Парад у Києві до Дня Незалежності України продемонстрував, що або президент, або його команда радників добре знаються на тонкощах політичного тролінгу засобами літератури. Про це у своїй статті для сайту 5books.club пише Олександр Мельник.
Не було такого телеканалу чи онлайн-видання, які би не показали / не написали про цитату російського поета Маяковського, виголошену Петром Порошенком з трибуни. Але ніхто із ЗМІ не звернув увагу на те, який це вірш і до якого українського письменника він апелює — як і на появу третього письменника одразу за цим виступом, але вже у мелодії військового маршу. Спробуймо ж бути уважними і зрозуміти, чому деталі в літературі інколи здатні стати деталями геополітики, і при цьому набагато більш потужними, ніж декомунізація, пропаганда чи спроби її критики (якщо лиш добре знати свою і сусідську літературу).
Сцена перша: Жарт політичний
Починається все до злободенного просто і наче лінійно: президент України, на частині території якої другий рік триває збройна агресія Росії, цитує російського (радянського) класика Володимира Маяковського про те, що «москалям» краще на Україну нічого не скалити — така собі «цитата в руку»: знаючи, як переважна більшість кремлівського електорату реагує на слово «москаль» (яке, до речі, навіть в народних казках в першу чергу пов’язували із солдатами царської імперської армії, а не із національністю), політик робить безпомилкову «подачу» в бік тих, у кого називання «москалями» викличе найбільший butthurt:
Проте якщо потягти за цю «ниточку», за цю цитату, розплутується цікавий літературознавчий клубок (цікавий насамперед для читача, для громадянина, для політтехнолога теж — чом би й ні? Скільки можна апелювати виключно до риторики тарифів, НАТО та «покращення»? До декомунізації чи до її заперечення і вимоги то зняти Щорса, то лишити? Можна ж апелювати до культурних традицій та літературних несподіванок — а їх наша досі мало вивчена співгромадянами епоха першої третини ХХ століття ховає у собі чимало).
Сцена друга: Трибун революції і Україна
Тож куди нас ця «ниточка» веде? А веде вона до віршованого твору Володимира Маяковського, палкого «трибуна революції» та автора незабутніх строк про «розы и паровозы» під назвою «Долг Украине». Розберемо цей твір із певними примітками:
«—Знаете ли вы
украинскую ночь?
Нет,
вы не знаете украинской ночи!
Здесь
небо
от дыма
становится черно,
и герб
звездой пятиконечной вточен.
Где горилкой,
удалью
и кровью
Запорожская
бурлила Сечь,
проводов уздой
смирив Днепровье,
Днепр
заставят
на турбины течь».
(от і власне оспівування індустріалізації)
«И Днипро
по проволокам–усам
электричеством
течёт по корпусам.
Небось, рафинада
и Гоголю надо!»
(далі починається найцікавіше)
«Мы знаем,
курит ли,
пьёт ли Чаплин;
мы знаем
Италии безрукие руины;
мы знаем,
как Дугласа
галстух краплен…
А что мы знаем
о лице Украины?»
(запитує пролетарський ідол — і тут же дає відповідь, яка сучасним шанувальникам всього радянського та сталінсько-ленінського вкупі із тими, хто плекає великоімперські міфи, точно не сподобається)
«Знаний груз
у русского
тощ —
тем, кто рядом,
почёта мало.»
(«малим народам» і шани теж «мало», все логічно)
«Знают вот
украинский борщ,
Знают вот
украинское сало.
И с культуры
поснимали пенку:
кроме
двух
прославленных Тарасов —
Бульбы
и известного Шевченка, —
ничего не выжмешь,
сколько ни старайся.»
(знімаю капелюха: вірш, написаний 1926 року, з точністю до міліметра передає поточну ситуацію: до подій Революції Гідності середньостатистичний росіянин — навіть із вищою освітою та пристойним словниковим запасом та непоганим рівнем інтелекту мало що міг сказати про Україну, її письменників, крім Шевченка та Гоголя, її культуру, живописців чи загалом історію своїх «малих» сусідів)
«А если прижмут —
зардеется розой
и выдвинет
аргумент новый:
возьмёт и расскажет
пару курьёзов —
анекдотов
украинской мовы.»
(бінґо! Навіть я в молодших класах школи, вже за часів відновлення незалежності України від метрополії постійно чув і серед старших, і серед ровесників одвічні пересмикування «смішних» — на їхню думку — українських слів чи історій про «хохлів»)
«Говорю себе:
товарищ москаль,
на Украину
шуток не скаль.
Разучите
эту мову
на знамёнах —
лексиконах алых, —
эта мова
величава и проста:
«Чуешь, сурмы заграли,
час расплаты настав…»
(стоп. Отут дуже важливий момент: Маяковський напряму цитує переклад «Інтернаціоналу» українською мовою — а хто і як і коли цей переклад робив і яка доля його спіткала, поговоримо далі детальніше, просто запам’ятайте цей момент)
«Разве может быть
затрёпанней
да тише
слова
поистасканного
«Слышишь»?!
Я
немало слов придумал вам,
взвешивая их,
одно хочу лишь, —
чтобы стали
всех
моих
стихов слова
полновесными,
как слово «чуешь».
(логічно)
«Трудно
людей
в одно истолочь,
собой
кичись не очень.»
(оце теж важливий момент: «радянська людина», яка «достает из широких штанин» універсальний паспорт із гордістю, якраз і була отим зразком «истолоченного в одно» цілого пласту «малих» народів та народностей — і якщо вже ленінсько-сталінський класик визнає, що це «трудно», то на інше нема ради)
«Знаем ли мы украинскую ночь?
Нет,
мы не знаем украинской ночи.»
(не знаєте. Навіть ми, українці сучасні, не знаємо, чому в цитованому президентом віршові заховано глибший поворот і літератури, й української історії — але маємо змогу дізнатися тепер).
Звідки оце «чуєш» взялося
У пошуках відповіді на це питання звернемося до одного із сайтів українських «нових лівих» і знайдемо там таке:
«—Україномовну версію пролетарського гімну першим запропонував Микола Вороний, і саме його спроба була найбільш вдалою з формально-поетичного погляду. Його переклад для українського революційного середовища став, коли можна так сказати, канонічним – саме він безліч разів передруковувався та – значно рідше – тиражувався в аудіозаписах. І саме його приспів зацитував у поезії «Долг Украине» Маяковський.
Ось, як писав про появу своєї версії її автор:
«Згадаю тут же мої переклади революційних пісень – «Марсельєзи», «Варшав’янки» і особливо «Інтернаціонала». Як не як, а власне мій переклад «Інтернаціонала» от уже близько 10 років одушевляє й пориває маси. Зробив я його на спеціальне замовлення Лук’янівського робітничого клубу на початку р. 1919 в Києві (тоді ж зробив і переклади «Марсельєзи» й «Варшав’янки»). Того ж року його й видали з нотами, але коли прийшли денікінці, то весь наклад знищили, (автор був зазначений тільки ініціалами М.В., завдяки чому я від денікінців не дістав належного гонорару)».
Цікаво, що Вороний не мав під рукою ориґіналу «Інтернаціоналу» й перекладав із німецького перекладу, однак потім, звіривши свій текст із французьким, виявив, що критичних розбіжностей немає, і немає потреби переробляти все наново. Проте, на жаль, переклад Вороного неповний – відсутня п’ята строфа.»
У перекладі Вороного «Інтернаціонал» починався так:
«Повстаньте, гнані і голодні
Робітники усіх країв,
Як y вулкановій безодні
B серцях y нас клекоче гнів.
Ми всіх катів зітрем на порох
Повстань же, військо злидарів
Bce, що забрав наш лютий ворог
Щоб повернути, час наспів.
Приспів (після кожної строфи bis):
Чуєш: сурми заграли
Час розплати настав.
B Інтернаціоналі
Здобудем людських прав! і т.д.»
Подумаєш — один «червоний» поет-соціаліст цитує іншого «червоного» поета (та ще й не його, а його переклад)… Але для того, щоби зрозуміти тонкощі цих взаємозв’язків і дочасність цитування обох, давайте глянемо на біографію Миколи Вороного. Він народився в сім’ї ремісника. Навчався в Харківському, пізніше в Ростовському реальному училищі; звідти його виключено за зв’язки з народниками: читав та поширював заборонену літературу. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії. Продовжив навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). Одним словом, типовий український «лівак», яких на той час було повно. Там же, у Львові, знайомиться із Іваном Франком (о, повороти долі! На параді до 25-річчя сучасної незалежної України Іван Франко теж несподівано виникне — і про це у третій частині нашої із вами геополітично-літературної подорожі).
Вороний працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером театру «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря». З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського та інших. Залишає сену у 1901 році і служить в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. 1910 оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі. 1917 — один із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру, який відкрив свій сезон постановкою «Пригвождених» Володимира Винниченка. Проте національна революція зазнає поразки, як і УЦР; на зміну їй приходить гетьманат та Директорія; розсварені «ліваки» та націоналісти кожен обирає свій шлях боротьби за подальші інтереси України — а Вороний 1920-го емігрує за кордон, до Варшави, де у 1921-му році вийшла друком його збірка поезій «За Україну». У місті познайомився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо. Саме 1926-го Маяковський і зробить sign of honor в бік українського перекладача «Інтернаціоналу» — та це його не врятує від повторення долі інших діячів Розстріляного Відродження: 1934-го Вороного заарештують як польського шпигуна, вишлють згодом на Одещину, де 7 червня 1938-го і розстріляють за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області з групою селян. Червона крапка в нетривалому творчому шляху українського «червоного» письменника.
Відповідь в бік сучасної Росії, де повним ходом іде реабілітація сталінської ідеології та погляду на геополітику і географічні кордони імперії, виголошена через слова сталінського класика, котрі посилаются на рядки репресованого сталіністами українського письменника — це просто double kill з точки зору літератури та геополітики. Шкода, що для сучасних російських сталіністів, один із яких стоїть на чолі РФ, подібний закид є надто тонким, аби вони його зрозуміли без тлумачень.
Сцена третя: Між поляками та Кремлем виходить неочікуваний Франко
А що ж Франко, а чому ж ми згадали про нього на початку? Лише через знайомство із Вороним? Ні, тут теж своя окрема «ниточка», яка веде вже в більший «клубок» — не лише із російським сталінським шовінізмом, а й із великопольским. В річницю народження Каменяра одразу після цитованих рядків Маяковського-Вороного над Майданом Незалежності у Києві лунають перші бадьорі звуки військового маршу Січинського в інтерпретації Богдана Сапелюка для духового оркестру. Під марш починає крокувати колонна (він був десь другим чи третім із низки творів, що звучали під час проходження військ). От тільки в цього маршу — на відміну багатьох інших — є свій текст, і автор слів — не «народ», а Іван Франко. Називається цей вірш «Не пора», або «Національний гімн із Січового співаника 1921». Як твердить Вікіпедія, цю поезію вперше надруковано в журналі «Світ» (1881). Невдовзі, під назвою «Національний гімн», видано в друкарні Шмапера (Лейпциг) (1897). Денис Січинський поклав твір на музику. Твір не був надрукований на території Емського указу. Згодом «Не пора» увійшов до Січового співаника (1921). У радянському франкознавстві цикл було скорочено. Патріотичні поезії Франка в УРСР не друкувалися, починаючи з 30-х років. Вірш «Не пора», як і вірші «Ляхам» та «Розвивайся ти, високий дубе…», надалі, під пильним оком цензури, не увійшли до 50-ти томного зібрання творів письменника. І ось чому:
«Не пора, не пора, не пора
Москалеви й ляхови служить:
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невигласків лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира,
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Най пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора це великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю і славу і честь,
Рідний краю, здобути тобі.»
«Не пора» служить ні згаданому Маяковським москалеві, ні конекстово озвученому «ляхові» від Франка. А тут вектор геополітичного тролінгу розвертається в бік виборців пана Дуди, президента Польщі — адже значна частина електорату «Права і Справедливості» досі вважає Львів польським містом, закликає до демонтажу пам’ятника Шевченку через поему «Гайдамаки», а не так давно депутати Сейму «народили» законопроект про геноцид поляків українськими націоналістами. Очільник сучасної української держави лише хитро про себе усміхається: завдяки радникам та координаторам параду навіть польським гостям (якщо б вони були обізнані трохи не лише із політичними гаслами своїх партій) послано чіткий недвозначний натяк — «ця армія і цей народ не буде служити ні Кремлю, ні Варшаві; статус гостя не означатиме статусу потенційного завойовника». Бо як казав ще козацький ватажок Пилип Орлик, «Козаки одержали Київ у спадок. І не можуть поляки віддати московитам Києва (…) Бо ж ніхто не віддає того, чого і сам не має».
Як бачите, читати та цитувати класиків корисно: ніколи не знаєш, у якій геополітичній ситуації вони стануть у пригоді. А для читача уважного такі речі — то й взагалі суцільна потіха для вух та насолода для мозку.
Олександр Мельник, передрук з 5books.club
