Музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» у Львові вкотре шокує жахливими знахідками. Днями у дворі колишньої катівні НКВД-КҐБ та гестапо, виявили два місця масових поховань людей.
За попередніми оцінками, це можуть бути жертви репресій 1939-41-го рр. Дослідники виявили останки більше як десяти людей, які були вбиті та поховані у ямах з побутовим сміттям. Львів’яни досі сподіваються знайти останки своїх рідних, які були замордовані НКВД.
У червні 1941 року «Тюрма на Лонцького» перетворилася на справжній конвеєр смерті. За кілька днів з 24 по 28 червня в тюрмі на Лонцького КНВД розстріляло 1 681 особу.
Коли Друга світова війна впритул наблизилась до України у 1941 році, було вирішено «розвантажити» в’язниці, але можливості у таких екстремальних умовах були обмежені, тому вихід знайшли – жахливий та нелюдський. Саме таким був наказ № 2445/М наркома державної безпеки В. М. Меркулова від 23 червня 1941 р. та наказ начальника тюремного управління НКВД УРСР капітана державної безпеки Філіппова від 23 червня 1941 р.
Наказ Меркулова про розподіл в’язнів для виселення та для розстрілу, розв’язав працівникам НКВД руки. Від 23 червня розпочалися масові розстріли з ініціативи місцевого керівництва. Часто сумлінні борці з «ворогами народу» давали волю фантазії та використовували різноманітні способи страти та тортур.
Масове поховання в подвір’ї «Тюрми на Лонцького» має «почерк» НКВД
Саме на подвір’я тюрми німці, які захопили Львів після відступу радянських військ, винесли із підвалів та камер «Тюрми на Лонцького» понівечені тіла людей, що були знищені НКВД. Львів’янам, які прийшли на опізнання тіл рідних, відкрилася страшна картина розтерзаних тіл. Когось вдалося ідентифікувати і поховати, когось поховали у братських могилах на Личаківському та Янівському цвинтарях Львова, а хтось і досі залишився не знайденим.
Минуло більше як 70 років, а родичі жертв досі сподіваються відшукати останки рідних, щоб поховати їх по-християнськи.
На це сподівається і відома львівська родина Калинців. Екс-проректор, викладач Львівського національного університету імені І. Франка, донька політв’язнів Ігоря та Ірини Калинців Звенислава Мамчур-Калинець розповіла, що вже багато років ніхто не знає, де похований брат її бабусі Єфросини Гулей-Калинець - Андрій.
«Може нарешті знайдуть останки Андрія Гулея, студента 3 курсу філософії Львівського університету, якого НКВДисти забрали на вулиці у червні 1941. Очевидець передав родині у Ходорові, що Андрійка застрілили і втоптали в землю. Потім моя бабуся Єфросина Гулей-Калинець шукала свого брата там, на подвір`ї тюрми на Лонцького, але не знайшла. Розповідала про всі жахіття, які там побачила. Весь час плакала, як згадувала побачене (розпорені животи священиків і вагітних жінок, понівечені тільця немовлят, покатовані тіла людей...). Ми ходили з нею кожного року на цвинтар до братських могил закатованих, бо не мали де поставити свічечку... Андрій Гулей хотів бути вченим...», - написала Звенислава Мамчур-Калинець.
Її мама, українська поетеса, діяч дисидентського руху Ірина Калинець у своєму зібранні творів «Без заборола» описує спогади матері свого чоловіка Ігоря Калинця - Єфросини Гулей-Калинець. Жінка влітку 1941 року разом із іншими львів’янами прийшла на подвір’я «Тюрми на Лонцького», щоб відшукати тіло свого брата. Описаний нею результат злочину НКВД просто шокує.
«Розповідає Єфросина Гулей, 75 років: «Мій наймолодший брат, Андрій Гулей, був студентом філософії Львівського університету. Родина була чимала, шестеро дітей, а вчився в університеті лише Андрійко. Він студіював філософію. Був дуже здібним, і всі професори пророкували йому велике майбутнє.
У перших днях червня мав приїхати додому, та чомусь довго його не було. Ми всі непокоїлись, особливо мама. За кілька днів людина зі Львова дала знати, що Андрійка заарештувало НКВД. Сповістив про це студент - товариш Андрійка, який бачив з вікна, як його запихали на вулиці в криту машину. Я відразу ж поїхала до Львова і пішла до тюрми на Лонцького запитати, чи є там Андрійко. Мені сказали, що там його нема і щоб я шукала його на Бригідках. Але то була неправда. На Бригідках сказали, що й там Андрійка нема. І я пішла до тюрми на Замарстинівській. Там мені сказали чекати. Чекала я кілька днів і нарешті в мене взяли гроші для Андрійка, бо ніби він там був. Із Замарстинова вивозили людей на Сибір. Суду не робили, тоді нікого не судили, а вивозили так, без суду. Та й за що було судити Андрійка? Студентів тоді брали просто з гуртожитку або з вулиці - по фальшивому доносу, або вистачало, щоб був одягнений як студент і молодий.
Потім, в перших днях липня, прийшла звістка від родини: Зеню, приїжджай, може, знайдеш Андрійка, бо багато помордованих... Я не знаю, як я знайшла тоді силу ходити поміж трупами і шукати брата. Навіть нині страшно згадати - повно трупів, а облич не годен було пізнати - опухлі, чорні, змасакровані. І страшний запах. Я приглядалась до одягу, до ґудзиків, бо сама їх пришивала братчикові до маринарки. Ходила я разом з жінкою Гошовського - директора Ходорівської школи. Ми обійшли Бригідки і Замарстинів. Нема слів, щоб описати цей жах. Нарешті пішли ми на Лонцького, вже без надії, що знайдемо десь наших рідних. Там нас завели у велику кімнату, що згори до половини була завалена передачами, які люди приносили в'язням. Гошовська побачила свій клуночок, що лежав чудом коло самих дверей: мило, сорочка, черевики - все те, що вона приготувала для чоловіка на вивіз. Нічого з того, що люди несли, ніяких передач в'язням не давали. Так дурили людей...
Андрійка я не знайшла - ні його тіла, ні його речей. З липня була у Львові, по селах і містечках велика жалоба - хоронили замордованих. Багато хто пізнав своїх рідних. Але багато було таких, що впізнати їх було вже неможливо. А я все допитувалася про Андрійка. Нарешті спровадили мене до якогось чоловіка, не можу нині вже згадати його прізвища, який сказав, що сидів з Андрійком в одній камері на Лонцького... Андрійко таки був на Лонцького! 22 червня пізно ввечері Андрійка забрали з камери і розстріляли на подвір'ї тюрми. Той чоловік бачив Андрійка мертвого - скло від окулярів, бо Андрійко постійно носив окуляри, впилося йому в обличчя. Андрійка розстріляли уночі проти 23 червня. Тоді на вулиці Лонцького цілу ніч гули машини, а люди все одно чули постріли. Серед трупів закатованих було багато жінок, навіть вагітних...». (Уривок з книги зібранні творів «Без заборола» Ірини Калинець).
Андрій Гулей був зовсім молодим, мріяв стати науковцем і знав 7 мов.
В Україні потрібно почати називати імена НКВДистів, - історик
Директор Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий не виключає, що знайдені на подвір’ї «Тюрми на Лонцького» останки вдасться ідентифікувати, якщо родичі нададуть зразки, то можна буде провести ДНК-тест.
Руслан Забілий зазначив, що на одному із останків десь у кишені зберігався паперовий документ.
«Це документ радянського зразка, написаний кирилицею. Схоже, що це якась довідка. Зараз із цим документом працюють в лабораторії. Ми надіємось, що нам вдасться встановити ім’я загиблого. Хоча б зможемо за бланком документа максимально встановити дату, коли ці люди могли загинути», - пояснив Руслан Забілий.
Наразі пошукові роботи на подвір'ї "Тюрми на Лонцького" тривають. В одній поховальній ямі вже виявлено два останки. В другій їх більше як десять, але весь розкоп ще не відкритий до кінця.
Підготувала Анна Джунківська.
