Його батька у Львові обожнювали, а його самого тривалий час вважали зрадником і ворогом. Через співпрацю із Партією Регіонів його політична кар’єра завчасно добігла кінця, й тепер він займається політичною аналітикою. Ми зустрілися в Києві із Тарасом Чорновілом, щоб обговорити поточні зовнішньо й внутрішньополітичні моменти, проте несподівано у розмові торкнулися глибших шарів й занурилися в недавню історію.
Пане Тарасе, почнімо з недавно ухваленого закону про забезпечення державного суверенітету в окремих районах Донеччини та Луганщини. Фактично всі проголосували ЗА, крім Опоблоку. Навіть «Самопоміч», яка гучно критикувала, проголосувала. Як ви його оцінюєте? Переваги й недоліки.
Мабуть, головний недолік, що в нього майже ніхто не вникав – ні політики, ні журналісти. Ніхто не читав не лише закону, але навіть його назви. Ви перший журналіст, від якого я не почув «закон про реінтеграцію Донбасу». Адже там не йдеться ні про реінтеграцію, ані про деокупацію. Перед ухваленням виступав Яценюк і розповідав про цей закон: «перестануть стріляти на Донбасі», «Росія буде притягнута до відповідальності»… Та не буде нічого цього. А що є в цьому законі?
По-перше, він належить до категорії рамкових законів, тобто таких законів, які встановлюють концептуальні засади політики держави в певній сфері. В даному разі – концептуальні засади політики держави щодо окупанта та окупованих територій. Тому в ньому не потрібні деталі. Конкретні деталі мають бути розписані урядом та парламентом в інших законах та кодексах.
По-друге, закон дав політичне визначення війни. Ми знаємо, що АТО закінчилося в серпні 2014 року, коли замість «руссо турісто» й «порєбриків» в Україну зайшли російські військові. Тоді почалася війна, й закон вводить поняття «війна». Тут дехто розповідає, що, мовляв, немає цього поняття в законі, але це – від невисокої грамотності. В законі є посилання на 51 статтю статуту ООН, яка є статтею про оборонну війну та про право держави на захист від агресії. Отже, Верховна Рада офіційно оголосила, що ми перебуваємо в стані оборонної війни згідно з міжнародним правом. Факт війни зафіксований. Це, до речі, знімає купу нісенітниць про начебто завищені цим законом повноваження президента й порушення Конституції.
Я справді прочитав закон, й там неодноразово трапляється формулювання «заходи із забезпечення національної безпеки та оборони, відсічі та стримування агресії Російської Федерації». Під цим формулюванням мається на увазі лише наше право на захист, чи також тут можна прочитати приховане обґрунтування потенційної операції зі звільнення окупованих територій? Тобто законодавче забезпечення так званого «хорватського варіанту»?
Я вважаю, що в цій формі цей закон не виходить на рівень наступальних операцій з боку України. Ця фраза означає оборонну війну й дає всі повноваження президенту для ведення оборонної війни. Для звільнення Донецька й Луганська цих повноважень було би замало, треба було би звертатися до Верховної Ради про застосування збройних сил з іншою метою.
Гадаю, саме такі обмежені формулювання виникли в період між другим кварталом 2015 року та третім кварталом 2017 року. Річ у тім, що в другому кварталі 2015 року подібний закон у президента був написаний, і він був жорсткіший. Але внаслідок нашої зовнішньої залежності, передусім, наскільки мені відомо, через тиск Обами, його не вдалося прийняти. Умова була така: якщо ви оголошуєте Росію агресором і називаєте війну війною, то ми вмиваємо руки – ні санкцій, ні протидії, ні економічного тиску, ні погроз Москві. Згадаймо, що в цей час Обама продовжував говорити про перезавантаження з Росією. А Меркель, хоча нам багато допомогла, водночас питала, чому б нам не запровадити в Україні федеративний устрій. Отже, за Обами прийняти цей жорсткий закон було неможливо. А вже після першої телефонної розмови Порошенка з Трампом сталися певні зрушення. Порошенко почав на це тиснути, бо йому потрібно було мати якісь законодавчі важелі – нескінченно «продовжувати АТО» неможливо. Тому вдалося вийти на ухвалення закону, хоча партнери по Нормандії знову ж поставили певні обмеження. Власне, цитована фраза не дає добра на наступальні операції та відновлення територіальної цілісності за допомоги збройних сил. Лише на оборону.
Хоча при цьому російське МЗС твердило, що закон суперечить Мінським угодам і спрямований на військове вирішення питання.
Відповідаю і російському МЗС, і Опоблоку: закон в жодній точці не суперечить «Мінську». Так, Росію оголошено агресором. А де в Мінських угодах написано, що Росія лише посередник? Те ж саме стосовно запровадженої кримінальної відповідальності бойовиків. Так, за підсумками «Мінська» раніше було ухвалено закон про амністію. Але згадаймо, що навіть там був перелік з 21 винятку, який стосується тяжких злочинів і таке інше, коли амністія не може бути застосована. Тому суперечності теж немає.
Завершуючи цю тему. Чи очікуєте ви найближчим часом зрушення у втіленні Мінських угод – зважаючи на обмін заручниками, зважаючи на зустрічі Волкера з Сурковим? Якщо не до, то після виборів Президента в Росії.
Я трохи скрупульозний, тому інколи виглядаю нудним, але давайте розрізняти Нормандський формат і Мінський формат. Ми їх часто ототожнюємо, але насправді всі політичні рішення приймаються Нормандським форматом. А Мінський формат – це як виконком при раді, який має виконувати те, що придумала рада. І тут якраз можна й побачити, що Росія готова виконувати насправді, а про що тільки говорить на зустрічах Нормандського формату.
Сам Нормандський формат я би назвав 4+1. Трамп не приховує, що він теж включений в процес, але повноцінне входження його в цей формат було би недоречним. Річ в тому, що чотири лідери Нормандського формату здатні збиратися оперативно. Меркель і Оланд були здатні миттєво зірватися і вночі прилетіти до Києва й потім до Москви. Ми можемо собі уявити такі подорожі у виконанні Трампа? Йому можна зателефонувати о 2 ночі й повідомити про якісь проблеми? Звісно, ні. Але рішення все одно приймаються в форматі 4+1.
Ми бачимо, що США значно активніше включилися, ніж це було за Обами, й вирішили вдатися до стратегії Кісінджера з «човникової» дипломатії. До речі, я ставлюся до Кісінджера дуже негативно насправді. Він свого часу зіграв дуже погану роль в закриванні очей на порушення прав людини в СРСР. Він так шукав можливостей для залагодження конфлікту з СРСР, що в цьому питанні перестарався, й моя сім’я, зокрема, є жертвою його «човникової» дипломатії. Можливо, що в майбутньому ми також будемо говорити про жертви нинішньої «човникової» дипломатії Волкера, які постраждають через спроби замирення з Росією. Але добре все-таки те, що Волкер перейнявся проблемами саме України, а не Росії.
Щодо можливих зрушень у процесі врегулювання, то є «сіра зона», й «зона невідомості». «Сіра зона» – це час до президентських виборів у Росії. Не знаю, для кого Путін почав цю гру (адже вибори він виграє в будь-якому разі, отже, для росіян її розігрувати немає великого сенсу), але до виборів він вирішив зіграти мачо. За моїми даними, ще в серпні він був готовий принаймні на половину українсько-американських вимог щодо миротворчої місії ООН на Донбасі, але три місяці по тому Сурков сказав, що вони згодні лише на 3 пункти з 29. Тобто це абсолютна відмова.
Тому єдине, що вдалося зрушити з мертвої точки до виборів, – це питання полонених. І, до речі, зараз за цей напрямок хапаються навіть російські представники в Мінській контактній групі, яким на майбутнє треба показати хоч якусь договороздатність. Вони розуміють, що Путін не вічний. А потім вони матимуть два варіанти – виявитися Рібентропом, якого будуть шукати по всьому світі й судити. Чи виявитися добрим контактером, який працював на Путіна, але тихенько його зливав. Я не здивуюся, якщо й сам Сурков у неофіційній атмосфері теж розповідає Волкеру, як йому цей «кремлівський прищик» обрид і як він обіцяє допомагати американцям в усьому після того, як все закінчиться. Цим пояснюється сучасна ситуація. А що буде після виборів у Росії, це належить до «зони невідомості». Тут я не беруся наразі прогнозувати.
Завтра читайте другу частину ексклюзивного інтерв'ю
Сергія Стуканова із Києва, для Гал-інфо.
