Книга українського дисидента, учасника Української Гельсінської групи Мирослава Мариновича «Всесвіт за колючим дротом» – це своєрідна енциклопедія концтабірного життя або, як її ще називають, сповідь антисовєтчика, перша презентація якої відбулася у Львові 18 квітня в Українському католицькому університеті.
У своїх спогадах правозахисник викриває всю гнилизну і цинізм радянської системи, яка ламала в людях найцінніше – вміння любити та пробачати. «Після того, як закінчився суд в Києві на останню зустріч прийшов прокурор і запитав, яку мету я собі ставлю, переїжджаючи у табір. «Не озлобитися», – відповів я. Це завдання я поставив собі на весь час перебування у таборі, – розповів Мирослав Маринович під час презентації книги. – Руками КГБ Господь робив велику справу преображення моєї душі. Ні в якому разі не можна їх виправдовувати, але не можна і ненавидіти, бо всякий злочин Бог може обернути на добро. Принаймні у моєму випадку так і сталося».
У брежнєвські часи український дисидент відбув 10 років ув’язнення в концтаборі та на засланні за участь у правозахисній Українській Гельсінській групі (УГГ) – першій легальній групі Руху опору, яка відкрито заявляла світу про ситуацію з правами людини в підрадянській Україні. У своїй книзі автор роздумує про моральні подвиги в умовах поневірянь, змальовує життя політичних в’язнів у концтаборі та описує обставини свого заслання у Казахстані.
«Ця книга допоможе молодому поколінню уявити, яким пеклом була радянська система. Вражає щирість автора і бажання відкривати правду. Для мене Мирослав завжди був втіленням антисовєтчика, який добре відчував найменші порухи радянської системи і завжди вчасно на це реагував», – зазначив проректор з програмного розвитку УКУ Олег Турій.
Відчути атмосферу «камери» і ненависність режиму можна завдяки поєднанню в книзі спогадів, рефлексій про моральні дилеми, фотографій відомих постатей та історій, навіть у тих складних умовах не позбавлених відчайдушного гумору.
«Всесвіт за колючим дротом» – це історія думки і духу, яка є фундаментом для наступного покоління. Коли я взяв до рук цю книгу, годинник зупинився. Коли читав ваш вирок, я відчував ту мову і стилістику. Свою думку треба передавати іншим. Даю вам півроку відпочинку до наступної книги», – поділився своїми враженнями під час презентації ректор УКУ о. Богдан Прах.
За словами Мирослава Мариновича, йому було б складно написати книгу без допомоги своєї дружини – літературного редактора Любові Маринович. Саме вона допомогла витримати баланс деяких думок і дати корисні поради.
Дослідник дисидентського руху Юрій Зайцев називає книгу обвинувальним актом для комуністичного режиму. Він нагадав, що загалом 41 учасник Української Гельсінської групи відбув в сумі понад 550 років у тюрмах. Юрій Зайцев збирає аудіозаписи розмов з колишніми в’язнями сумління, серед яких є і спогади Мирослава Мариновича про перше знайомство з КГБ. Це сталося після того, як він поклав квіти до постаменту Тарасу Шевченку. «Хто не з нами – той проти нас», – сказали тоді 28-річному хлопцю в КГБ. «Я проти вас», – відповів ствердно Мирослав.
«Ці слова є квінтесенцією усього його життя, – наголошує дослідник. – Через страждання він переосмислив Бога. Він показав цим еволюцію людської свідомості і самопосвяти, тому він і опинився в Українській Гельсінській групі. Переслідування були гарантовані, але він насмілився взяти в цьому участь. Режим жорстоко помстився. Він пройшов крізь це пекло і вийшов без грама ненависті. Люди, які змогли це здолати, навіть той ненависний режим аналізували з філософських духовних позицій, а не з позицій образи. Саме ці люди знищили цю систему, але рецидиви у сусідніх країнах засвідчують, що та робота ще незавершена. І ця книга повинна прислужитися нашому народу».
Через деякі відверті описи ця книга може принести мені як друзів, так і ворогів, каже Мирослав Маринович. Не все приємно згадувати і йому. Були часи, коли через психологічний тиск у товаристві Гельсінської групи почала ширитися недовіра одне до одного і підозри щодо співпраці окремих членів з КГБ, адже служби робили все можливе, щоб пролізти в організацію. Великою прикрістю для Мариновича було почути, що такі підозри впали і на нього. Одного разу в Амстердамі, де він описував свої дні у таборі, дисидент знову занурився у спогади і знепритомнів.
[DSC_6499] «Я довго вагався і забороняв собі писати ці спогади. По-перше, через забобони – не пиши спогадів, то будеш жити. А по-друге, не хотілося мені занурюватися у минуле, бо мої думки весь час спрямовані у майбутньому. Моя найперша подяка тим хлопцям, які воюють на сході, завдяки тому, що вони захищають нашу країну, я мав спокій дописати книгу», – зазначив Мирослав Маринович.
Каже, за роки концтабірного життя засвоїв один з найголовніших життєвих уроків – важливо не те, що ми падаємо, а те, що ми знаходимо відвагу після цього піднятися. «Цей біль падіння говорить про те, що всі духовні процеси вертикальні. Якщо ви не стримитеся до гори, то падаєте. Усі помилки треба виправляти. Мені було важко збагнути, що сам Бог допомагав мені. У таборі я усвідомив, що Він приходить до слабких і грішних людей. Це сильні пережиття, які змінили мій світогляд і дали мені опору. Табір був для мене великою школою. У дивовижних випадках я пробував бути християнином. Як можна любити ворогів своїх, коли ти в таборі? Теоретично це легко прийняти, але в реальному житті усе по-іншому. Євген Сверстюк спонукав мене задуматися про це і навчив перевіряти свої постулати віри через Євангелію. Це був фантастичний досвід, який став великою школою для мене», – зауважив Мирослав Маринович.
