Уперше у моїй практиці інформаційним приводом для статті стає не якесь вагоме повідомлення, а майже цілковита відсутністю суттєвих новин. Скажіть, чи багато ми чуємо про утримуваного у Москві журналіста Романа Сущенка? Та значно менше, ніж про його адвоката Марка Фейгіна! От вам і тема.
30 грудня минає три місяці, відколи його схопили. Саме так! Не затримали, не заарештували, а схопили. Бо йдеться про викрадення людини. Прийом, до якого часто вдаються терористи. І те, що Роман опинився не у приватному підвалі, а у легальному слідчому ізоляторі, абсолютно ні про що не свідчить. Якщо у Росії тероризм вивели у ранг державної політики, то вони й користуються державними закладами для її здійснення.
Отож, захопили, як колись Надію Савченко. Але цим подібність закінчується. Далі йдуть разючі відмінності. Російська пропаганда надала процесу над полонянкою широкого розголосу. Потрібно було показати народові «упьортую хохлушку», яка не кориться, звинувачену, що зухвало бере на сере роль прокурора. Щоб налякати обивателя. Мовляв, усі вони там такі. От вам і мотив для війни. Своєю чергою в Україні офіційна пропаганда, а за нею й уся інша, взялися послідовно ліпити образ народної героїні. Щоб спрямувати у патріотичне русло громадську думку в часи економічної скрути і політичних чвар. Ось яких людей земля українська родить! А ви – тарифи, ціни, злочинність…
Надія Савченко не сходила з язиків і не щезала з очей. Про Романа Сущенка більш-менш регулярно пише лише «Укрінформ». Але він там працює власним кореспондентом. Всі інші лише пунктиром позначають проблему. З легким «ай-яй-яй, де ж так можна!». Усе воно ніяк не вписується у гасло боротьби за кожного ув’язненого у Росії українця. Що це за подвійні стандарти? Чи може, вибачайте за цинізм, панству це вже приїлося, втратився елемент новизни? Маю з цього приводу свою версію.
Ще перебуваючи у російські тюрмі, Надія Савченко дала інтерв’ю, в якому заявила про готовність балотуватися у президенти України. І викликала цим неабиякий переполох у вітчизняному політикумі. Ти диви, подумали собі «батьки нації», а ця дівчина не така проста, як нам здавалося, треба з цим щось робити.
І зробили! Згадайте перші кроки Надії на рідній землі після повернення. Преса, яка ще годину тому її ледь не боготворила, раптом зробилася навдивовижу прискіпливою. Чому вийшла з літака босою, чому не взяла квітів, чому голосно говорить, чому не усміхається Петрові Порошенку при нагородженні?.. Все це робилися для тебе, дорога громадська думко. Аби розвернути аж настільки, що усі спокійно сприйняли виключення недавньої народної героїні з української делегації Парламентської асамблеї ради Європи. А хтось навіть сказав зі злом: «Так їй і треба!».
А тепер уявіть, що героя зробили з Романа Сущенка. Він особистість іншого покрою, інтелектуал. І коли відчує, що доля дає шанс змінити життя у Вітчизні на краще, не упустить його. Розважливо і вдумливо, без хибних кроків. Тому ставлення влади до його неволі є і залишиться особливим. Витягати з біди будуть. Але робитимуть це тихенько. Щоб ненароком не сотворити народові кумира, а собі – політичного конкурента.
Це, до слова, проглядалося з самого початку. Про сам факт захоплення в Україні дізналися ледь не випадково, через кілька днів. І тривалий час посилалися на російську «Нову газету». Нагадаємо про що йшлося. 2 жовтня члени Громадської спостережної комісії (ГСК) Москви завітали у слідчий ізолятор «Лефортово», щоб поспілкуватися з кількома упійманими на хабарах російськими високопосадовцям. І натрапили на Романа Сущенка. Дізналися, що ФСБ Росії оголосило його працівником Головного управління розвідки Міністерства оборони України. І, зрозуміло, захотіли побачитися.
Ось так ми й отримали першу конкретну інформацію про те, як себе почуває український журналіст за російськими гратами. Решпект членам московської ГСК, які поставилися до в’язня доброзичливо. Коли захотів передати на волю список потрібних речей, а керівництво ізолятору не дозволило, вони попросили прочитати на голос і переказали усе адвокатові Романа. А його побут описали в деталях. У тому числі й те, що видають лише один рулон туалетного паперу на місяць. Це в середньому по 80 сантиметрів стрічки на день. При цьому заступник начальника «Лефортово» Віктор Шкарін ще й похвалився: «І зауважте, жодної дискримінації: ми всім надаємо однакову кількість туалетного паперу – і громадянам Росії, і громадянам інших держав». Запам’ятаємо!
Тепер ще одна дивна риса офіційної лінії України у цій справі – постійне наголошування на безпідставному звинуваченні у шпигунстві. Спростовуючи це, ми наче виправдовуємося. Що є дуже вразливою позицією. Давайте поміркуємо разом.
Розвідку пересічні громадяни переважно розуміють як вміння фотографувати таємні документи і стріляти з-за рогу. Але розвідка буває не лише військовою, а й економічною, політичною, ще якоюсь, бо трапляються найнесподіваніші потреби отримати інформацією. А тепер скажіть – чи міг Роман Сущенко бути розвідником? Безперечно! Особливо, коли йдеться про розвідку політичну. Нею, будьте певні, займається певна частина акредитованих в Україні іноземних журналістів. А російські, мабуть, геть усі.
Керівництво кожної країни цікавиться тим, що про нього й очолювану державу думають за кордоном політики і народи. Журналісту з таким завданням впоратися найлегше. Він розмовляє з людьми, бере інтерв’ю у високопосадовців і за своїм статусом має право задавати незручні запитання. Якщо робить це надто жваво, ним зацікавляться місцеві контррозвідники. І приставлять зовнішнє спостереження, в народі кажуть – «хвостів». І все! Бо так заведено у цивілізованій державі. Об’єкт спостереження її законів не порушує. Не можна арештовувати тільки за те, що хтось розмовляє з людьми, бере інтерв’ю у високопосадовців і задає незручні запитання. Бо тоді пересадили б геть усіх журналістів. Тому, якщо Роман Сущенко справді розвідник, то цікавитися ним повинна Франція. Адже він працює там власним кореспондентом української інформагенції і живе в Парижі. Принаймні, жив, доки не опинився у «Лефортово».
До речі, а на яких підставах він там опинився? Зовсім без підстав. Навіть якщо розвідник, то до Росії прибув у приватних справах. Франція з проханням затримати через Інтерпол не зверталася. А у Москві ледь вийшов з літака, як скрутили руки. Тобто, якщо й мав завдання, то не встиг нічого вивідати. Де тут склад злочину?
Отож, повторимо. Це – викрадення, яке має якусь підступну мету. Шпигунством тут і не пахне. Роман Сущенко розповів у «Лефортово» членам Московської ГСК: «Коли мене везли на суд, хлопці, які мене затримували, голодні були, злі, невиспані. Вони заїхали по дорозі в Макдоналдс, купили їжі». Тепер – увага! Романові, який теж був голодний після тривалого перельоту, перекусити не запропонували. Якби звинувачення у шпигунстві було реальним, затримання проводили б контррозвідники. А у тих є свій кодекс професійної честі. Навіть у Росії при голодному колезі гамбургерів би не жерли! Це звичайні менти усе можуть. Міф про шпигунство потрібен, щоб процес зробити закритим з мотивом збереження державної таємниці. Українську владу це теж влаштовує – нового народного героя вітчизняна преса вже не зліпить!
То що ж тій пресі робити? Колегу з біди визволяти треба! Так велить кодекс нашої професійної честі. Вплинути на «батьків нації» практично неможливо. Потрібно придумати щось таке, щоб увесь світ здригнувся. Найкраще – від реготу. Бо ще давні греки казали – хто не боїться нічого, той боїться сміху. Пісенька «Путін… ла-ла-ла-ла», яку співають стадіони, будьте певні, дошкуляє йому більше, ніж санкції. Бо ті проти Росії загалом, а пісенька – про нього персонально.
Так ми повертаємося до 80 сантиметрів клозет-паперу на день. І починаємо планувати гуманітарну акцію. Ну, не мають чим по-людськи підтертися у їхніх тюрмах. Треба допомогти! Без огляду на громадянство і національну приналежність. Навіть без огляду на статтю. Візьмімо тих самих чиновників, яких підозрюють у корупційних діяннях. А може це така форма боротьби з кремлівським режимом? Вони брали хабарі не для збагачення, а щоб підірвати економічну могутність країни-агресора. Чим не політв’язні? А ворог нашого ворога – наш друг. То що ми йому клозет-паперу пошкодуємо?
Нема проблеми й у тому, куди надсилати. З усіх російських адрес найголовніша ось ця: «Владимиру Путину. Кремль, Москва, Россия, 103073». Він там у них президент, хай і розпорядиться, в яку тюрму і скільки. Уявляєте, що буде, коли кожен дорослий громадянин України вишле лише по одному рулону? Принаймні 30.000.000 штук! А як по два? Резиденція російського президента буде закидана засобами підтирання так, що вони почнуть вивалюватися назовні через кремлівські стіни.
Хтось скаже – поштарі не понесуть! А ось тут справа вже переходить у площину службової відповідальності. Оформлюючи відправлення, ми вступаємо з службами зв’язку в договірні відносини. Пошта в Україні прийняти бандероль зобов’язана. І переправити в Росію теж. Я ж заплатила! А в Росії вони повинні доставити бандероль адресату. Для певності можна надіслати з повідомленням про вручення. Зрозуміло, сам Путін усе підписувати не буде. Але є усілякі клерки, хай підтвердять отримання! Ще можна оцінити бандероль. І коли на засніжених просторах Росії якась нездаль загубить мій рулон клозет-паперу – до Гааги дійду, але не попущу! Врешті, коли російська влада щось схопить для себе – не шкода. Вони вже так за#ся зі своєю політикою, що час витиратися.
Закордонні журналісти рознесуть новину по усій Землі. Тоді підуть бандеролі звідусіль. А може щось креативне вигадають. Он днями вирушили пішки з Берліна в Алеппо. Може вигадають якусь трасу імені Путіна й розкрутять європейськими дорогами туалетний папір від Парижу до імперської Москви. Коли ж про це загуде увесь світ, їхнє таємне судилище трісне. І Роман повернеться додому.
А тоді, може, і в президенти висунемо…
Дарина Мур.
Фото - t.ks.ua.
