Пріоритети у зовнішній політиці України вже давно бажають бути визначеними та розставленими. Проте не так сталось. як гадалось… у нас і досі на найвищому державному рівні ставиться запитання «Європа чи Росія»? І цікаво, що станом на кінець 2012 року, за даними Центру Разумкова, 40,8% населення України висловили підтримку відносин з ЄС і 36,7% – за відносини з Росією. А ще все залежить від того, які політичні сили «вершать» в Україні владу.
У повсякденному вжитку, навіть на побутовому рівні і в щоденних розмовах, ми часто звертаємося до стандартів Європи: так званий європейський досвід, європейська демократія, європейське законодавство… Проте як зовнішньополітичний вектор, зразок Європи, починаємо критично осмислювати. Начебто і у Європі не все так просто, шукаємо недоліки у законодавстві, факти корупції тощо.
Але коли мова іде про Росію, то тут і говорити щось складно: показники Freedom house говорять самі за себе: про рівень свободи, демократії, ситуацію зі ЗМІ і т.д., а що про нас думають у Європі – пострадянський простір, так звана «чорна діра». Можливо, це дуже жорстке висловлювання, та й України воно також стосується, проте ми маємо шанс знизити рівень корупції і зловживань з боку влади, покращити якість освіти, доріг, автомобільного палива, продуктів харчування.
Маємо шанс налагодити такі болючі для України питання, як-от: • прозоре фінансування політичних партій; • відкрита державна політика; • децентралізація влади; • доступні адміністративні послуги; • справедливе правосуддя.
На окрему увагу заслуговує тема прав споживачів, а саме: • прозора цінова політика; • задовільний контроль за якістю товарів; • відсутність на ринку небезпечної продукції; • усунення фальсифікованої продукції і послуг сумнівної якості; • задоволення права споживача на компенсацію тощо.
То чому за зразок не брати найкращі показники, зокрема. щодо рівня життя і заробітні плати? Чи є потреба вагатися? Мабуть, нема. Отже, тут проблема лежить у суто політичній площині. І це дуже погано, бо спекулюють святим – інтересами народу, а це близько 46 млн людей, які очікують реального покращення, а не того, про яке говорить чинна влада, вустами Азарова та Януковича.
Мотиви Європи співпрацювати з Україною прості: хочеться мати гідного сусіда, подібно як у нашому побутовому житті: чистого, охайного, не злочинця, працюючого. Користь для Європи також від цього є, навіть через імміграцію: кількість українських заробітчан у Європі становить, за різними даними, 1,2-1,5 млн. осіб і зростає невпинно.
А ось мотиви Росії не такі однозначні: скандали, кризові стосунки на рівні міністерств закордонних справ, офіційні і напівофіційні візити без суттєвих домовленостей. При цьому у наших «дружніх» стосунках завжди фігурують кругленькі суми боргів (на цей час – 7 млд. доларів перед Газпромом). Так звана ревність Росії до того, що нас у Європі чекають, не така вже й безпідставна. Ми їй потрібні такими, якими ми є, з тіньовою економікою у більше ніж 20% ВВП (за словами М. Азарова), офшорними рахунками і депресивним станом економіки. В той же час Європа чекає від нас суттєвих змін і дотримань стандартів, так званих, Копенгагських критеріїв, що передбачають: демократичні принципи, свободи і прав людини і принципи правової держави.
За таких умов нема потреби говорити про стандарти Європи і Росії, тут потрібні дії української влади в інтересах народу. Отож, усі теперішні розмови про те, куди нам більше треба, - це все маніпуляції суспільною думкою.
