треба було обов’язково бути членом партії, а я ним не був.

Ніколи не відчував дефіциту ідей

Мені ніколи не бракувало ідей. Часом їх навіть забагато, вони заважають одна одній, і ти вже навіть не знаєш, за що спершу братися. Тому має бути внутрішня дисципліна, але це приходить з часом. Коли ти молодий, берешся за все й одразу. Лише потім приходить усвідомлення того, що, якщовже взявся за щось, то треба довести справу до кінця, бо до незавершеності легко можна звикнути.

Митець не повинен чекати на музу, працювати слід постійно

Відомий скульптор Іван Миштрович говорив, що для того, аби стати відомим художником, слід сумлінно працювати. І жодного слова про талант чи натхнення. Працювати слід постійно, а не лише тоді, коли приходить натхнення. Воно з’явиться в процесі праці.

Якщо точно скопіювати портрет людини, вийде не скульптура, а муляж: потрібні образ та ілюзія

Кажуть, поспішати треба повільно. Якщо маєш зліпити чийсь портрет, то воно не береться отак одразу й ліпиться. Все треба продумати, вдивитись в риси, щоби зрозуміти оту людину, створити її образ. Якщо просто скопіювати все, то це буде не скульптура, а муляж. Він буде не подібний, він буде точний. Як говорив один з моїх учителів, мистецтво – це брехня, це ілюзія. Тобто, мистецтво не є правдою, а лишень образ, ілюзія того, що є. Також велике значення має й саме місце, де пам’ятник має бути зведений. Тут завдання скульптора не порушити ось цього середовища, абож навпаки, зробити пам’ятник у ньому домінантою. Для створення образу збираю різні матеріали – спогади, документи, фотографії. Намагаюсь вловити характерний жест. В монументальній скульптурі завжди є мова жестів, по ній ми впізнаємо людину. Коли робив скульптуру Бандери, тозобразив його з рукою, покладеною на серце, хотів увиразнити його щирість.

Крвавич був педагогом від Бога

Мій вчитель Дмитро Крвавич мав дар педагога від Бога. Він привідчиняв учням двері, через які можна було вибратися з лабіринту власних сумнівів, однак не відкривав їх повністю. Дмитро Петрович не брав за руку і не вів, він давав потрібні знання, а далі ти мусив йти сам. Якщо він бачив, що учень не хоче ні працювати, ні думати, то направляв свої зусилля на здібних, які хочуть вчитись.

Після закінчення інституту він мені запропонував працювати разом й дав ключ від своєї майстерні, тоді своєї в мене ще не було. Коли приходив, одразу брався підмітати підлогу майстерні, це був своєрідний ритуал, тільки опісля починав працювати. Ми часто обговорювати якісь мої ідеї, однак Дмитро Петрович не вказував на помилки, лишень просив пригальмувати і подумати, рішення я ухвалював самостійно. В такий спосіб він хотів, щоби я сам побачив те, що недопрацював. Педагог, який вирішує за учня, нічого не навчить. Без наставника такий учень відчуватиме себе абсолютно безпомічним.

Із Дмитром Крвавичем ми чимало часу пропрацювали, в нас багато спільних робіт. Суперечностей стосовно того чи іншого проекту ніколи не виникало. Ми сідали обговорювати роботу, за яку взялися, а по ходу вже з’являлись ідеї та образи. Хоча я переконаний: коли маєш свою ідею, мусиш її захищати і відстоювати свою правоту. Якщо прислухатимешся до кожного, втратиш себе. Однак, якщо зауваги є слушними і мають сенс, треба вносити правки.

Пригадую, якось до Дмитра Петровича прийшов один чоловік й хотів, аби відомий скульптор оцінив принесену фігурку. Крвавич поцікавився, чим той займається, а коли почув, що гість робить табуретки, коротко відповів: «Краще робіть їх і далі». Можливо, це було й справді жорстоко, але кожен має займатися тим, що в нього добре виходить.

Возницький закарбувався у пам'яті з лопатою в руках

Борис Возницький був дуже простий в спілкуванні. В 70-х роках на його замовлення взявся робити пам'ятник «Оборонці Олеська» для Олеського замку, це була моя дипломна робота. Мене одразу зачіпила ця тема, бо прагнув працювати над історичною тематикою. Отож, біля руського муру замку, який датується 13 століттям, й вирішили розмістити кремезних русичів – оборонців замку. Разом з Борисом Возницьким власноруч обрали місце для фундаменту. І коли він був викопаний, Возницький поклав на кожний кут по монеті. Ця традиція існує з давніх-давен, однак ми про неї дізнались лише тоді. Тепер робимо так завжди. В моїй пам'яті Возницький так і закарбувався з лопатою в руках, як садівник, який садить дерева, щоби ті потім приносили плоди.

Івасюк пропускав музику крізь себе й дарував її людям

Я знав Володимира Івасюка особисто. Після його смерті, до мене прийшли його батьки й попросили, щоби я зробив для надмогильний пам'ятник на Личакові. Я одразу вирішив зобразити Володимира Івасюка зовсім юним, в час творчого розквіту – у період «Червоної рути». Коли думав над образом, уявляв собіВолодю поруч із роялем. Накритий драперією рояль означає, що він вже не звучить, це символ трауру. Поруч зобразив Володю, який поклав руку на цей інструмент, інша – трішки припіднята. Вона дає, а не просить, адже Івасюк пропускав крізь себе музику й дарував її людям. Погляд спрямований в небо. І це не випадково. Коли я був на його могилі,на цьому місці дуже гарно співали пташки, я навіть підняв голову вгору, щоби прислухатись. Думаю, Івасюку, як музиканту, це також би імпонувало.

Пам’ятник Бандері в Львові – це пам’ятник Українській державі

Пам’ятник Бандеріу Льовові несе ідею Української держави. До того ж,цеперший пам’ятник Золотому Тризубу в Україні. Цей монумент – це пам’ятникжертовним будівничим нашої держави. Степан Бандера, за усієї поваги до нього, один із них, яскравий збірний образ. Доводилось чути чимало критики, але я за своє довге життя вже звик до бруду, зовсім інша річ, коли ця критика від кваліфікованого фахівця, натомість утої, що подекуди лунає, ніколи нема автора. Була проблема вписати монумент у тамтешнє середовище. Символічна тріумфальна арка, на якій ще мають з’явитися рельєфи українських історичних постатей, – це мій розв’язок цього завдання. Мільйони українців поклали свої голови, щоб золотий тризуб засяяв у Львові. Велично і тріумфально, і це зробив. Власне, пам’ятник Степанові Бандері досі не завершений, тому рано давати якісь оцінки. Єдине шкода, що наша львівська влада ніяк не знайде кошти ні на те, що добудувати меморіал, ні на те, щоб виплатити гонорар його авторам

Навіть якщо радянські пам’ятники мають мистецьку цінність, їх однаково треба демонтовувати та перетворювати в музейні експонати

Ці речі є не наші, це мистецтво є окупаційним. Ну хіба пам’ятник Косіору, який був одним із ініціаторів Голодомору, можна залишати? Але тутварто відкинути політику й задуматись над тим, яка його цінність як мистецького твору. Якщо пам’ятник робив якийсь хороший фахівець і дуже добре виконав роботу, то, очевидно, його не можна руйнувати. Цей об’єкттреба демонтувати та перетворити в експонат. Але для цьогослід відвести спеціальне місце – створити музей чи ще щось. Адже ці скульптури мають велике значення як образ того часу, історична цінність. Добре би було створити комісію, яка б вершила долю скульптури: визначала, чи вонамає якусь мистецьку цінність.

Нові пам’ятники в Україні не будуються, бо при владі руйнівники

За Союзу був контроль над пам’ятниками, бо була ідеологія. Наша проблема в тому, що її нема. В той час проект, перед тим, як його затверджували, проходив через художню раду, і через експертні комісії. Тепер, маю констатувати, якість скульптур є значно гіршою: серед пам’ятників є багато любительських речей. Нові ж пам’ятникив нас не будуються, томущо при владі руйнівники. Руйнівник не може нічого збудувати. Але такий занепад стосується не лишень пам’ятників, він проник й в інші сфери мистецтва та культури.

Львівська школа скульптури втратила свою потужність, бо кваліфіковані фахівці вимерли як динозаври

Галичина має свою школу скульптури, Київ – свою. Трактування у кожного інше. Львівська скульптура більш монументальна та філософська. З часів Союзу вона втратила свою потужність, бо хороші фахівці вимерли, як динозаври. В Києві скульптура має розповідальний характер, вона більш багатослівна, багато уваги приділяєтьсядеталям. В насголовне – суть і загальний план.

Скульптурну фабрику в Львові закрили: тепер художники-скульптори роками не мають замовлення

Колись львівська скульптурна фабрика за обсягом виробництва була третьою в усьому Радянському Союзі. Вона мала дуже сильний осередок кваліфікованих скульпторів, натомість нині все це знищено. Щоби реставрувати Львів, мусимо запрошувати фахівців з Німеччини, хоча ще 10 років тому мали своїх. Окрім того, на цій скульптурній фабриці робилися тиражні об’єкти, які потім доправляли в різні міста. Протягом тижня виготовляли до 10 глиняних моделей пам’ятників. Тепер же художники-скульптори, буває, роками не мають замовлення.

Зводити пам’ятник за життя – ознака несмаку

Зводити пам’ятники живим людям не прийнято. Це є ознакою несмаку. Людина вибудовує собі пам’ятник в серцях. Слово «пам’ятник» походить від «пам’ять», тобто якщо ми про когось пам’ятаємо, то це вже і є той пам’ятник.

Жартівливі скульптури можуть бути з пап’є-маше, щоби посміятися і викинути

Пам’ятники-жарти, як-от, Мазоху у Львові, можуть бути з пап’є-маше, щоби посміятися і викинути,але длячого переводити матеріали й виливати їх із бронзи. Скульптуру не можна паплюжити такими дурницями.

Письменник, журналіст Валерій Грабовський про Миколу Посікіру (з книги «Запашний хліб: посвяти, абриси, новелії»)

«Кожний витвір його рук – це пропущена через сито інтелектуальних знань історична реалія, котра постає на очі сущих стверджуючим відображенням епохи героїчного чину. Мистецтво є виразником часу – гадаємо, що ці слова якнайбільше відповідають доробку скульптора. У творчому неспокою Миколи Посікіри народжувалися й нині звертають до нас свої погляди Іван Франко, Лесь Курбас, Маркіян Шашкевич, Борис Грінченко, Тарас Шевченко, Степан Бандера, Михайло Грушевський, Петро Сагайдачний, Володимир Івасюк, Станіслав Людкевич та десятки інших велетів нескореного українства…»

«…Нині постав на очі людські золотим надбанням скарбниці талантів українських: не першим і не останнім. Зі своїм баченням, логікою викладу, що заперечити чи спростувати не кожному під силу. Бо наділений світоглядом мудреця, характерною національною впертістю, здатними переконати, без огляду на авторитети, цехового гонориста, освіченого фахівця та непересічного обивателя».

Соломія Головіна.

Довідка.

Микола Посікіра – автор понад 100 пам’ятників, які стоять у багатьох містах колишнього Радянського Союзу. Серед скульптур, виконаних за його співавторства, у Львові є пам’ятники Степану Бандері, Маркіяну Шашкевичу, Михайлу Грушевському, в Івано-Франківську – Івану Франку, Степану Бандері, в Золочеві – В’ячеславу Чорноволу, Маркіяну Шашкевичу. Окрім того, в творчому доробку Миколи Посікіри є й надгробки на Личаківському кладовищі, зокрема, пам’ятник Володимиру Івасюку, Станіславу Людкевичу, Миколі Бідняку, також – меморіальні таблиці, зокрема, Андрію Шептицькому, Борису Грінченку, Лесю Курбасу, Івану Франку.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...