Гібридна війна – це нове і водночас призабуте явище в житті України. Грунтовних досліджень на цю тему у нас небагато. 24 березня у прес-центрі Гал-інфо відбулася публічна презентація нової книги політичного експерта і доцента КПІ ім. І. Сікорського Євгена Магди – «Гібридна агресія Росії: уроки для Європи».
З цієї нагоди і Євген Магда відповів на запитання оглядача та блогера Гал-інфо Юрія Кмітя.
- Пане Євгене, питаю у вас, як у експерта із питань гібридної війни. Вбивство в Україні депутата Держдуми, політичного вигнанця Дениса Вороненкова – це теж своєрідний етап у тривалій гібридній війні на виживання між Росією та Україною? Які наслідки для України матиме це вбивство?
- Це вбивство справді нагадує показову страту свідка. Ним Кремль дає сигнал тим сьогоднішнім громадянам Росії, які замислюються про відповідальність за свої вчинки, що має довгі руки та, на жаль, тривалі традиції знищення відступників.
Той факт, що вбивцею виявився колишній боєць Нацгвардії, свідчить про достатньо ретельну підготовку злочину. Думаю, Росія почне активну інформаційну кампанію в Європі, спрямовану на демонстрацію того, що в Україні безлад, влада нічого не контролює, тому давня кремлівська теза про Україну як неповноцінну, проблемну державу отримає друге дихання.
- Україна держава, яка перебуває у стані війни. В такий час логічно було би підтримувати у всьому чинну владу, Президента. Що робити, якщо вони чинять неправильно, роблять помилки чи просто розкрадають бюджет. Коли ми на це звертаємо увагу, то ми що, помагаємо ворогу у гібридній війні?
- Влада не повинна бути безконтрольною – це аксіома. Проте не варто забувати, що ми самі обрали цю владу після Революції Гідності. Зрозуміло, що суспільні очікування завжди будуть вищими за темпи перетворень, які складно оцінити з однієї простої причини – ми перебуваємо всередині них і навряд чи можемо об’єктивно їх оцінювати.
Тому можна відповісти на ваше питання у такий спосіб: ті, хто стверджує, ніби змін нема, - брехуни, однак суспільство чекає набагато масштабніших перетворень. Логіка «Бо Путін нападе» не спрацьовує, і владі потрібна більш ефективні дії та системна інформаційна політика.
- Затримка чергового траншу МВФ для України, створення сенатської комісії у США щодо розслідування проблеми української корупції служать прозорим сигналом для української влади,що треба вже щось міняти. Власне, що треба корінним чином, на вашу думку, поміняти, щоб держава стала сильною та мала шанс перемогти у цій гібридній війні із Росією?
- Стосовно утворення сенатської комісії, то зауважу, що інформацію про це поширюють з посиланням на PRNewsChannel, а це доволі сумнівний канал інформації. Однак це не знімає з порядку денного питання змін для України.
На мою думку, ми вже маємо більш сильні, ніж у 2014 році, армію та СБУ, позбавилися газової залежності від Росії, починаємо судову реформу. Проте цього недостатньо. Верховна Рада має працювати не в режимі мирного часу. Національні інтереси повинні бути сформульовані та мають постати вище приватних і особистих, політична влада країни повинна оприлюднити Стратегію повернення Криму та Донбасу та пояснити максимально детально логіку цього процесу. Потреба у цих рішеннях лежить на поверхні.
- Президент та представники провладної коаліції постійно твердять, що дочасних виборів парламенту не буде. Так і Янукович колись думав. Але через дії влади, корупцію, симуляцію реформ градус напруги у суспільстві щораз більший. Чи не вважаєте ви, що події навколо Андрія Садового, якого Петро Порошенко хоче «знищити» як майбутнього політичного конкурента та кроки у відповідь львівського мера свідчать про початок президентської кампанії?
- Нинішня парламентська коаліція не зацікавлена у дочасних парламентських виборах. Проведення дострокової виборчої кампанії без зміни виборчого закону нічого у державі не вирішить, це об’єктивна реальність.
Події навколо Андрія Садового, на мою думку, це його контратака, прагнення довести, що він може чинити опір тиску з боку центральної влади. Проте львівський мер, хоча і є лідером амбітної політичної сили, не може зараз продемонструвати громадянам вражаючу історію успіху. Його популярності достатньо для поширення франшизи «Самопомочі» в регіонах, проте навряд чи можна говорити про реальні шанси Андрія Івановича стати президентом країни.
- Тимошенко, Порошенко, Луценко та інші. Особи із буремного 2004 року часів Помаранчевої революції і не зовсім вдалого правління Віктора Ющенка надалі ще при владі і надіються на продовження свого владарювання. Які шанси на оновлення дійових осіб має українська політика і які нові сили можуть прийти до парламенту на хвилі загострення політичного протистояння?
- Політичний клас надто законсервований, це правда. На жаль, багато політиків забувають про те, що вони практично сидять на стільцях, ніжки яких стоять у крові загиблих - на столичній вулиці Інститутській та на Донбасі громадян України. Нинішні парламентарії мають, зрештою, усвідомити, що їм доведеться ухвалювати непопулярні рішення, щоб зберегти шанси на продовження кар’єри – нехай і за кілька років.
Час для легких рішень Україна втратила вже давно, і той, хто цього не розуміє, не повинен займатися політикою.
- Історики твердять, що нації народжуються у війнах чи у боротьбі за виживання. Процес народження української нації закінчився?
- Ні, не закінчився, триває, більше того – прискорився. Я вважаю, що сучасна політична українська нація має формуватися не на ідеологічних засадах Липинського та Бандери, а як багатонаціональна нація, мета якої – побудова успішної держави. Випробування загартовують націю, і українська нація стрімко дорослішає.
- Окрім двох книжок про проблематику гібридної війни, ви є автором ще однієї криги - з питань іміджу України у світі. Сучасний імідж України, це щось більше ніж Чорнобиль, Андрій Шевченко, невмируща корупція та головний біль Європи? Чи можна це виправити?
- Виправити можна і потрібно, бо протягом тривалого часу в Україні не цікавилися власним іміджем у світі. Поки ми пишалися вишиванками та гопаком, наші сусіди у Центральній Європі вирішували власні геополітичні завдання. Нам необхідно сьогодні сформулювати зрозумілий образ України, відмовитися від слів про Україну як найбільшу європейську проблему та продемонструвати світові, що наша держава може зробити гідний внесок у будівництво європейської спільноти. Це завдання не з простих, проте реалістичне.
