Слухай онлайн
Cуспільство

Чорнобиль рано чи пізно заживе, як звичне місто, яким воно і було до катастрофи на ЧАЕС

Після вибуху на Чорнобильській атомній електростанції, що стався у 1986 році, територія площею в 4 тисячі квадратних кілометрів опинилася в зоні відчуження.

Проте, можливо, це незабаром зміниться, з'ясувала кореспондентка BBC Вікторія Ґілл під час своєї тижневої поїздки до зони.

"Тут пройшла більш ніж половина мого життя", - каже Геннадій Лаптєв. Цей український науковець задумливо усміхається. Ми стоїмо разом з ним на тепер уже сухому дні колишнього ставка-охолоджувача ЧАЕС.

"Мені було лише двадцять п'ять, коли я вперше приїхав сюди як ліквідатор. Нині ж мені майже шістдесят", - розповідає Геннадій.

Ліквідаторів тисячами привозили сюди в рамках широкомасштабної та небезпечної операції після вибуху в 1986 році - найгіршої ядерної катастрофи в історії.

Геннадій показує мені платформу розміром з журнальний столик, призначення якої - збирати пил. Дно ставка пересохло, коли насоси, які беруть воду з сусідньої річки, відключили у 2014 році - через чотирнадцять років після закриття трьох реакторів, що лишалися.

Пил вивчають на радіоактивне зараження, і це лише невеличка частина багаторічного дослідження цієї великої закинутої ділянки землі. Аварія обернула її на гігантську отруйну лабораторію, де сотні науковців досліджують проблему відновлення довкілля після ядерної катастрофи.

Експеримент, що обернувся трагедією для всієї планети

Зруйнований вибухом реактор нині укрито новим сталевим саркофагом

26 квітня 1986 року о 1:23 ночі інженери вимкнули подачу струму до окремих систем реактора №4 ЧАЕС, щоб випробувати, як працюватиме реактор у разі втрати живлення. Втім, інженери не знали, що реактор уже був нестабільний.

Вимкнення струму сповільнило роботу турбін, які подавали на реактор воду для охолодження. У меншій кількості вода стала швидко випаровуватись, що призвело до підвищення тиску всередині реактора. Коли працівники зрозуміли, що відбувається, і спробували відключити реактор, було вже надто пізно.

Паровий вибух зірвав дах реактора, відкривши повітрю його активну зону. Двоє працівників загинули одразу, а вітер роздмухав пожежу, що палала десять днів. Хмари радіоактивного диму й пилу рознесло по всій Європі.

У 1986 році Геннадій Лаптєв (праворуч) щодня прилітав сюди вертольотом, щоб зібрати зразки ґрунту і води поблизу реактора

Поки з реактора ширився смертоносний дим, до нього поспішали перші ліквідатори.

У 134-х ліквідаторів діагностували гостру променеву хворобу; 28 із них померли протягом кількох місяців і щонайменше 19 - у наступні роки.

Геннадій - вчений-еколог з Українського гідрометеорологічного інституту - почав працювати у Чорнобильській зоні лише за три місяці після евакуації. "Ми щодня прилітали сюди гелікоптером з Києва і збирали зразки води і ґрунту", - розповідає він.

"Тоді в нас було важливе завдання - встановити масштаби зараження, щоб накреслити перші карти зони відчуження", - додає дослідник.

Ця зона охоплює не лише українську, а й білоруську територію. Має площу понад 4 тисячі квадратних кілометрів - це більше ніж подвоєна площа Лондона. Мешканців усіх населених пунктів у радіусі 30 км від АЕС евакуювали і переселили без дозволу на повернення.

Але про околиці зони відчуження швидко забули; через кілька місяців після аварії їхні мешканці тихенько повернулися додому.

На відміну від 30-кілометрової зони, що суворо охороняється, на таку напівзакинуту територію можна потрапити без пропускних пунктів. Саме тут розташовані Народичі - селище міського типу, де мешкають понад 2 500 людей. На цій офіційно зараженій території діють суворі правила; землю заборонено використовувати для вирощування сільськогосподарських культур і будівництва.

Народичі розташовані у зовнішній частині зони відчуження, на офіційно зараженій території

 

Втім, сьогодні цю частину України не надто просто поділити на "заражену" і "чисту". Як свідчать дослідження, наслідки Чорнобилю складніші, а місцеві природні умови дивніші - й цікавіші - ніж можна було б подумати, читаючи перелік усього, що офіційно заборонено в Народичах.

Не виключено, що страх перед радіацією шкодить населенню Народичів більше, ніж власне радіація.

"У нас тут менше радіації, ніж у літаку"

Через плече Геннадія я бачу саму атомну станцію - менше ніж за кілометр від колишнього ставу, де ми зараз стоїмо. Сяє на сонці новий велетенський сталевий саркофаг, що нині накриває четвертий реактор. Його насунули над епіцентром катастрофи у 2016 році. Під куполом підйомні крани на дистанційному керуванні розбирають 33-річні радіоактивні руїни.

З нами також колега Геннадія, професор Джим Сміт з Портсмутського університету (Велика Британія); він вивчає наслідки Чорнобильської катастрофи з 1990 року. Це одна з його численних дослідницьких поїздок у зону. Джим показує мені дозиметр - чорний пристрій розміром з телефон, який він носить із собою впродовж поїздки.

Дозиметр вимірює рівень радіації зовні, у нашому безпосередньому оточенні, адже в пилу від ядерного палива, розпорошеному тут вибухом у 1986 році, продовжують спонтанно розпадатися атоми. При цьому утворюється високоенергетичне випромінювання, тож дозиметр Джима визначає, яку його дозу ми отримуємо за годину.

Дозиметр визначає дозу радіації, яку людина отримує за годину

Результат вимірюється в одиницях під назвою "мікрозіверт". Це я можу осягнути розумом хіба що в порівнянні з іншими відносно "радіоактивними" локаціями. Наприклад, під час перельоту до Києва дозиметр Джима показав 1,8 мікрозіверта на годину.

"Тут зараз 0,6, - каже Джим, - приблизно третина того, що ми отримували під час польоту". Я здивована, адже сумнозвісна АЕС просто в мене перед очима. Та ми живемо на радіоактивній планеті, пояснює Джим, і скрізь потрапляємо під дію природного радіоактивного проміння. "Воно йде від Сонця, від харчів, які ми споживаємо, від земної поверхні", - каже він. Недивно, що на висоті 12 км над землею доза вища, адже там менший захист атмосфери.

Всередині третього блока ЧАЕС. Доза зовнішнього опромінення: 13,5 мікрозівертів на годину

"Так, ця зона заражена, - пояснює Джим. - Та якби ми порівняли місцевий рівень радіації з рештою світу, то побачили б, що на загальному тлі виділяються лише окремі "гарячі точки".

"Природа скрізь радіоактивна. Рівень радіації коливається від країни до країни, від одного місця до іншого. У переважній частині зони відчуження він менший, ніж у місцях з природною радіоактивністю".

"У гарячих точках краще не затримуватися"

Межі зони відчуження лишаються, якими й були, а от краєвиди - змінилися до невпізнаваності. Виселили людей - заселилася природа. Дика рослинність посеред закинутих будівель, фермерських господарств і селищ викликає постапокаліптичні відчуття.

Джим і його колеги днями збирають тут зразки, а також встановлюють камери та диктофони, що непомітно фіксують дані про те, які форми життя заселяють місцевість, яку залишили люди, і як на це впливає радіація.

На другий день нашої поїздки в зону ми разом з нашою групою вирушаємо у Рудий ліс. Це одна з тих "гарячих точок", які "увібрали" найбільше радіації через напрямок вітру у 1986 році.

Рудий ліс, 4 км від ЧАЕС. Доза зовнішнього опромінення: 35-40 мікрозівертів на годину

Щоб вберегти від зараження свій одяг, ми вдягаємо захисні костюми.

У лісі дозиметр Джима показує 35 - майже у 60 разів більше, ніж рівень радіації у колишньому ставку-охолоджувачі.

"Тут краще не затримуватися", - каже Джим. Разом з колегами він швидко збирає зразки ґрунту, робить кілька фотознімків і поспішає назад до машини.

"Коні добре пристосовуються"

У зону спеціально завезли диких коней - як експеримент

У закинутому селі Буряківка - на відстані лише 12 км від АЕС - ситуація інакша. Джим і його команда без поспіху оглядають місцевість. Дозиметр показує 1,0 - менше, ніж під час польоту.

Всередині крихітного дерев'яного будиночку, що потроху осипається, але зберіг яскраві барви, стає очевидною раптовість людських втрат. Пальто, накинуте на бильце крісла, нині вкрите тридцятирічним пилом.

Буряківка, 12 км на захід від ЧАЕС. Доза зовнішнього опромінення: 1 мікрозіверт на годину

Втім, залишені людьми сади та городи неочікувано стали для диких тварин щедрим притулком, багатим на харчі. Багаторічні дослідження вказують на те, що в закинутих селах фауна процвітає більше, ніж на інших ділянках зони. Тут регулярно зустрічаються бурі ведмеді, рисі та дикі кабани.

Дослідниця з Київського зоопарку Марина Шквиря роками відстежує і вивчає великих ссавців, які заселилися сюди після того, як пішли люди.

Знімки, зроблені прихованою камерою, свідчать про те, що Чорнобильською зоною вільно ходять рисі

Під час деяких досліджень виявилось, що птахи з найбільш заражених ділянок потерпають від певних мутацій у ДНК. Утім, робота Марини, як і багатьох інших науковців, свідчить про життя диких форм на більшій частині зони відчуження.

Особливо вражає приклад чорнобильських вовків, каже вона.

"Ми вивчали їх 15 років і маємо багато інформації про їхню поведінку, - пояснює Марина. - Чорнобильські вовки ближчі до природи, ніж більшість інших вовків в Україні".

Під "ближчими до природи" мається на увазі, що в їхньому раціоні дуже мало "людської" їжі.

"Зазвичай вовки тримаються людських поселень, - пояснює Марина. - Вони їдять худобу, посіви та сміття, часом навіть домашніх тварин". Але не тут - їм доводиться полювати на диких тварин.

Чорнобильські вовки ловлять оленів і навіть рибу. Знімки з прихованих камер також свідчать про їхню любов до ніжніших страв: на світлинах вовки ласують плодами з колишніх приватних садів.

У зоні також є популяція тварин, які не мали б тут жити, але прижилися чудово.

Чорнобильським вовкам так добре живеться ще й тому, що ніхто на них не полює

У 1998 році дослідницька група зоологів випустила в зону 30 коней Пржевальського - виду, що перебуває під загрозою зникнення. Це було для того, щоб вони поїдали надмірну рослинність і так зменшували ризик лісових пожеж. Нині коней близько шістдесяти - їхні табуни розсіялись як українською, так і білоруською територією.

Їхній дім - це монгольський степ, тож ніхто не очікував, що їм так добре підійде лісиста територія із вкрапленнями закинутих поселень. "Та вони дуже вправно користуються наданими умовами, - пояснює Марина. - Ми встановили камери у старих хлівах і будівлях і бачимо, що вони ховаються тут від комарів і спеки".

"Часом вони навіть сплять у приміщеннях - так вони адаптувалися до зони", - розповідає дослідниця.

"Пригощайтеся вишнівкою! Це я сама робила"

Хоча дика природа і захоплює цю територію, що поступово перетворюється на постцивілізаційний заповідник, не всі села залишилися на милість тваринам. Подекуди тут, у глибині 30-кілометрової зони, досі мешкають люди.

На четвертий день, що я тут, ми навідуємося до Марії. Підходячи до воріт, ми зустріли її надворі. Я намагаюся представитися кількома словами ламаної української, але вона перериває мою промову теплими обіймами і поцілунком у щоку.

Сьогодні їй виповнюється 78 років. Вона на нас чекала і приготувала святковий сніданок.

Марія запрошує мене, Джима, колегу Майка та нашого перекладача Дениса за дерев'яний стіл у тіні дерева.

День ясний, сонячний і напрочуд теплий навіть о дев'ятій годині ранку. Марія виносить їжу: солоний бочок зі смужками сала, цілу рибину, порізану ковбасу та гарячу домашню картоплю. На столі також з'являються дві пляшки, вочевидь, з алкоголем; в одній із них щось прозоре, а в другій - темно-червоне.

"Якщо не любите горілку, то беріть вишневу наливку! Це я сама робила", - каже вона.

У селі, де живе Марія, наразі лише 15 мешканців. Кожен із цих так званих "самоселів" повернувся додому ще у 1986-му, проникнувши у зону відчуження там, де межа погано охоронялася.

Меморіал у м. Чорнобиль: знаки з назвами закинутих населених пунктів

Майже всі сім'ї, які були змушені звідси виїхати, отримали квартири в селищах чи містах неподалік. Втім, Марія та її мати не визнали іншого дому, окрім цього будиночка, прихованого в густому саду. Вони відмовилися його лишити.

"Нам не дозволяли вертатися, та я послухалась маму, - пригадує Марія. - Їй тоді було 88. Вона все повторювала: "Поїду, поїду…" І я поїхала з нею".

Загалом у зоні живуть близько 200 самоселів. Це літні люди, відрізані від решти країни, тож зрозуміло, що живеться їм непросто, каже Марія.

"Ми всі дуже старі, - каже вона. - День прожили - то й добре".

"Я оживаю, коли з Києва приїжджають діти. А крім цього, життя тут не дуже цікаве. Та, знаєте, це наша земля, наша батьківщина", - розповідає вона.

У Марії дзвонить мобільний телефон, і я думаю про парадоксальність ситуації: ця тендітна бабуся стоїть посеред свого саду в зоні відчуження і намагається швидко завершити розмову з дочкою, немає часу - тут гості з ВВС!

У цьому віддаленому селі люди тримаються близько одне до одного. Поки ми сидимо в саду (і розпиваємо вишнівку, якою невтомно пригощає нас господиня), до Марії приходить сусідка з подарунком. Вона сідає на лавку, їй важко ходити.

Самоселів, однак, дуже мало. Майже ніхто з людей, які втратили дім, не мають надії на повернення.

До аварії у Прип'яті мешкали 50 тисяч осіб

Більшість з цих людей жили у Прип'яті - радянському "місті мрії", зведеному спеціально для працівників ЧАЕС в кількох кілометрах від станції. Це місто з населенням 50 тисяч мешканців спорожніло за одну ніч. Повернутися не дозволили нікому, і тепер це архетипове місто-привид, в якому наче законсервовано ХХ століття.

Нещодавно місто Прип'ять визнали безпечним для короткотермінових поїздок. Тепер це один з найбільш оригінальних туристичних напрямків Україні. Минулого року зону відчуження відвідали близько 60 тисяч людей, охочих на власні очі побачити цей разючий занепад.

У зоні відчуження з'являються ознаки туризму

Похмура слава цього міста викликає у багатьох бажання похизуватися в соцмережах - звісно, у такому ж похмурому стилі. Введіть у Instagram теґ #chernobyl й ви побачите - поміж цікавих краєвидів і традиційних туристичних знімків - фото невідомих костюмованих персонажів, часом у протигазах або з моторошними на вигляд ляльками.

"Чорнобиль не такий уже й жахливий"

Місто Чорнобиль, 15 км на південний схід від ЧАЕС. Доза зовнішнього опромінення: 0,1 мікрозівертів на годину

У місті Чорнобиль, яке, на подив людям необізнаним, розташоване далі від ЧАЕС, ніж Прип'ять, рівень радіації відносно невисокий.

Останнім часом тут доволі жваво: саме тут зупиняються працівники, що виводять ЧАЕС з експлуатації, науковці та туристи.

Ми з Геннадієм, Джимом і рештою дослідницької групи заселяємося в один з невеличких місцевих готелів - типову радянську будівлю з напрочуд гарним і доглянутим садом довкола. За садком доглядає менеджер готелю Ірина. Вона живе тут не більше трьох місяців поспіль, а потім міняється з колегою, адже тривалість перебування у Чорнобилі офіційно обмежена.

На другий наш вечір у готелі ми разом п'ємо чай.

Геннадій допомагає з перекладом, а Ірина ділиться своїми спогадами про аварію. На той час вона жила у Прип'яті зі своєю бабусею.

Один з найяскравіших і найбільш впізнаваних символів катастрофи - закинутий парк атракціонів у Прип'яті

27 квітня - наступного дня після аварії - місто евакуювали. Людям наказали виїхати негайно. Всі вишикувалися в черги на автобуси, які вивозили людей з міста та від атомної станції. Ірина, ще нічого не знаючи, саме поверталася до бабусиної квартири.

"Бабусин знайомий віз із міста причеп з тваринами - рятував свою худобу, - пригадує вона. - Бабуся спитала, чи міг би він забрати і мене, я швидко вскочила у причеп".

"Я й гадки не мала, що відбувається", - розповідає вона.

Коридор нашого готелю у Чорнобилі

Ірина, як і Марія, відчула потребу повернутися до зони. Втім, до Прип'яті вона не їздила: вважає, що лише засмутиться, побачивши її зараз. Але квітниками навколо свого чорнобильського готелю дуже пишається.

"Намагаюся зробити все якнайгарніше, щоб гостям сподобалось, - каже вона. - Можливо, тоді ви повернетесь додому і розкажете своїм, що Чорнобиль не такий уже й жахливий".

"Ми забуваємо, що ми - чорнобильці"

Можливо, 33 роки невтомної праці Геннадія у зоні відчуження вели до однієї надважливої наради, що відбувається того тижня, коли ми відвідуємо Чорнобильську зону. Місце проведення - школа в Народичах, містечку в зовнішній частині зони.

Народичі, 90 км на захід від ЧАЕС. Доза зовнішнього опромінення: 0,12 мікрозівертів на годину

Тут зібралися науковці, представники громади, медики та посадовці з Державного агентства України з управління зоною відчуження. На повістці дня у них - зміни, від яких залежить майбутнє цього регіону.

Уперше після окреслення зони відчуження її межі планують змінити. Тридцять років досліджень підвели до висновку, що значна частина зони безпечна. Тут можна будувати нові будівлі й вирощувати харчові культури. На одній з найменш заражених ділянок саме зараз і розташовані Народичі.

Джим і Геннадій виступатимуть на нараді з доповідями. Перед початком у мене заплановано візит до місцевого дитячого садочка.

Діти бавляться надворі. Штахетний паркан кольорів веселки різко контрастує з сусідніми багатоквартирними будинками, сірими й недобудованими.

До аварії тут було 360 дітей. Нас зустрічає завідувачка садочку Тетяна Кравченко, у теплій рожевій куртці і з незмінною усмішкою на вустах. Вона теж пам'ятає день евакуації.

"Дітей разом з вихователями вивезли на "чисту" територію, - пригадує вона. - Через три місяці нас відправили назад, але з дітей спочатку повернулися лише 25. Втім, поступово приїхали ще люди, народилися нові діти, і садочок став заповнюватися. Сьогодні ми маємо 130 вихованців".

За словами Тетяни, вона рідко коли згадує, що її селище - у зоні відчуження. "Ми забуваємо, що ми - чорнобильці. У нас є інші проблеми, - каже вона. - Не секрет, що у нас половина батьків [цих дітей] ніде не працює. Якби нам дали щось побудувати…".

"Можливо, час виправити карту"

На нараді Геннадій визирає поверх окулярів у червоній оправі, уважно дослухаючись до слів інших учасників. Обговорення забирає більше часу, ніж очікувалось. Представники громади переважно вважають так само, як і Тетяна: час зняти обмеження з їхньої землі.

Втім, це питання складне й багатогранне.

Люди досі бояться наслідків того, що трапилось у 1986 році

Потерпілі від Чорнобильської аварії отримують від держави матеріальну компенсацію. Тут, у селищі з високим рівнем безробіття, та ще й у країні, де середня місячна зарплата не сягає і 400 доларів, цей дохід має значення.

Крім того, багато хто досі боїться радіації - її впливу на власне здоров'я і здоров'я майбутніх поколінь. Попри дослідження, довгострокові наслідки аварії для здоров'я все ще неможливо чітко уявити й переконливо пояснити іншим; це аж ніяк не додає людям спокою.

Однозначно те, що радіація стала причиною близько 5 000 випадків раку щитоподібної залози.

Влада не спромоглася заборонити продаж у регіоні зараженого молока, і тому багато хто з тодішніх дітей отримав разом з молоком великі дози радіоактивного йоду - однієї з радіоактивних речовин, що виділилися з реактора.

Є підозри, що радіація спричинила або ще спричинить інші форми раку, але вичерпних доказів для цього немає.

Професор Річард Вейкфорд з Центру професійної та екологічної медицини Манчестерського університету пояснює: у своїх дослідженнях медики шукають "сигнал" того, що ті чи інші проблеми зі здоров'ям напряму пов'язані з Чорнобильською катастрофою.

"Сигнал" - це те, що однозначно виділяється з-поміж "фонового шуму" інших причин. Виявити такий сигнал надзвичайно складно. Фоновий шум у цій ситуації дуже потужний - увесь контекст розпаду Радянського Союзу.

"Вважається, що деякі випадки раку, окрім раку щитоподібної залози, можуть бути пов'язані з аварією; та виокремити їх у ситуації соціоекономічного хаосу - який, безперечно, позначається на здоров'ї - практично неможливо", - каже професор Вейкфорд.

Рак також зачіпає від третини до половини населення Європи; тож суто чорнобильський "сигнал" вловити складно.

Щодо інших проблем зі здоров'ям - включно з вродженими вадами - досі не дуже ясно, чи спричинені вони радіацією.

Для дослідження Геннадій (праворуч) з колегами вирощували у зоні відчуження зернові культури

"Ситуація заплутується ще й тим, що в цій частині світу насправді є велика нестача йоду", - пояснює професорка Джеральдіна Томас з Імперського коледжу Лондона.

У нерадіоактивній формі йод міститься в молоці, зелених листових овочах і морських водоростях. Брак йоду в раціоні - доведена причина вад раннього розвитку головного та спинного мозку. "Отже, одна з можливих причин вроджених вад - те, що в середовищі мало йоду", - каже професор.

Все це означає, що підрахунок випадків раку, спричинених радіацією, - справа украй суперечлива.

Та ось у чому Всесвітня організація охорони здоров'я абсолютно впевнена: аварія негативно вплинула на психічне здоров'я людей. Про це йдеться у фундаментальному звіті ВООЗ за 2006 рік, присвяченому довготривалим наслідкам Чорнобильської катастрофи. У людей з'явився страх перед радіацією, а звичний плин життя був жорстоко порушений.

Хоча Геннадій довгі роки досліджує факти щодо зараження середовища в зоні, він не очікував, що населення Народичів справді боїться радіації.

"Як виявилося, це дуже важливий фактор, що впливає на їхнє життя навіть через 30 років після аварії. Це мене здивувало", - визнає він.

Цей страх шкідливий як для фізичного, так і для психічного здоров'я людей.

Фаталізм і безнадія, що властиві тим, хто через радіацію вважає себе приреченим, - ймовірні причини того, що в регіоні високий рівень алкоголізму та куріння. Обидві ці звички, ясна річ, шкодять здоров'ю.

"Так, тут сталася жахлива трагедія, - каже Джим. - Але вона й досі домінує в життях людей".

"Якимось чином - розумію, це дуже-дуже важко - ми маємо подбати, щоб люди знову навчилися жити без цього страху, цього жахіття радіації".

"Ми нікуди не збираємось"

Після наради Геннадій дещо втомлений, але висловлює обережний оптимізм. Сьогодні карту зони офіційно не змінили; втім, важливо те, що більшість присутніх побачили потребу у змінах.

Можливо, нарада у Народичах стане першим кроком до змін у цьому регіоні

"Мешканці хочуть, щоб їхня земля ожила, - каже Геннадій. - А ми як науковці розуміємо, що багатьом ділянкам у межах зони справді не потрібні обмеження. Тож, гадаю, це позитивний момент".

У садочку Тетяна заводить молодшу групу на денний сон.

У спальні в новому крилі садочка вишикувано рядами гарненькі ліжечка. Крило добудували на гроші від японських благодійників.

Тісні стосунки між Японією та Україною сформувалися й на ґрунті того, що Японія якраз на ранніх стадіях усвідомлення наслідків власної ядерної катастрофи - на атомній станції у Фукусімі.

Дивлячись з вікна новенького чепурного садочка на закинуту сусідню будівлю, Тетяна каже, що підтримує зняття обмежень з їхнього селища.

"Ці будинки можна було б добудувати і заселити людьми. Це наша мрія" - каже вона.

"Ми тут живемо і нікуди не збираємось. Тут живуть наші діти".

Авторка: Вікторія Ґілл, кореспондент відділу науки, BBC

Фотографії: Джемма Кокс

Графіка: Ліллі Гайн і Сана Джасемі

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");