Слухай онлайн
Спорт

Історія хокею: 30 років тому канадці натовкли пики москалям

Уночі проти 6 січня завершився молодіжний чемпіонат світу з хокею U20 ЧМ-2017. А напередодні, 4 січня, РФ і США зійшлись на льоді, щоби з'ясувати, хто заслуговує на путівку до фіналу. І з'ясували – США. Зрештою, американці виграли чемпіонат, обігравши Канаду на одну шайбу. 30 років тому на такому ж турнірі у фіналі канадці побилися з рускими.

Тоюто, якби цього року у півфіналі переможцем стала б РФ і у фіналі зустрілася б з Канадою, то це був би матч століття. Адже 41 молодіжний турнір припав саме. повторюємо, на 30 річницю хокейного побоїща, коли молоді канадці навчили ввесь світ, як саме потрібно відповідати на зухвальство і цинізм руских.

Власне, 1987 рік можна вважати поворотним пунктом в історії московсько-радянської імперії, коли почався відлік її незворотного краху. При цьому відомий турнір U20 ЧМ-1987 одні шанувальники спорту вважають найкращим чемпіонатом в історії молодіжних світових першостей, а інші – найгіршим. Висновок залежить від того, крізь яку призму дивитись на те, що відбулось у тогочасній Чехословаччині, у словацькому курортному місті П'єштяни. Офіційно 11 чемпіонат світу з хокею U-20 записаний в історію хокею як найбільше спортивне побоїще, яке призвело до дискваліфікації збірних СРСР і Канади.

Почався турнір стандартно. Було 8 команд, головні фаворити - канадці. А ще претендентами на перемогу вважала себе команда СРСР. Проте впродовж усього чемпіонату совєтська молодіжна демонструвала «блідий» хокей, її тренери нервували та ідеологічного «накачували» гравців. Хто б що не говорив, а хокей – це не спорт, а світоглядне протистояння. Принаймні на одній шостій земної кулі – на території червоного, а тепер і путінського терору. Як у кожній тоталітарній системі, у РФ звичайне спортивне змагання зводять до рангу політичного протистояння.

Вадім Мусатов, учасник 11 молодіжного хокейного турніру, після розпаду СРСР розповів: «Для напучування перед матчем Васильєв (тренер – ред.) запросив великого Анатолія Владіміровіча Тарасова, засновника совєтського хокею, полковника спецслужб. Той сказав: «Можна програти чемпіонат світу, але канадців треба обов'язково перемогти! Вибили тобі око – встав його на місце і біжи за канадцем, не дозволь йому бити по воротах...». До того ж, і й сам тренер Владімір Васильєв, який раніше тренував СК ім. Урицького, був жорстким і безкомпромісним наставником.

В останній день турніру команда Канади, у складі якої були майбутні зірки НХЛ, як-от Теорен Флері, Брендан Шенаген, П'єр Тарджон, Глен Веслі та Майк Кін, мала шанс посісти перше місце. У разі програшу команда країни Кленового листа гарантовано отримувала бронзу, у разі перемоги – срібло, а для золотої медалі їм було потрібно здобути перемогу над командою СРСР із перевагою у три шайби.

Матч відбувався за сценарієм канадців, які домінували над молодіжною командою СРСР. Наприкінці другого періоду за  рахунку 4:2 на користь Канади, коли канадці перевели гру на половину рускіх, чинилася бійка, яка переросла у знамените побоїще.

Спровокував інцидент нападник збірної СРСР Павел Костічкін, який ключкою вдарив Тео (Теорена) Флері. А той, маючи зріст 165 сантиметрів, був хлопцем спритним і відчайдушним, за що й отримав прізвисько «Могутнє Мишеня». Він говорив: «Якщо я буду на полі тюхтієм, мене просто затлумлять». Отож Флері належно відповів Костічкіну. Але тут нагодився совєтський хокеїст  Давідов, і вони удвох взялись лупцювати Тео. «Мишеняті» на поміч прийшли товариші по команді... і почалося.

Канадці були вправними і більш досвідченими у хокейних баталіях. На версії про те, що рускі були поганими майстрами кулачного бою, наполягає Алекс Гальченюк, нинішній гравець збірної США. У тому матчі його батько Александр Гальченюк захищав кольори збірної СРСР. Алекс розповів: «Я дивився запис цієї бійки багато разів. Батько стверджує, що вони її виграли, але з цього приводу я із ним не погоджуюсь, ми сперечаємось».

Точку зору Алекса Гальченюка підтвердив учасник того інциденту, хокеїст Стів Чессон: «Я не встиг зрозуміти, у чому справа, як всі встали в бойову стійку й почали бійку. Я намагався ухилитись від кулаків суперника, стягти з нього шолом, але при цьому другою рукою доводилось відбиватись. Вони були поганими бійцями – більше дряпались і копались. Нападали зі спини. Якийсь рускій ззаду добряче заїхав мені у промежину. Потім із лави запасних на поле вистрибнули інші рускі. Це все виглядало так дико».

«Могутнє Мишеня» так пригадував ці події: «Рускі були невдахами турніру, яким уже не було що втрачати. Я точно не знаю, але можливо це побоїще було заздалегідь сплановане. Це було якимось божевіллям – я раніше ніколи не брав участь у такій грі, не бачив такої жорстокості. Виник величезний стимул приїхати на наступний рік у Москву і ще раз їх добряче провчити».

Принагідно зазначимо, що побажання Тео Флері справдилось: після дискваліфікації, які для гравців із півтора року скоротили на рік, канадці у 1988 році приїхали на молодіжний чемпіонат у Москву і переконливо завоювали золото.

Отже, бачачи, що на полі його підопічним перепадає на горіхи, тренер збірної СРСР Васильєв дав команду іншим хокеїстам залишити лаву запасних і встряти у бійку. Бились стінка на стінку, бились один на один, або один проти двох, не бачачи перед собою спортсмена, а лише лютого ворога. Бились із пристрастю, вкладаючи в удари всю ненависть до класового ворога. У ті часи політика і суперництво двох систем – комунізму і капіталізму – були на такому ж рівні антагонізму, як і сьогодні – під час найвищої та останньої стадії деградованого путінізму.

Відповідь на питання, чому пристрасті на полі не вдалось придушити зародку, криється у в тому, що головного арбітра Ганса Реннінга призначили на матч із політичних мотивів. Він був норвежцем, отож у Міжнародній федерації хокею на льоді вирішили, що його кандидатура стане запорукою політичної неупередженості.

Побиті рускі потім філософствували, що суддя – це наче поліцейський на полі. Якщо поліцейський дозволяє проїжджати на червоне світло, тоді всі так і будуть робити. А судді у цьому матчі швидше були не поліцейськими, а охоронцями у магазині.

Насправді 15-20 хвилин Ганс Реннінг і два його лайнсмени намагались розборонили чотири десятки хокеїстів, але фізично не спромоглись. Норвежець не мав належного досвіду й втратив суддівський авторитет в очах учасників битви. Тим паче, що тренери-гомосовєтікуси нишком заохочували своїх підопічних до бодай фізичної перемоги над представниками ідеологічно осоружного їм капіталізму.

Згодом Тео Флері пригадував: «Зелепукін, улюбленець їхнього тренера, ганявся за мною весь матч, роблячи пакості. Врешті я почав над ним підтрунювати: «Чуєш, ти, Наташа! Гей, комуняка кінчений!». Він англійською не говорив, але сенс сказаного розумів. І ось, коли вже почалась бійка, він відразу кинувся до мене. Ми схопились, закрутились, кілька разів стусонули один одного, а потім упали на лід, продовжуючи гамселити один одного. Судді бігали від однієї групи до іншої, намагаючись усіх розборонити, але їхні спроби були марними. А глядачі морально нас підтримували і скандували «Soviets out!».

Після того, як судді безпомічно покинули поле, у спортивному залі вимкнули світло у сподіванні, що темрява зменшить агресію, проте відбулось навпаки. Майже 50 хвилин канадці та рускі чубились, аж поки у льодовий палац не прибув чималий загін міліції та військові автоматники. Тільки тоді спортсмени розійшлись у різні боки.

Совєтську команду відвезли у готель, куди приїхав посол СРСР у Чехословаччині. Попередив, щоби до ранку не виходили із номерів, побоювались провокацій від чехів і словаків. Навіть приставили охорону. Проте до совєтських хокеїстів зумів пройти словак, який зробив відеозапис бійки з трибуни і запропонував купити його за 300 крон. Тренери-жлоби збірної СРСР порадили підопічним скинутись, самі не дали ані копійки: «Скидайтесь, у кого скільки є грошей. Касета нам згодиться». Молоді хокеїсти так і зробили, за свої кошти касету придбали.

Канадців із місця побоїща теж привезли у готель, потім вони взяли участь в урочистому бенкеті з нагоди завершенні турніру і наступного дня повернулись додому. А перед тим у роздягалку до молодіжної збірної Канади зайшов Денніс Макдональд, який тоді очолював Федерацію хокею Канади, і повідомив спортсменам, що їх зняли з турніру, що це пляма на історії канадського хокею і що їм повинно бути дуже соромно. Однак не пояснив за що.

Дон Віттман, спортивний коментатор CBS, який робив репортажі із турніру, розповів: «Коли Канада почала перемагати і вже було відомо, з яким рахунком завершиться матч, несподівано з російською командою щось трапилось, і вони ініціювали бійку. За всю свою професійну кар'єру такої дикості, яку тоді показали  спортсмени СРСР, я не бачив. Після завершення турніру команди хокеїстів із тренерами запросили на урочистий бенкет. Окрім однієї – СРСР. Всі учасники турніру словами і поведінкою висловлювали совєтам свою зневагу».

Фактично, команду СРСР необхідно було дискваліфікувати як ініціатора і провокатора конфлікту. Однак із метою приховати совєтську провокацію, СРСР наполіг, щоби дискваліфікували обидві команди. У той час Західний світ ще перебував на хвилі остраху щодо совєтської імперії, а тому не посмів відмовити Кремлеві у його наполегливій рекомендації. Тим більше, що і сам чемпіонат відбувався на території Варшавського договору. Це сьогодні покоління тих молодих канадських хокеїстів, не маючи вже страху перед гомосовєтікусами, наводить лад у царині міжнародного спорту.

У першій половині 1987 року дискваліфіковану команду СРСР тягали по одинці й гуртом на виховні бесіди. На одну з них, у готель «Юність», лаяти хокейну молодь приїхали ветерани збірної СРСР, серед яких був і Владіслав Третьяк, який чи не найактивніше надривався: «Ви зганьбили Батьківщину! Як ви могли таке допустити?! За це вас треба гнати з хокею, гнати із комсомолу. Ви дозволили себе здолати якимсь канадцям!»

Само собою, були забуті обіцянки, які давали молодим хокеїстам до початку чемпіонату світу – премію по три тисячі доларів кожному, а також організовану поїздку в Японію з метою пристойно одягтись і придбати дефіцитну побутову техніку та аудіоапаратуру.

У Канаді реакція була інша: по всім телеканалам країни крутили сюжети матчу і бійки, показували портрети гравців канадської молодіжної команди, називали їх героями, які дали рішучу відсіч хамству совєтських комуністів. Гарольд Беллерд, власник канадського хокейного клубу «Toronto Maple Leafs» навіть виготовив своїм коштом комплект золотих медалей, заявивши, що канадська команда гідна такої нагороди за показову гру і за сміливе протистояння провокації КГБ.

Ярослав Левків. 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Завантаження...
Loading...