Перед цьогорічним самітом G20 кремлівські яструби доклали чимало зусиль, щоби поставити на Україні тавро держави-терориста з метою дискредитувати «Нормандський формат» і скасувати «Мінський протокол». У рамках цієї спецоперації ФСБ РФ організувала інсинуацію підготовки терористичних актів на Кримському півострові, які начебто планувало здійснити Головне управління розвідки Міністерства оборони України.
Далі, у шаленстві шпигуноманського збудження, Путін звинуватив Україну в небажанні виконувати домовленості «Мінського протоколу», цинічно переклавши на Київ власну недоговороспроможність і політичну дисфункцію.
Два роки тому, 5 вересня, був укладений і підписаний «Мінський протокол», в 11 пунктах якого прописали врегулювання збройної конфронтації на Донбасі. Підписи під цим документом поставили учасники Тристоронньої контактної групи: Хайді Тальявіні – представник ОБСЄ, Леонід Кучма – другий президент України, Міхаїл Зурабов – тогочасний посол Росії в Україні, а також Захарченко і Плотницький – від самопроголошених ДНР і ЛНР.
Цього року учасники Тристоронньої контактної групи з питань врегулювання збройної російської ескалації на Донбасі мали твердий намір та оптимістичні сподівання під час засідання в Мінську, призначеного на 26 серпня, остаточно домовитись про принципи відведення військ ЗСУ та промосковських збройних формувань від лінії зіткнення. Хоча українська сторона й підсвідомо розуміла, що жодні домовленості не набудуть завершення, якщо в Кремлі не забажають.
Так воно й сталося. Ірина Геращенко,учасниця перемовин у гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи, повідомила, що представники РФ влаштували шалену «атаку» на «Нормандський формат», критикуючи і дискредитуючи його, а також піддали популістському ревізіонізму доцільність «Мінського протоколу». Президент Порошенко недаремно казав, що відновлення миру залежить від однієї людини, і прізвище цієї людини – Путін.
Водночас із мінською деструкцією 26 серпня, в інформаційному просторі України синхронно активізувались, наче на командою, знані й маловідомі експерти і політологи з прокремлівськими мантрами, що домовленості в Мінську вичерпали свою доцільність, а тому необхідно шукати інші шляхи порозуміння з Росією. Зазначених кремлефілів умовно можна поділити на три групи, кожна з яких пропонує свій чудернацький політичний рецепт:
▪ відмовитись від «Нормандського формату» та «Мінського протоколу» і започаткувати безпосередні переговори між Путіним і Порошенком;
▪ відмовитись від «Нормандського формату» та «Мінського протоколу» і виконати політичні вимоги Кремля як найбільш ефективного фактору для припинення війни на Донбасі;
▪ відмовитись від «Нормандського формату» та «Мінського протоколу» і залучити до переговорного процесу більше країн, а зокрема – США, Польщу, Білорусь, Казахстан і Туреччину.
Такими пропозиціями представники цих груп закладають повзучу нівеляцію здобутків Євромайдану, за які Україна мало не щоденно платить життями своїх громадян. Ці або недалекоглядні, або ж навпаки – спеціально мотивовані фахівці від політики, заперечуючи доцільність «Нормандського формату» та «Мінського протоколу», насправді пропонують:
▪ у протистоянні з Кремлем відмовитись від підтримки Заходу;
▪ задекларувати перед міжнародною спільнотою, що Україна не тільки ментально, але і політично надалі добровільно залишається у сфері геополітичних інтересів Росії.
Натомість, на противагу прокремлівським лобістам, у МЗС України вважають, що «Нормандський формат» і «Мінський протокол» – це єдина можливість скласти дорожню карту для виконання досягнених домовленостей, а також ефективний механізм, щоби не дозволити Росії й надалі уникати імплементації зазначеного договору, тому що:
▪ «Мінський протокол» – це визначення послідовності дій учасників процесу деескалації кремлівської агресії;
▪ «Мінський протокол» – це фіксація для дій кожної зі сторін конфлікту;
▪ «Мінський протокол» – це документ тристоронніх переговорів, який затвердили у Раді безпеки ООН.
У найближчій перспективі іншого такого міжнародного документа стосовно України нема і не передбачається з огляду на протистояння, яке існує між Заходом і Росією, а також епізодичного кремлівського чванства.
Під час цьогорічного саміту G20, де Путін намагався вирішити питання України поза спиною Києва, але отримав відкоша, Барак Обама провів із ним виховну бесіду тет-а-тет. Опісля, у своєму публічному виступі, Обама наголосив, що альтернативи «Нормандському формату» і «Мінському протоколу» нема, а поки всі домовленості не будуть виконані, з Росії санкцій не знімуть. Президент США дав публічне доручення Путіну, щоби той узявся до практичного виконання укладених пунктів «Мінського протоколу».
Зазначивши, що Путін комфортно себе почуває в зловісному ореолі провокованого конфлікту на Донбасі, американський президент запевнив, що короткотерміновому майбутньому звироднілі зручності для Кремля завершаться. Прямою не дипломатичною мовою це означає, що для лікування кремлівської політичної дисфункції Барак Обама прописав швидкодіючу санкційну віагру, Тереза Мей – пролонговане сиалісне стимулювання, а Франсуа Олланд і Ангела Меркель забезпечать загальний нагляд і відповідне дозування прописаних засобів.
Після ханчжойського публічного прочухана Путін прилюдно запевнив, що кардинально змінив своє ставлення до «Нормандського формату» і надалі не буде піддавати ревізії «Мінський протокол». У присутності Сі Цзіньпіна, розпорядника саміту G20, Путін сказав: «Ми за повноформатну нормалізацію відносин [зі Заходом], зокрема й зі Сполученими Штатами, які, безумовно, є для нас дуже важливим партнером».
А два дні раніше, під час інтерв'ю для американського агентства Bloomberg, незмінний кремлівський керманич раптом запевнив, що замислився про свого спадкоємця, який повинен бути не з когорти його наближених, а «доволі молодим політиком, проте зрілим».
І ще один знаковий факт. Відомий російський журналіст Андрій Шипілов, який має добрі зв'язки у вищому ешелоні чиновників РФ, повідомив, що останнього тижня почалась активна репатріація громадян РФ зі США та Європи, які виїхали туди назавжди «займатись наукою», «працювати у західних корпораціях». Під впливом незбагненної ностальгії за рідним краєм репатріанти навіть відмовились від щорічних доходів у сотні тисяч доларів. Схоже на те, що невидимим бійцям путінського антизахідного фронту західні спецслужби надали цілком конкретної ідентифікації.
Ярослав Левків.
