Лілія Слюсар-Гратила - відома львівська скрипалька, Заслужена артистка України, протягом багатьох років - незмінна концертмейстерка Львівського Академічного симфонічного оркестру обласної філармонії, перша концертмейстерка австрійсько-українського оркестру "К&К Philharmoniker", учасниця багатьох камерних колективів.
18 вересня о 19:00 у Львівському органному залі Лілія Слюсар-Гратила у дуеті з піаністом Сергієм Григоренком гратимуть твори українських композиторів. Концерт відбуватиметься спільно з мистецькою групою “В АРТ Е”, під час гри музикантів художниці Дана Якимчук, Людмила Давиденко, Наталія Павлюк, Лілія Лупул та Ірина Дзиндра створять п’ять полотен, надихаючись музикою.
Ми поговорили з пані Лілією про майбутній виступ, українську музику, яку для себе відкриває світ, та про її творчий шлях як скрипальки.
Тато-мультиінструменталіст
- Розкажіть, про своє знайомство з музикою. Ви почали грати на скрипці у 6 років. Це було ваше рішення чи рішення батьків?
- Це було моє рішення, тому що з музикою я росла все життя. У мене був надзвичайно музично обдарований тато. Він мав абсолютний слух, феноменальний тенор але, на жаль, ріс у такі часи, коли абсолютно не міг цих талантів якось проявити. Він брав будь-який інструмент до рук і грав. Я пам’ятаю себе зовсім немовлям: не засинала, чекала тата, коли він сяде біля мого ліжечка з акордеоном чи губною гармошкою і заграє мені німецькі вальсики чи українські пісні. А взагалі брав в руки сопілку, блокфлейту — все в нього звучало.
Піти в музичну школу мені прийшла думка самій. Думаю, що це більше було продиктовано небажанням бути в садочку. Тоді батьки мене забирали раніше, бо треба було в музшколу йти. Не дуже я любила ті совочки-садочки.
Надзвичайно велике значення для того, буде дитина з музикою чи ні, залежить від особистості викладача, особливо першого. Мені пощастило, у мене була надзвичайна вчителька, дуже інтелігентна особа. Вона сама з Санкт-Петербурга, потрапила в наше місто разом з чоловіком-військовим. Без неї, без її цікавих уроків я вже не уявляла своє життя. Не знаючи нот, я вивчила першу свою програму, в тому числі - концерт Рідінга, на слух. Вважаю, що це величезна її заслуга. На другий рік мене презентували на обласний дитячий конкурс скрипалів, де я взяла перше місце.
Пізніше директор нашої 10-річки - спеціалізованої музичної школи ім. С. Крушельницької - Олександр Тіщенко написав моїм батькам листа, в якому запросив мене на навчання. Батьки дуже довго радилися, та врешті-решт перемогло те, що я теж хотіла займатися музикою.
Пізніше в музичній школі було різне. Були викладачі, через яких я мало не залишила музику взагалі і навіть почала хворіти. Зараз ми всі знаємо, що таке психосоматика, а тоді я могла тільки здогадуватися, що хворію, бо не хочу йти до школи. Тато зрозумів, що щось не те. Прийшов на урок. Після того мене перевели до чудового викладача - Івана Івановича Шутка, який мене вів до кінця школи і був мені другим батьком. Тоді ж я почала спілкуватись з його дружиною, відомою професоркою Лідією Остапівною Шутко, в якої пізніше навчалася в консерваторії.
Років із 16-ти я вже грала сольні концерти, в цьому віці я вже вирішила, що буду музикантом.
Вчителі
- Для багатьох людей криза підліткового віку проходить бурхливо, з відкиданням всього старого, пошуком себе. Як було у вас?
- Я була дуже важким підлітком. Дуже багато читала, а в такому віці все прочитане сприймається на 200%. Я свідомо формувала певні речі в своєму характері. Наприклад, знала, що мені в собі подобається, починала це в собі культивувати. Знала, чого мені бракує, і починала працювати над тим. Багато в чому формувала себе свідомо.
- Не було бажання перейти зі скрипки на інший інструмент?
- Я взагалі йшла в музичну школу на фортепіано. Просто перша вчителька побачила, що я маю абсолютний звук і почала тата немовляти віддати мене на скрипочку. При чому я не намовлялася, бо скрипку чула мало. Тато грав на інших інструментах, а по радіо скрипка звучала “не дуже”. Тоді вчителька переконала мене тим, що я не мушу кидати “фортепіан”, а можу займатися паралельно. Я дуже любила фортепіано, непогано грала, але потім довелося все ж обирати.
- Після закінчення школи ви вирішили вступати у Львівську консерваторію в клас до Лідії Шутко, чи у вас не було як такого виробу викладача?
- То був Совєтський союз, і кращим випускникам давали скерування в Московську консерваторію. Я його також отримала. Але тоді батьки не відпустили мене в інше місто. Та й Лідія Остапівна відмовляла. На той час видатні викладачі в Москві - хто помер, хто поїхав. Вона казала, що насправді, не є заради чого туди їхати. Зараз я вже розумію, що було заради чого — заради тої справжньої творчої атмосфери, яка тоді вирувала, на жаль, лише в Москві. Через рік я би вже точно туди поїхала. Але вже як склалося. Навчалася в Лідії Остапівни і, звичайно, ні про що не шкодую.
Поруч з великими
- В консерваторії ви багато грали в камерному оркестрі, а пізніше - в Національному симфонічному. Розкажіть про цей період.
- Так, мені пощастило страшенно, що я потрапила в Камерний оркестр, який зараз називається “Академія”. Тодішній керівник був дружній з відомими музикантами: Гідон Кремер, Володимир Співаков, Ігор Ойстрах, Віра Горностаєва, Юрій Любімов. Вони приїздили з концертами і з нами працювали. Це була просто фантастична школа ансамблевої гри, камерної музики, багатьох професійних речей.
Пізніше я вчилася в аспірантурі Київської музичної академії ім. П. І. Чайковського, як асистент-стажист у класі професора Олексія Горохова. Ще одна фантастична постать, з якою мені дуже пощастило, який доформував мене як музиканта. Це людина дуже недооцінена в Україні, яка все життя поклала роботі в Київській консерваторії та взагалі не конкурувала в кар’єрі. Фантастичний скрипаль і людина надзвичайної сили. З унікальним слухом, з унікальною музичною пам’яттю, він був одним з перших лауреатів Конкурсу королеви Єлизавети. Побутує легенда, що якось під час гастролей оркестр не взяв партитури концерту Паганіні. Олексій Миколайович за ніч розписав всі партитури, і концерт відбувся.
Колись у нас був відомий лише Перший концерт Паганіні. Вважається, що він написав їх 6 чи 7. Але по голих фактах Паганіні підписав своїм іменем і дав дозвіл та видавництво лише таких творів: 24 каприси, La Campanella і 6 сонат для скрипки і гітари. Все решта — це мелодія Паганіні, записана капельмейстерами. Він ніколи не залишав свої партії в оркестрі. Ноти він роздавав перед самісіньким виступом і після збирав. Сам він грав дуже імпровізовано: один і той самий концерт сьогодні виконував так, завтра так. Талановиті концертмейстери занотовували, запам’ятовували і навіть давали завдання музикантам в оркестрі ззаду, щоб вони кидали скрипку і записували ноти. Так з'явилася велика кількість творів нібито Паганіні.
На справді, на мою думку, це так само, як колись Стравінский сказав про Вівальді: “Це той, який написав 500 разів один і той самий концерт?” Але на Заході вже досить давно грали шість концертів Паганіні. В нас у країні першим, хто переписав з платівок ці концерти, був мій Олексій Миколайович Горохов.
У той час коли вчилася в аспірантурі, я працювала в Національному симфонічному оркестрі України. Тоді головним диригентом був Федір Глущенко - один із найкращих диригентів, з якими я грала й працювала колись. Є диригенти, які непогано працюють з оркестром, але не витримують конкуренції в концерті. Є такі, що не вміють і не люблять уважно працювати на репетиціях, але на концерті мобілізуються, тримають оркестр. Федір Глущенко вмів все, він чудово працював, мав хороший музичний смак,але був доволі в’їдливий до музикантів, зрештою, іі музиканти були якісь розслаблені тоді. - В совєтські часи, втратити місце роботи було практично неможливо. За його в’їдливі зауваження його, на жаль, і позбулися в Києві. Останні роки свого творчого життя він провів у Москві. Багато гастролював. Проте пощастило мені з ним ще зробити програму у Львівській філармонії, в якості концертмейстера оркестру. Дуже хвилюючою була співпраця!
Секрети роботи оркестру
- У вас було дуже багато гастролей у складі різних колективів, об’їздили без перебільшення всю Європу, були в Америці. Розкажіть, які гастролі вас вразили, чи були якісь цікаві обставини?
- Гастролі мають дуже велике значення для музиканта. Ми ділимося своїм досвідом, переймаємо чужий. З нами працювали диригенти з інших країн. Закордонні поїздки надають сили і віри в себе. Як казав колись керівник нашого камерного - "ґастролі потрібні для того, щоб знати собі ціну".
Хороші враження залишилися від гастролей у Франції, Бельгії. Колись ми грали там з камерним оркестром “Леополіс”. То були міжнародні проекти, де брали участь музиканти з паризької опери, бельгійських, нідерландських оркестрів, де був концертмейстер Брюсельського симфонічного оркестру радіо і телебачення. Це дуже допомагає професійно - посидіти всередині, відчути справжню музичну дисципліну. Це поняття коректності, відповідності, ідеального ансамблювання. У нас консерваторії готують солістів, а насправді солістами стануть одиниці, готувати треба оркестрантів.
- Зустрічала думку, що поєднання нашої і західної музичної школи дають гарний результат для музикантів.
- Чим більше людина має досвіду різних шкіл, різних сфер, тим кращий вона музикант і професіонал в своїй області. В нас з дитинства виокремлюють індивідуальність, і це добре. На Заході цього трошки бракує. Там ти навпаки мусиш відчути себе гвинтиком системи, навчитися в цю систему вписуватися. А вже у старших курсах починають розвивати як соліста. Але отой дитячий захват від бажання бути на сцені, бути зіркою вже трошки приглушений. В наших дітях це запалюють одразу, часто в збиток професійних речей.
Але той, хто спробував і того, й іншого і зумів гарно це поєднати, той, звичайно, став професіоналом.
- Хочеться, щоб ви розповіли про роботу концертмейстера для тих, хто не так близько знайомий з класичною музикою. Що він робить, для чого потрібен в оркестрі?
- Концертмейстер впливає на оркестр набагато більше, ніж багато хто уявляє. Жоден диригент не може нав’язати оркестру манеру гри, поняття елементарних речей, слухання себе в оркестрі та один одного. Диригент може будувати якусь концепцію, вимагати якихось деталей. Але не так багато диригентів знайомі з особливостями професійної гри музикантів. Тому, як правило, це все залежить від концертмейстера. Не секрет, що хороші оркестри - хороші і з хорошим диригентом, і з не дуже.
Музика - це розвиток традицій
- Ви є першою виконавицею творів нині живих композиторів, захоплюєтеся сучасною музикою, як ви це підживлюєте?
- Я не можу назвати це захопленням, це нормальне продовження професійного музичного смаку, розвитку, тому що з дитинства спочатку ми сприймаємо тільки Моцарта і Чайковського, а потім нам хочеться інших вражень. Я розвивалася в стінах філармонії, не пропустила жодного концерту, до нас приїжджали феноменальні музиканти, з якими потім я співпрацювала. Ми з дитинства слухали всі концерти, які відбувалися в місті. Потім обговорювали музику, рівень виконання, сперечалися. Словом, формували свої смаки і уподобання. Це так само, як в літературі. Спочатку читаєш Дюма і тобі це подобається. Потім ти вже розумієш, що це примитивненько, і хочеться чогось іншого. Сучасна музика — це розвиток традицій. Вона повинна бути не просто какофонією, якої зараз, на жаль, багато. Музика має бути пережитою. Хай вона буде не така крута за сучасними засобами виразу, але мусить бути внутрішньою потребою композитора. Як правило коли є потреба ,то знаходяться відповідні засоби, щоб її озвучити.
Стосовно сучасної музики для скрипки, я все таки, надаю перевагу творам, де скрипка не втрачає своєї сутності. Твори, де скрипка лише скрипить, рипить і шумить я виконувати не люблю.
У нас з піаністом Сергієм Григоренком є плани стосовно концерту сучасної музики. Ми концертуємо в дуеті десь коло двох років, але вже мали багато концертів, дуже добре спрацювалися. Цікаві проекти, ніби, самі нас знаходять.
- До речі, про ваш дует. 18 вересня відбудеться ваш концерт у Львівському органному залі. У програмі буде музика лише українських композиторів. Надзвичайної краси камерні твори. Радує, що останнім часом українська музика потроху виходить з периферії музичного світу.
- Зараз дуже багато наших студентів та майстрів за кордоном пропонують до вивчення та виконання твори українських композиторів. Коли виконуємо нашу музику на Заході, вона завжди йде з великим успіхом. Зазвичай люди люблять ту музику, яку впізнають, але, пам’ятаю, як ми в Данії на фестивалі заграли пару творів Скорика, і глядачі, що чули їх вперше, просто плакали.
Ми з Сергієм будемо виконувати твори Косенка, Ревуцького, Людкевича, Скорика. Почнемо концерт з сонати Березовського, з яким, я вважаю, публіку теж треба знайомити. Надзвичайно люблю Косенка і Ревуцького за безмежність фантазії в гармонії. Пишаюся нашими такими талановитими композиторами!
Про особисте
- Ви говорите, що любите, коли скрипка звучить на повну. Розкажіть про свою скрипку, про свій інструмент?
- У мене історія зі скрипками, на жаль, сумна. Моїм батькам пощастило, коли я була в середніх класах школи, купити дійсно фантастичний інструмент — 1769 року. Довелося його трошки ремонтувати пізніше, бо старі рани давалися в знаки. Але це був хороший інструмент. На жаль, багато кому він подобався. В нас його вкрали. Цю історію я просто старалася забути, бо інакше не пережила би. На той час на цій скрипці вже грав мій син Роман, закінчував консерваторію, це було 15 років тому. Думаю, що це хтось з його покоління постарався, бо були замішані свої люди, музиканти. Розмовляла в першу чергу з майстрами, один з них відверто сказав, що він практично знає, хто це зробив, але не скаже, бо це його клієнт. Звернення у відповідні органи ні до чого не привели. А музикантам треба бути солідарними не з бандитами, а між собою.
Але слава богу, вже зараз і син купив вдало інструмент сучасної польської майстрині. Зараз він працює в Мадріді,і там його скрипку дуже хвалять. Зрештою, індивідуальний звук музиканта - це не лише інструмент, а й, великою мірою, серце.
- Становлення Романа як музиканта відбулося під вашим впливом?
- Моя роль була не така позитивна, адже займатися з власними дітьми дуже тяжко. Я маю холеричний характер, зривалася, а цього робити не можна, тож Ромчик певний час був близький до того, щоб це все залишити. Але тут зіграло роль те, що він сам, зрозумів, що без музики вже не зможе. Мої діти були весь час зі мною, в Органному залі бавилися, поки були репетиції, в філармонії всі закутки вивчили. Вони виросли в музиці. Для них музика - це було життя.
- Ваша донька теж пішла по музиці?
- Вона також закінчила консерваторію як піаністка. Але паралельно вона й університет закінчила. Вивчала мови, в журналістиці себе пробувала. Їй завжди їй подобалася культура Сходу, їхня кухня. Так і склалося життя. Зараз вона викладає музику англійською в Шанхаї.
- Хотіла поговорити про ваші хобі. Ви їздите на ровері, це відео, де ви приїхали на репетицію на велосипеді, створило фурор.
- На велосипеді я з дитинства. Але довгий час ним не користувалася, аж карантин змусив. У мене був фантастичний татко, який навчив мене всьому. Намагалася дітям це прищепити, тому що життя тут і зараз - це дуже важливо. У них був такий приклад, як наш дідусь, який прожив 90 років, саме завдяки тому, що постійно був в русі, займався спортом.
Мене рятує те, що я це люблю. Я не люблю робити те, чого не люблю. Мене ніхто не змусить йти в спортзал дихати там невідомо чим, тягати залізяки, навіть якщо мені скажуть, що я стану Клеопатрою. Обожнюю плавати і люблю запливати далеко. Бо тоді це мені нагадує політ, коли тільки вода, небо і ти. Люблю гори! Люблю бігати на свіжому повітрі. Треба робити те, що любиш, і все буде супер!
Спілкувалася Діана Коломоєць
