Перетворивши Крим на основний символ російського суверенітету, Путін загнав себе та Росію у глухий кут, із якого немає жодного виходу.
Напередодні візиту Володимира Путіна до Криму вулиці міст анексованого півострова зарясніли величезними полотнищами із зображенням російського президента на тлі трьох лаконічних слів: «Крим. Росія. Назавжди». Згідно з задумом, напис мав виглядати зухвало й, сказати б, есхатологічно.
Всупереч одностайній позиції країн заходу, які невтомно повторюють, що ніколи не визнають окупацію Криму, Путін врочисто повідомляв світу, що уже усе вирішив, і то – вирішив остаточно: Крим – російський, і буде російським довічно – що б не думали з цього приводу в США та ЄС.
Повідомлення адресувалося саме туди – у Вашингтон та Брюссель, адже те, що із цього питання міг думати Київ, президента Росії жодною мірою не обходило. Переконаний в тому, що Київ потрапив під зовнішнє управління згаданих вище столиць, Путін не допускає і гадки, що в України можлива своя власна позиція хоч з якогось питання. Власне, прагнення довести, що Москві, на відміну від Києва, Вашингтон та Брюссель – не указ, й привело президента Росії до Криму.
Суверенітет по-російськи
Під державним суверенітетом зазвичай розуміють верховенство публічної влади цієї держави на всій території та незалежність держави у міжнародних відносинах. Передумовою реалізації суверенітету стає участь держави у міждержавних відносинах, які здійснюються відповідно до визначених та визнаваних усіма конкретних правил. Дані правила забезпечують суверенні права, а проте накладають і певні взаємні обов’язки та обмеження.
Власне кажучи, визнавати обов’язки та обмеження й відмовляється Путін. Правила та обов’язки, із його точки зору, – для лузерів. Тих, що йдуть на поводу та виконують колегіальні рішення. Для переможців існують тільки права. Жодного підпорядкування.
Виходячи з даного способу мислення, недотримання правил непомітно стає для Росії єдино можливою формою реалізації суверенітету. Демонстративно порушити правила – значить довести (собі та всім решта) свою суверенність. Залишитися непокараним за свою поведінку – довести свою суверенність з подвійною силою.
Саме тому Крим для Путіна – це не просто мініатюрний шматок землі, який приєднано до величезних – і переважно неприлаштованих для життя – територій. Крим, не більше й не менше, став матеріалізацією суверенності, як її розуміє владар Росії.
Віддати Крим – це відтяти волосся Самсона. Чи, користуючись фройдистською термінологією, піддати Росію кастрації.
Комплекс кастрації
Нагадаємо, що Зигмунд Фройд описав комплекс кастрації як страх дитини позбутись статевого органу через певну провину (зокрема, вихователі та батьки часів Фройда мали звичку віднаджувати хлопчаків, які гралися зі своїми статевими органами, погрожуючи відрізати «іграшку»). Утім, даний комплекс, на думку психолога, притаманний не тільки хлопцям, що бояться позбутися органу, але також дівчатам, які комплексують через гадану неповноцінність, прагнуть мати статевий орган і стати мужчиною.
Випадає зробити висновок, що після розпаду СРСР Путін, як і мільйони радянських людей, набули щось на кшталт цього комплексу – й тоді ж зачаїли образу на тих, хто здійснив акт оскоплення (читай: розчленування й наруги над «тілом» Росії) – США та ЄС. Істерія «кримнаш» – власне, й є нічим іншим, як інстинктивною спробою «зшити розірване тіло», повернути свою маскулінність й довести мужність. А заразом – помститися кривдникам за батьків.
Свідомо чи несвідомо, та Путін боїться, що за провину (порушення міжнародного права) захід знову позбавить його суверенності й маскулінності, тож чимдужче старається показати, що це неможливо. Що провини немає. Що півострів завжди був російським. І буде. Завжди.
Десакралізація Києва й есхатологізація Криму
За умови, коли «мать городов русских» – Київ – осквернено (як інакше, із погляду Путіна, називати захоплення влади у ньому «бандерівцями», що «прислужуються» згаданим вище кривдникам?), роль сакрального центру Росії поволі перетікає до Криму. Це логічно з міфологічної точки зору: центр зосередження (маскулінної) сили та суверенності конче повинен мати сакральний вимір.
Саме з прагненням віднайти (винайти) шуканий вимір і пов’язані висловлені президентом Росії торік одкровення щодо священного значення Криму для росіян. Путін згадав майже доісторичні часи й нагадав про факт хрещення київського князя Володимира в Херсонесі (тепер Севастополь), на підставі якого порівняв цінність Криму для росіян із тим значенням, яке має для християн Храмова гора в Єрусалимі.
Назване метафізичне підґрунтя, власне кажучи, й надає в очах Путіна легітимності його діям. Легітимності не земної, але божественної.
Путін гадає, що виконує богоугодну справу, й почувається як не Богом, то правицею Бога. Це дає йому «право» погорджувати земними правилами (системою міжнародних відносин) й ставити себе понад неї. Це ж дає йому «право» й апелювати до вічності: «Крим. Росія. Назавжди».
Путін впевнений, що ця тріада освячена Богом, й навіть каже, що Київ із часом також повернеться до Росії й буде разом із нею йти у майбутнє.
Але всесвіт, скоріше за все, має зовсім інакшу думку.
Sic transit gloria mundi
Наступного після зухвалого візиту президента Росії до Криму дня помічник Путіна Андрій Бєлоусов мусив із прикрістю визнати, що держава не здатна підтримувати курс рубля. Золотовалютні резерви фактично вичерпано, й рубль вирушає у вільне плавання.
Путін нагадує імператорів (першого) Риму, які, здійснюючи завойовницькі походи, вважали, що зміцнюють славу й силу Вічного міста, а тим часом внутрішній розклад суспільства та економіки невблаганно наближував його кінець.
Така ж доля чатує й на Третій Рим.
Перетворивши Крим на основний символ російського суверенітету, Путін загнав себе та Росію у глухий кут, із якого немає жодного виходу. Віддати Крим чи залишити Крим – підсумок буде однаковий. Неуникненний кінець імперії.
Сергій Стуканов
