2019 рік для України стане черговим роком випробувань та перевірок. На кону – українська державність та спроможність рухатися вперед, створюючи для себе нові можливості.
У неспокійному конкурентному світі це означає спроможність покращити власні позиції та продовжувати рух вперед.
Дві головні події наступного року – це президентські та парламентські вибори. Власне, той факт, що і глава держави, і законодавчий орган в умовах непростої для держави ситуації зуміли відпрацювати повну каденцію, свідчить про певну внутрішню стабільність українського політикуму. З іншого боку, вибори – це завжди період підвищеного напруження у житті суспільства, адже політична конкуренція буде гострою. Питання миру, перспективи відновлення територіальної цілісності, забезпечення економічного зростання в країні залишатимуться на порядку денному. Рецептів різного ступеня реалістичності, безумовно, не бракуватиме. Соціологи вже називають майбутню президентську кампанію доволі непередбачуваною, проте фаворити перегонів з ними не погоджуються. Їм доведеться докласти чимало зусиль і для мобілізації електорату, і для ефективної політичної боротьби.
Доцільно зрозуміти важливий факт: відновлення контролю над Україною є однією з головних цілей нинішньої президентської каденції Володимира Путіна. Для господаря Кремля реалізація його «українських планів» виглядає успішною запорукою продовження перебування у Кремлі. Та й рівень імперських амбіцій у російському суспільстві не дозволяє стверджувати, ніби все залежить виключно від Путіна. Хоча потенціал добросусідства у російсько-українських відносинах втрачений на багато років вперед, це зовсім не означає, що у Москві відмовилися від своїх планів на Україну.
Навіть після акту прямої агресії проти українських моряків у Чорному морі наприкінці листопада перспектива прямого вторгнення не стала єдино можливим варіантом у російсько-українських відносинах. У Кремлі розуміють, що можливість розхитати нашу державу зсередини створює водночас більше можливостей та провокує менше проблем, ніж пряма військова агресія. Тому робитимуть ставку на використання втоми українського суспільства від стану війни та браку ефективних стратегічних комунікацій з боку влади. Рецепт для Кремля виглядає практично безпрограшним.
Зі свого боку, влада та суспільство України мають інтенсифікувати роботу над розробкою сценаріїв повернення окупованої частини Донбасу та анексованого Криму. Це, можливо, саме той випадок, коли процес є важливішим за результат. Власне, аналогічні підходи стосуються і європейської та євроатлантичної інтеграції – стратегічного напрямку руху України, успіхи у якому можливі у середньо- та довготерміновій перспективах.
У цьому контексті варто розглядати і утворення автокефальної Української православної церкви та отримання нею Томосу. Хоча у нашій країні церква відділена від держави, поява незалежної національної церкви виглядає важливим фактором посилення позицій у гібридній війні. Не менше важливим є збереження миру та спокої у відповідності з православними канонами та усвідомлення, що співіснування двох гілок православ’я в одній країні можливе, навіть після корекції їх статусу.
Спарена виборча кампанія – далеко не кращий час для реальних економічних перетворень. Про це свідчать і параметри бюджету-2019, та й відносини з Росією вже традиційно змушують збільшувати асигнування на оборону. Навряд чи на Україну очікують потужна приватизація та зміни, які стимулюватимуть розвиток малого та середнього бізнесу. Проте будівництво та реконструкція шляхів сполучення, децентралізація влади та створення сучасних об'єктів інфраструктури продовжує бути актуальним на кілька років вперед. Держава ніби погашає заборгованість перед власними громадянами, прагнучи зробити їх життя більш комфортним та відповідним європейським стандартам. У контексті підвищення цін на енергоносії актуальності набуває і енергозбереження.
Україні доведеться зосередитися не лише на змінах в економіці, але і формуванні позитивного іміджу. Парадокс, проте про одну з найбільших країн Європи уявлення формують не наші переваги, а наші проблеми. З цією тенденцією необхідно боротися дієво, зокрема, через функціонування Українського інституту та активізацію роботи МЗС. До речі, один з стратегічно важливих напрямів – протидія будівництву NordStream2, який спроможний завдати потужного удару по транзитному потенціалу України.
Протести «жовтих жилетів» у Франції переконливо доводять, що не лише Україна буде переживати різноманітні проблеми у царині реалізації демократичних процедур. Зарано говорити, що у Франції пануватимуть спокій та здагода, адже спокуса розхитати ситуацію у одній з провідних країн ЄС існує не лише у Росії. Тому Еммануелю Макрону на екваторі президентської каденції доведеться демонструвати політичну зрілість.
Нагадаю, що у травні пройдуть вибори до Європейського Парламенту, під час яких Старому Світу доведеться непереливки. Євроскепсис та консерватизм, антиамериканизм та загравання з Росією, приправлені популізмом, будуть визначальними чинниками впливу на політичні позиції у європейських державах. ЄС поки не відповів на питання, як забезпечити ефективну політичну єдність, а часу для розмірковування залишається небагато.
Очевидно, що у березні 2019 року відбудеться Brexit, і Велика Британія у політичному сенсі почне діяти більш активно. З одного боку, виконуючи компенсаторну функцію після розлучення з Європейським Союзом, з іншого – перебуваючи у пошуках механізмів відновлення колишнього впливу, позбавленого різних чинників. Протистояння Лондона з Москвою після спроби отруєння Скрипалів додає геополітичної пікантності.
Нема підстав сьогодні говорити про припинення протистояння на Близькому Сході, де то багаторічного арабо-ізраїльського треку додається конкуренція між Туреччиною та Саудівською Аравією; Північна Корея залишається власницею зброї масового знищення та не поспішає шукати спільну мову з цивілізованим світом. Навряд чи можна говорити про зняття з порядку денного американсько-китайських торговельних протирічь.
Тому для України не просто зберігається, але і посилюється актуальність суспільної консолідації заради захисту власних інтересів. Ми не маємо право зупинятися у своєму розвитку як держава, адже і без того відстаємо від багатьох наших сусідів, і зважати на вибори як кризовий фактор у світі ніхто не стане. Сьогодні навіть натяк на перетворення на «слабку ланку» Європи може спричинити значні проблеми, вирішення яких є неможливим без об’єднавчих процесів побудови сучасної політичної нації.
Вісті СООР № 1/2019
