Сьогодні, 1 листопада, святкує День народження український режисер, народний артист України Федір Стригун. Він досі пам'ятає нафталінових глядачів, застерігає від комічних телепередач, та беззаперечно вірить у щасливе майбутнє України. Гал-інфо пропонує вам ще ближче познайомитись з цією неймовірною людиною.
Я виріс у селі, де пісня з хати не виходила
Я виріс у с. Томашівка Уманського району Черкаської області, де все і всі співали. Коли мені було 5 років, я подивився в театрі самодіяльності “Сватання на Гончарівці”, де мій брат грав Стецька. Це була найкраща вистава в моєму житті. Мій тато був капельмейстером оркестру. Він і мій старший брат грали на всіх інструментах. Мати та сестри гарно співали. Пісня в нас з хати не виходила.
А потім старший брат під час війни натягнув додому книжок, і я малим з 4-5 років сидів слухав, як він читає байки Левка Боровиковського, “Наталку Полтавку” Котляревського, “Москаль-чарівник”. Коли навчився читати, то залізав на піч і читав “Кобзаря”, який по селі ходив такий затертий–затертий від хати до хати.
Сів на дерев’яний футляр для скрипки і з’їхав з гірки
У тата був такий духовий оркестр, що перше місце зайняв в Уманському районі. Тато сам розписував партії. А мені не дали грати, бо я проштрафився. Я дуже хотів грати на акордеоні, але акордеона в нас не було, а мене змушували грати на скрипці бо ми вдома їх аж дві мали. Пішов я якось зі скрипкою до школи, там з Миколою Теодосійовичем трохи пограли, а потім я вийшов зі школи і побачив як хлопці в долину на санях з'їжджають. А в мене лише був футляр дерев’яний зі скрипки. Я витягнув з нього скрипку, взяв її в руки, сів на дерев’яний футляр і з’їхав з гірки. Як виявилось, прямо татові під ноги. І тато сказав, щоб я більше до скрипки руки не тягнув, бо повсихають. Потім старший брат пішов в армію і купив мені гармошку.
Я брав участь в самодіяльності. Сам вистави ставив, декорації малював, музичне оформлення придумував. Ви собі не уявляєте, що таке було українське село. Колись не було телебачення і було подією, коли «кінопередвижка» приїжджала раз в тиждень. Я жодного фільму не пропустив. Коли навчився писати, то почав записував кожен фільм, який побачив, і про що він.
"Хлопче, я вам не раджу вступати до театрального інституту"
Та нічого я тоді не знав про навчання, я хотів зробити аматорський театр Кропивницького і показати всім, що таке Театр взагалі. А потім в журналі вичитав, що є театральний інститут, я в нього поїхав. Я навіть не знав, що там треба готуватися, весь Київ пішки обійшов поки його знайшов, зайшов туди, мене прослухав такий Олійник і сказав: “Хлопче, я вам не раджу вступати до театрального інституту”. Я заплакав та й пішов.
А потім повернувся в село і думаю: “Чекайте, я ж задумав театр Кропивницького, який буде кращим ніж в Києві”, хоча в Києві не бачив театрів. І почав ставити вистави, став завклубом в селі. Поставив одну, другу, третю вистави, сам грав, дівчата співали. В мене був прекрасний гурток. Я поставив “Ой не ходи Грицю”, “Сватання на Гончарівці”, “Наталку Полтавку”. Як не встигали за один вечір, то в мене були по три вечори багатосерійні вистави. Ходили люди дивитися, на камінчиках стояли. Це як серіали були.
А потім наступного року вирішив ще раз поїхати. Зайшов на прослуховування, а там сидить Володимир Олександрович Неллі-Влад, страшний чоловік такий. Я йому монолог “Шуляю, шуляю”, а він мені: ”А чому ви старого взяли? Йдіть знайдіть інший монолог”. І покликав студента, Федька Панасенко, щоб мені допоміг підібрати монолог. Ми вийшли, а Федько каже: “Все, ти вже в театральному інституті. Ти Владу сподобався. Екзамени здавай, але ти вже в списку”.
Здав я екзамени, вивчив всю історію СРСР напам'ять, бо там треба було все про неї знати. І після екзаменів мені сказали чекати повідомлення. Я поїхав додому і чекав. Вже 28 серпня, а повідомлення досі не було. Старший брат і каже: ”На тобі гроші, їдь в Київ, забирай документи і будеш офіцером. Я тебе влаштую в прикордонне офіцерське училище”. Я приїхав за документами в театральний інститут і побачив список тих, що поступили. Дивлюсь, дивлюсь і я є в списку, просто не прислали повідомлення. Там була своя система. Тобі не присилали повідомлення, ти не приїжджав і на твоє місце брали когось іншого. Вчився в Володимира Олександровича Неллі, неймовірний педагог, і я йому вдячний на все життя.
Про священника
Я коли пішов вчитись в театральний інститут і приїхав додому з довгим волоссям, то по селі пішла чутка, що Федько на священника вчиться. А що ви думаєте, якби не було сцени, то я б може пішов в священники. Це духовна сфера. Театр, поезія, художники, священники, письменники – це духовні люди.
Про "Мотрю" і багатосерійні вистави
Був такий випадок, що коли ми ставили “Мотрю” по Лепкому, а це був такий час, що не було грошей. І я такий сиджу і думаю про те, що грошей на нові постановки немає, і подумав про те, що ще ж є “Не вбивай” і “Батурин”. А склад готовий, ролі поділені, костюми пошиті, оформлення є. І кажу: ”Давайте “Не вбивай”, а потім: “давайте ще й “Батурин””.
І ми посвятили два роки Мазепі. Витрат ніяких, а вистава пройшла. “Мотря” пройшла більше сотні разів, “Не вбивай” теж пройшла багато разів. “Батурин” пройшов близько 75 разів. Все виправдалось, бо витрат не було ніяких.
Про кастинг на ролі. "Шукаємо заміну Стригуну"
Я сам бачу, хто може, а хто ні. Я ж знаю творчі можливості кожного актора, спосіб мислення, темперамент, бачу зовнішність та фізичні дані. Я наперед все планую. Наприклад, зустрів Іру Швайківську колись. Вона в театрі тоді ще не працювала, але вже закінчувала нашу студію. Сказав їй, щоб приходила до театру і подавала заяву, бо дуже здібна. І все, бо я бачив в ній Мотрю.
Так і Дара Кошель — Маруся Чурай, була актрисою-початківцем, а я вже бачив її майбутнє. Це все моделюється наперед, коли ти знаєш трупу, їх фарби. У кожного актора є своє амплуа, своя ніша. Хто може, той може. Я ж не дам Богдана Хмельницького грати Дімі Каршневичу – він метр двадцять з порогом. Амплуа нікуди не відійшло в театрі, є соціальні герої, герої-коханці, є ті, що грають батька чи мати, дівчаток, ліричних героїнь, класичних тощо. Хоча про це ніхто не говорить.
Були такі випадки, коли я переконував актора взяти собі певну роль. Казав: ”Ти здорово зіграєш”. Часто актори й самі не знають про свої можливості, які знаю я. Були актриси, які від ролі відмовлялися, а потім, з часом, ця роль була найкращою для неї.
А колись було таке, дав роль Гонти, Євгену Федорченкові, він зіграв дві вистави, зайшов сюди, сів на крісло і каже: ”Це не моє. Я задоволення не одержую. Кайфу немає. Це не моя роль”. І я його розумію, кажу: ”Добре, ти нічого не загубив. Ти попрацював. Професійно виріс”. А прийшов якось Степан Воловий. Я йому кажу: ”Давай у “Гайдамаках” грати”. Запропонував йому, бо бачив, що той фізично, професійно потягне. Не помилився.
Кожен актор – це настільки індивідуальність, харизма, характер. Інша річ, як він себе в трупі, у виставах покаже. І ніхто взамін на когось не шукає. Правда в перші 20 років як я працював тут, в театрі завжди хохмили, що “шукаємо заміну Стригуну”. А я завжди сміявся “Як це заміну?”. Немає такого - “заміну” актору шукати.
Нафталін
Часто під час вистави сиджу у залі, вивчаю психологію глядачів. Я пам’ятаю глядача 60-років, так званий “нафталін”. Тоді приходили старі львів’яни, в нас така була фраза “О, сьогодні нафталін”, бо із залу тягнуло нафталіном. Це була стара інтелігенція, от вони дійсно знали театр. Це було дуже велике задоволення, якого зараз нема.
Цікаве спостереження: що якщо глядач, який вперше в театрі, попаде на хорошу виставу, то він буде ходити все життя. А якщо на погану, то його і силою не затягнеш. Якби я не подивився тоді в себе в селі “Сватання на Гончарівці” зі своїм братом, то чи став би я артистом? Та ніколи. Якби я подивився виставу Жолдака, то я тікав би з театру і ніколи би в театрі не працював. А так я побачив перший професійний театр Черкаський. Поїхав в Черкаси на 10 днів, я подивився щось 15 вистав. Вчаться не тільки в кімнаті. Я в Києві за неділю, вихідний день, старався подивитися денну виставу і вечірню виставу. А між виставами ще й в кіно сходити. Я все мов губка поглинав. В мене був такий педагог, що якщо ти пропустив концерт, то таку догану давав. Заставляв нас афіші читати. Правда було добре, що в нас були посвідчення студентські і нас пускали довкола. Я всі опери по 3 рази переслухав.
Щоб до театру піти чи книжку прочитати – це треба мати голову
Театр – це не «увєсєлітєльная організація». Театр – це священний храм! «В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожить кам’яні серця і, кору льодяну байдужості на них розбивши, проводить в душу слухача жадання правди, - жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків».
Для чого йти в театр? Ти береш книжку, лягаєш на диван, відкриваєш і читаєш. Але щось заставляє людей закрити книжку, побритись, одягнутись, купити квиток, взяти парасолю, сісти в транспорт, поїхати до театру, сісти в крісло дивитися виставу. Театр – це Театр! Це живе спілкування актора і автора п’єси думками, сміхом, гумором, сатирою. Театр раніше прирівнювали до університету - це самоосвіта.
Але є ще одна річ! Театр формують не тільки творчі люди, актори, режисер, а й глядачі. І завжди мають такий театр який вони, люди, хочуть. Бо це безпосереднє спілкування між актором і глядачем. Ви думаєте, що актори не бачать, які глядачі і як вони дивляться виставу? Ми все бачимо. Зараз глядач через тяжке життя не хоче задумуватись, не хоче заглиблюватись, і через те театр почав ставити багато комедій.
По телебаченню лише “Го-го-го, ги-ги-ги”. А думати хто буде?
Глядач сміється, коли на сцені бачить себе, пізнає ситуацію. Зараз дивна публіка. Зараз в театрі треба відчувати соціум. Треба чути що кого хвилює. Кажуть в Стригуна нюх, він знає, що поставити щоб глядач пішов. Це не нюх, я просто чую народ, що кого хвилює. Я навіть зараз знаю, яку п’єсу поставити в театрі щоб «двері розбили». Я відчуваю які вистави треба глядачам. Але не буду.
Колись коли була п’єса по Шевченку, той же “Назар Стодоля” чи “Гайдамаки”, то завжди двері ламали. А зараз навіть на “Украдене щастя” Франка у Львові, а ми зіграли вже 30 вистав, я не бачу ажіотажу. Свідомість зовсім інша. Колись публіка була дуже наївна і дуже збудня, вони в залі сиділи небайдужі. А зараз сидять і в носі колупаються. І хоч би перед ними кров річкою текла, співчуття в них вибити дуже важко. А колись я як в “Невольнику” грав і виходив в останній картині в ролі сліпого з бандурою, то лиш появлявся позаду, то весь зал вже витягував білі хусточки, всі плакали. Таке було співчуття. А зараз ні.
Зараз дуже важко викликати співчуття. Зараз дуже люблять епатаж. От зараз режисура кинулась голих жінок показувати. Я завжди ціную лише одну фразу Карпенка-Карого: ”Нині в публічності знизився смак до хорошого літературного репертуару". Граємо хорошу драму, кажуть “та своя драма є”, граємо комедію, кажуть “не смішно”. “Всі хочуть голих жінок і весело жити.” І ніхто не хоче думати і страждати, закривають очі й затуляють вуха, бо не хочуть бачити цю сторону людської душі. А на такому веселому ґрунті виростає цинізм і витравляє все святе з людської душі. По телебаченню лише “Го-го-го, ги-ги-ги”. А думати хто буде? Але може це вигідно, щоб саме такий глядач був?
В театрі головний режисер !
Після цього дурацького закону який придумала Подоляк, Матіос, Княжицький і Тарута, ніхто нічого не знає. Вони в цьому ніхрена не розуміють і придумали реформу театру. Вони додумались, що в трупу театру набирають акторів і не питають ні в режисера, ні художнього керівника, ні директора.
В театрі головний режисер! Всім іншим нехай займаються директори, адміністрація. Вони всі повинні забезпечувати безперешкодну і якісну роботу для творчого процесу. В свій час в мене було два вибори, або стати художнім керівником, або йти з театру, бо мене не влаштовував такий театр, як він був. Я багато що здійснив, крім одного, бо все покалічили недолугою реформою.
Якщо міністр під час виступу каже: «Ми розуміємо, що закон недолугий, але ми мусимо його виконувати». Виконувати недолугі закони – це злочин! Зараз театром хочуть керувати чиновники. Вони хочуть перевести театр в бізнес, в комерцію. Вони не розуміють того, що театр це інституція інтелектуальна, творча. В нас настільки чиновники розпоясалися, що будуть скоро вказувати якими фарбами малювати.
Чи «спускають» потрібні вистави зверху ?
Ні. Зараз такого немає слава Богу. Я колись такий експеримент зробив, що вони всі відмовились від такого. Дали гамняну п’єсу за завданням Міністерства культури. Ми її поставили, а нам кажуть їдьте в Київ покажіть. Директор каже: «Що будемо робити, повеземо це в Київ?». А я кажу: «Обов’язково! Нехай подивляться, якщо будуть хвалити, значить таке в нас міністерство, а якщо навпаки то я їм: «Хто знайшов цю п’єсу?». З того часу і зняли такі питання.
До влади рвуться лише нездари
До влади всі рвуться. Влада не потрібна лише творчим працівникам. До влади йдуть всі нездари. Талановита людина любить свою роботу і ніколи не піде сидіти в Верховній Раді. Туди рвуться щоб свій бізнес захищати. Вони побудували таке суспільство «держава олігархів». І вони керують.
В театрі чим більше тайни, тим краще
Мені колись, як я був маленьким хлопчиком, дуже хотілося в церкві подивитись, що там за захристям. Ну й пішов одного разу. Таке розчарування було. А в нас екскурсії водять по театру.
Та ну Вас з вашим кіно
Театр невмирущий. Скільки його хоронили, всі хоронили. Я вже 60 років в театрі і нічого. Де тепер те ваше телебачення крім політичних передач ? Нема. Хі-хі, ха-ха. «Свати» оці ? Ідіотів показують і недолугих українців. Якби хлопці ті прокинулись - Іван Миколайчук, Боря Брундуков, Іллєнко Юра, то вони б знову в гроб пішли і сказали б: "Та ну вас з вашим кіно".
"Марія Заньковецька"
От я зараз ставлю «Марію Заньковецьку» і думаю про одне, для себе, і це точно я знаю, що якби не було Сковороди, Котляревського, Шевченка, Гулака-Артемовського чи Квітки-Основяненко, то не було б і Кропивницького, і Карпенка Карого. І я не знаю чи була б Леся Українка. І чи появилася б Маруся Заньковецька. Та тоді б не було і Петлюри, і Бандери, і Коновальця з Махном.
Театр - це єдина установа, яка колись берегла Українську мову. 25 тисяч золотом платили, щоб забрати українських акторів з України в Петербург. Зараз би таке об’явили, то всі би рванули, як Тася Повалій та Ані Лорак. За довгим рублем на «руском язикє».
А Ви знаєте скільки людей зрадили українську культуру? Гоголь – зрадник, патинки лизати пішов. А Щепкін? Теж мова заборонена була. А Кропивницький, Заньковецька і Садовський грали українські вистави.
Ми ходимо другий раз по своєму золоту і не вміємо цінити
Ми завжди дуже швидко відмовляємося від свого, дорогого, рідного. Треба грати Шекспіра, треба грати Мольєра, Гоголя, Грибоєдова, світову класику, італійців, іспанців, німців, Шіллера. Але ми цим світ не здивуємо. Ми збагатимося цими творами, як творці, як люди. І це обов’язково потрібно. Але Європа нас не такими чекає. Європа нас чекає зі своїм. Бо «Украдене щастя» Франка нічим не гірше. Шекспір такої п’єси не написав, як написав Франко.
Я студентові, який захотів ставити як дипломну роботу «Скупого» Мольєра, дав книжку Карпенка Карого «100 тисяч». Він прочитав, приходить на другий день: «Федір Миколайович ! Боже мій ! Це ж в 100 раз краще чим в Мольєра «Скупий». Це ж так здорово, це ж така п’єса може бути».
Чехов правильно сказав: «Треба вибивати з себе раба»
От це найголовніше, не треба принижуватись. Ми завжди перед кимось принижуємось. Як тільки в нас з’явився якийсь талановитий чоловік, то одразу: «Шевченко – так це просто український Пушкін». Ну причому тут Пушкін! Стус появився: «Це наш Єсенін». Та пішли ви нахрен зі своїм Єсніном!!! Є Василь Стус! А ми обов’язково до когось прив’язуємось. Люди добрі, я не кажу за гонор, бо кажуть, що гонор це гріх, але де ж достоїнство людське ? Поняття людські!
Мені дуже приємно, як зараз дзвонять з Америки і розповідають, як приймають нашу виставу «Гуцулка Ксеня». Пів години оплесками акторів зі сцени не відпускають. Хоч другий раз виставу грай.
В народі є колосальна фраза «Ти диви, і ми Химко – люди!». Я це знаю з дитинства. Ми другий раз боїмося, соромимось, плачемо. Чого! Так, ми українці нічого не завоювали, але ми стільки засіяли, що всю землю могли б засіяти. Ми ж про це так мало говоримо, але це ж такий феномен.
А до нас приїде якийсь Васька, Грішка і вчить нас, і скаже: «Что вы там на этом языке говорите?», я ж йому не кажу: «Що ти собачою мовою говориш взагалі?». А треба говорити, відверто говорити і не боятись.
Що нас чекає ?
На нас чекає прекрасне та щасливе майбутнє, бо проти природи не попреш. Розвиток суспільства – це теж природа. От ви бачили, асфальт роблять? І як під ним є щось живе, то все одно природа проб’ється через асфальт і скаже: «А я тут». От так і національна ідея. От так і національні мистецтва, от так і українська пісня. Це так! Бо це богом сотворено, природою це сотворено. Природа ще це все переробить і все прорве. Розвернеться Земля і викине то все, природа верне все. Ви подивіться, що робиться в світі. І тут є закон природній, і через те я дуже оптимістично дивлюся вперед. І Україна є, і Україна буде, і вона завжди була!
Розмову вели Олена Ляхович, Маринюк Андрій.
