Демонстративне накопичення Російською Федерацією своїх військ на кордонах з Україною, що відбувається вже вдруге за 2021 рік, стало причиною серйозної стурбованості щодо можливої повномасштабної російської агресії проти України та примусило Захід шукати діалогу з цього приводу з Володимиром Путіним. Найбільш бажаними учасниками цього діалогу для Кремля є представники нової адміністрації США та президент Байден особисто, з яким Путін вже мав зустріч цього літа в Женеві і з яким він сподівається провести відеоперемовини на початку грудня.
Не секрет, що бажаним результатом цих перемовин для РФ є поступки з-боку США, зниження санкційного тиску, зменшення інтенсивності військових навчань на східному фланзі НАТО, скорочення військово-технічної допомоги Україні та визнання за Москвою її виключної сфери впливу, що має охоплювати щонайменше значну частину пост-радянського простору та де Росія на власний розсуд матиме право втручатись у внутрішню політику незалежних країн, в тому числі із застосуванням військової сили.
Єдине, що РФ може запропонувати в обмін на такі поступки, є вирішення проблем, що вона створює самостійно. Оскільки відновлення міжнародного порядку та припинення окупації Криму та Донбасу не входить в плани Кремля, Москві залишається лише створювати нові та нові проблеми, розраховуючи на те, що Захід зрештою не витримає та буде змушений домовлятись на російських умовах.
Оскільки, проблеми, що РФ створює Заходу, є суттєво вагомішими за ті, що Захід створює РФ, звинувачувати Москву у відсутності логіки та надмірно ризикованій поведінці не доводиться. Ризики настання негативних небажаних наслідків для РФ є вкрай низькими та добре прораховуються її керівництвом. Яскравим прикладом цього підходу є початок співробітництва США з РФ по протидії кібернетичним загрозам, попри те, що є очевидним, що кібератаки, що здійснювались проти США з території РФ були не просто заздалегідь відомими російським спецслужбам, але й проводились хакерськими групами, що їм безпосередньо підпорядковуються.
Аналогічна модель застосовується і щодо можливої військової ескалації. Логіка такою поведінки повністю відповідає як методиці начальника Генерального штабу Збройних Сил РФ генерала Герасимова з його використанням військової загрози для досягнення невійськових цілей, так і попереднім російським та радянським практикам стратегічного впливу на противника, що також спирався на військову, особливо ядерну загрозу. Такий універсальний підхід по створенню загроз з метою подальшого їх усунення в обмін на поступки з-боку об’єкту впливу прийнято називати «ескалація для деескалації» і відновлення його активного застосування після завершення Холодної війни є пов’язаним особисто з Владіміром Путіним.
В 1999 році одразу після призначення Владіміра Путіна Секретарем Ради безпеки РФ розпочинає підготовку нової військової доктрини, яка була оприлюднена в 2000 році. Ця доктрина вперше допускала застосування Росією ядерної зброї в неядерному конфлікті в ситуаціях «критичних для національної безпеки РФ». Головною метою нової військової доктрини РФ було стримування Заходу від підтримки на той момент де-факто незалежної Чечні, проти якої росіянами готувалась військова операція. Нова доктрина була застосуванням ядерного стримування для локального конфлікту, меседжем про важливість Чечні для Росії аж до ступені готовності застосовувати ядерну зброю.
Для аналізу поточної поведінки РФ важливо зрозуміти, що і військова доктрина 2000 року і подальші доктрини, що також включали в себе елементи «ескалації для деескалації» мають розглядатись в контексті саме засобів стратегічного стримування, а не настанов для ведення військових дій. При цьому треба розуміти, що російське розуміння стримування суттєво відрізняється від західного, і направлене не на уникнення конфлікту як такого, а на стримування Заходу і особливо США від участі в ньому. Іншими словами, завдання такого стримування є збереження можливості для РФ здійснювати тиск на треті країни, в тому числі з застосуванням власних військових сил проти таких країн, без великого ризику втручання з-боку США на боці жертв такого тиску.
З точки зору росіян стримування – це не тільки і не стільки про військові плани та наявність озброєння. Стримування для росіян – це про психологію та застосування рефлексивного контролю, прихованого впливу на процес прийняття рішень. Цей вплив РФ здійснює в тому числі через оприлюднення стратегічних військових документів, проведення військових навчань, публічні та непублічні заяви своїх дипломатів. До прикладу, в 1993 році в російській військовій доктрині з’явились положення про готовність наносити ядерні удари по території країн, що є союзниками ядерних держав. Єдиною метою цих нововведень був вплив на населення та, як наслідок, політиків колишніх країн Варшавсього блоку, з метою зниження популярності ідей приєднання цих країн до НАТО.
Справжні військові плани РФ, які власне і будуть застосовані у випадку провалу «стримування», суттєво відрізняються від публічних. Справжні плани регулюються секретними документами і не є предметом публічних комунікацій взагалі. В 2008 році під час агресії проти Грузії та в 2014 році під час агресії проти України росіяни не здійснювали демонстративних накопичень військ, приховуючи не лише підготовку, але й власну участь у військових операціях. Пошуку діалогу з Заходом в ці моменти також не спостерігалось. Військові операції мали військові цілі, а не були засобом посилення власних переговорних позицій.
На жаль, ані після 2008, ані після 2014 року, Росія не була покарана достатньо для того, щоб припинити практику застосування військового тиску. У зв’язку з цим, в арсеналі Кремля залишається не лише військовий блеф, але й можливість проведення безпосередньої військової агресії. Очевидно, що Україна з усіх країн, що межують з РФ, окрім хіба що Китаю, є чи не єдиною країною, що здатна у випадку такої широкомасштабної агресії дати відчутну і можливо навіть неприйнятну для Москви військову відповідь. Збройні Сили України за понад 8 років російської агресії перетворились в добре підготовлену, перевірену постійними бойовими діями, високо мотивовану військову машину, що має можливість в короткі строки до бойових дій понад 500 тисяч осіб(переважно ветеранів україно-російської війни).
Водночас прогалини в технічному забезпечення ЗСУ, особливо в сферах протиповітряної та протиракетної оборони, російське домінування в Чорному та Азовському морях, створюють для РФ певні можливості уникнути безпосереднього сухопутного зіткнення з Україною, в якому РФ не буде мати достатньої переваги. Збереження цих вразливостей української оборони критично важливе для РФ для збереження можливості здійснення військового тиску та шантажу, як щодо України, так і щодо її західних партнерів. На жаль, Україна в своєму сучасному економічному стані навряд чи зможе самостійно в короткі строки вирішити проблеми технічного оснащення власних військово-повітряних та військово-морських сил. Але це цілком можливо за підтримки західних партнерів, особливо за допомогою США. Це добре розуміють в Кремлі. І саме проти такої допомоги направлена поточна «ескалація для деескалації» на кордонах України.
На жаль, існує ризик того, що росіяни, принаймні частково, досягнуть бажаних для себе результатів. Я би хотів застерегти від цього. Навіть найменші поступки, які можуть бути надані Путіну в поточній ситуації, лише збережуть можливості для продовження практики ведення Росією агресивних воєн та шантажування їхнім веденням для досягнення бажаних політичних результатів. Єдиною адекватною реакцією на злочинну поведінку Кремля має бути застосування власної «ескалації для деескалації», що має включати посилення санкційного тиску на РФ та її керівництво, інтенсифікацію оборонного та безпекового співробітництва з членами та партнерами НАТО, а також суттєве нарощування військово-технічної допомоги Україні. Україні, яка за 8 років війни з РФ за мінімальної допомоги Заходу довела, що українські солдати не тікають, лишаючи зброю противнику, як це відбулося в Афганістані.
Олександр Данилюк — керівник Центру оборонних реформ, старший науковий співробітник The Potomac Foundation, координатор міжвідомчої платформи з протидії гібридним загрозам, яка здійснює свою діяльність в рамках співробітництва Україна-НАТО, спеціально для Military Times.
