“Я вибігла з будинку і подзвонила сестрі чоловіка. “Або ти мене забереш звідси, або я його вб'ю”, – кричала у слухавку.
Він мене тоді так побив, ударив ногою у груди з такою силою, що я не могла дихати”. Це було останньою краплею для Ганни (ім'я на прохання героїні змінено). Після цього вона забрала дітей і пішла від чоловіка.
На жаль, подібних історій безліч. Тільки від початку 2021 року в Україні зареєстровано 700 правопорушень за статтею “Домашнє насильство”. Понад 101 тисяча заяв надійшли в поліцію в січні-червні 2020-го. А позаторік, за даними Мінсоцполітики, зафіксовано більше 130 тисяч звернень громадян про домашнє насильство, із них 88 % – від жінок, 10 % – від чоловіків. Як у таких реаліях жінкам навчитися захищати себе?
Перший крок – розпізнати токсичні стосунки
Вони познайомилися на весіллі й почали зустрічатися.
“У той час усе було добре, як у всіх, ніяких конфліктів. Часи романтики, цукерок і квітів. Згодом вирішили жити разом, бо я мешкала і працювала у Львові, а він із містечка в області, і їздити туди-сюди набридало. Тиждень я була в нього, тиждень у Львові, а з часом він запропонував одружитися, мовляв, хочу мати сім'ю, дітей, і я погодилася”, – розповідає Ганна.
Після того, як пара розписалася, Ганнин чоловік став наполягати, щоб вона кинула роботу. І це мало стати для неї першим тривожним дзвіночком.
“Мені тоді було трохи за 20, я думала, що це він так турбується. Звільнилася з роботи, посиділа трохи вдома, але мені стало нудно. Хотіла руху, спілкування. Влаштувалася на роботу в ресторанчик уже в цьому містечку. Чоловік майже щодня приходив і дивився, як я працюю, а потім влаштовував сцени ревнощів. Переконував, що дуже любить і не хоче втратити, тому й ревнує так сильно. Для мене це було дивно, але я ставилася з розумінням і продовжувала працювати, поки одного разу він просто не пустив мене на роботу. Буквально зачинив у будинку, подзвонив начальникові та сказав, що більше не працюватиму. А я тоді якраз дізналася, що вагітна. Ми довго планували цю дитину, рік намагалися завагітніти, і тому я вирішила, що це важливіше, ніж на роботі стояти на ногах увесь день”.
Місце, де знають, як захищатися
Я підходжу до спортзалу Львівського державного університету внутрішніх справ МВС. На вулиці зібралася зграйка дівчат. Вони жваво перемовляються й усміхаються одна одній.
– Це вперше Миронович запізнюється, а не ми, – каже хтось із гурту.
Та ось нарешті з’являється Миронович – тренер – і запускає всіх досередини.
– Не змерзли? – хукає на руки він і потирає долоні.
Дівчата заперечливо хитають головами, як одна, і йдуть до роздягальні готуватися до тренування.
Спершу простенькі фізичні вправи – для розігріву.
“З одного боку, фізичні вправи допомагають мені не думати головою, я їх виконую механічно. А з іншого, я тут навчаюся захищати себе, підтримую фізичну форму” – каже одна з дівчат Марія.
Так розпочинаються заняття у Клубі жіночої самооборони.
“Чоловік мене вдарив, а я не знала, як реагувати”
Після народження сина ситуація в родині Ганни почала погіршуватися. Чоловік, який і до того пізно приходив із роботи, тепер міг зникнути на декілька днів.
“Він тоді возив товар через кордон, я на цьому геть не знаюся, не розуміла, як там усе працює, тому гадки не мала, що думати. Свекруха казала, що він же заробляє, працює для сім'ї, немає чого хвилюватися. Після синового народження чоловік іще й гуляти почав. Міг побитися з кимось, а я бігала й рятувала його. Виросла без батька і мріяла про повну сім'ю, щоб усе було ідеально. Тому й бігала, рятувала, намагалася переконати, що не треба в ці проблеми влазити, але нічого не змінювалося”.
Коли синові виповнилося десь пів року, у родині стався перший скандал.
“Чоловік знов пізно прийшов, я почала говорити, що мені це вже набридло. І тоді він уперше мене вдарив. Легенько, але мені так образливо було. Зі мною нічого подібного в житті не траплялося, я навіть не знала, як реагувати. Чоловік просив пробачення, обіцяв, що більше ніколи не вдарить, але згодом ситуація повторилася. Він бив, тягав за волосся. Було, що душив мене вночі. Казав – зраджую. А як я могла зрадити, як із хати не виходила? Хіба в магазин за графіком або з дитиною під будинок. Тоді я почала говорити, що піду від нього, а він погрожував, що забере сина, казав, що я без нього ніхто, пропаду. А збоку свекруха й собі переконувала, що це все перебуде, що це просто в нього щось не виходить і він зривається, та й куди я дінуся з дитиною. І я пробачила”.
Одного разу чоловік побив Ганну так, що їй було боляче торкатися свого тіла.
“Мені тоді так соромно було визнати, що зі мною це сталося. Мама телефонувала, а я казала “все добре”. Хоча вона лишилася єдиною, із ким я спілкувалася, бо коли говорила із друзями, родичами, чоловік слухав, і якщо йому щось не подобалося, то мені знов діставалося. І через це поступово я з усіма перестала спілкуватися”.
За деякий час Ганна завагітніла другою дитиною. Народилася дівчинка із ДЦП. І тоді, за словами жінки, почалося зовсім пекло.
“Дитина постійно на руках, плаче, не спить. І чоловік приходить, влаштовує скандали, розпускає руки, діти кричать. І з кожним разом ставало все гірше”.
Де шукати допомогу
У Львові навчити жінок захищатися можуть у Клубі жіночої самооборони.
З'явився він із ініціативи дівчат, які шукали собі курси самооборони або тренера, який міг би їх вчити. Мар’ян Журило зголосився допомогти й ось уже понад три роки навчає дівчат захищати себе. Має 25-літній спортивний досвід, починав із карате, потім був шкільним учителем фізкультури, воював на Донбасі. А після того, як повернувся, інструктор у львівській філії федерації Krav Maga Україна, яка вже близько 10 років опікується питаннями самооборони. Львівський Клуб жіночої самооборони діє за підтримки цієї федерації.
“Дівчата приходять різного віку, від підлітків до старших жінок. Усі абсолютно різні: зі спортивним досвідом і без, деякі після пережитого насильства, деякі, щоб убезпечити себе на майбутнє”, – розповідає пан Мар’ян.
У Клубі навчають не тільки самообороні як фізичному захистові, але й тренують уважність, вчать думати й передбачати небезпечні ситуації. Також навчать реагувати на небезпеку.
“Штучно створюємо стресові ситуації, щоб отримати маленьке щеплення. Крім того, до нас на тренування приходять хлопці, щоб дівчата могли відпрацювати на них прийоми. Це не дуже поширена практика, але корисна”, – додає тренер.
“Найкраще, що мені дав цей чоловік – це діти”
У 2014-ому чоловіка мобілізували в АТО. Це стало певним полегшенням для Ганни.
“Чесно, спочатку подумала: або не вертайся взагалі, або хоча би зрозумій щось. Надія була на одне із двох. Тоді була така купа переживань. Я хвилювалася, чекала, аби приїхав живий і здоровий. Ми майже щодня говорили телефоном, і це було геть інше спілкування. Я так сподівалася, що він зміниться, бо не уявляла, що робитиму сама з двома дітьми”.
Та, на жаль, дива не сталося: чоловік повернувся таким, яким був.
“Стільки людей хороших загинуло, а йому дали другий шанс, але він і далі гнув своє. Іноді він так мене бив, що я не могла дихати. Востаннє настільки побив мене, що зібрала дітей, подзвонила до його сестри та сказала: або вона мене забирає до мами, або я його вб'ю”.
Додому Ганна повернулася без нічого. Її речі чоловік привіз згодом, коли хотів помиритися.
“Він приїжджав не один раз, тиснув на мене, на мою маму. А ми викликали поліцію, і це його трохи почало стримувати. Колись він приїхав до Львова, а вдома я була одна з малою. Почав розпускати руки, я викликала поліцію, але він сказав, або я відкликаю поліцію, або він мене заріже швидше, ніж вони приїдуть. Я скасувала виклик, але дільничний усе одно прийшов. Щоправда, нас тоді не було вдома, і мамі подзвонила сусідка. Мама почала мене розпитувати, я розплакалася, ми якраз були в “Жіночих перспективах” (організація, що працює у сфері захисту прав жінок у Львові), і юристка їхня допомогла мені написати заяву в поліцію. Але мені було тоді так важко, стало шкода його. І я забрала заяву.
Усе це було і страшно, і дивно. Я вирішила, що не буду залежати ні від кого, мушу сама ставати на ноги. І за весь цей час, що ми вже не живемо разом, десь сім років, я просила його допомогти один раз. За реабілітацію доньки заплатити гроші. Чоловік погодився, але потім сказав, аби брала гроші, де хочу. Після цього я вже точно переконалася, що не можна ні на кого покладатися”.
Останні пів року Ганна з чоловіком спілкуються за потреби, але тепер сварок значно менше.
“Ми вже нормально спілкуємося. Але дійти до цього було важко. Я щоразу телефоном йому пояснювала, що нам це потрібно, бо маємо дітей, і я хочу, щоб вони розуміли, що в них є тато. Іноді в нас трапляються конфлікти, але це незначні суперечки, і я одразу показую свою позицію, що так діла не буде. Я його попередила, якщо влаштовуватиме сварки, то позбавлю батьківських прав. Тепер він не робить скандалів. Але я дійсно рада, що діти зі мною, і ми не маємо жодного спільного побуту з моїм уже колишнім чоловіком. Я не хочу вважати його помилкою свого життя, бо були добрі моменти також, і найкраще, що мені дав цей чоловік – це діти”.
Жінок без історій тут не буває
Проблема домашнього насильства потребує системного рішення, але поки його немає, ми, жінки, маємо вміти захистити себе.
Клуб розташувався у спортзалі Львівського державного університету внутрішніх справ МВС України.
Заняття починається з розігріву. Потім учасниці переходять до відпрацювання прийомів. Працюють у парах. Розповідають, що після карантину ходить менше дівчат, і тепер часто не всім вистачає пари, доводиться відпрацьовувати прийоми самостійно чи із тренером.
Проте скільки б не було людей на тренуванні, працюють завжди на повну силу. Після кожного тренування виходять із залу мокрими, але щасливими.
Марія опановує самооборону півтора року. Розповідає, що для неї це як спосіб заспокоїтися, перезарядитися, так і можливість навчитися захищати себе.
“Були миті, коли я могла за себе постояти, але мені було простіше змовчати, уникнути конфлікту. Клуб дає зрозуміти, що я можу захиститися, додає впевненості в собі, у своїх силах”, – ділиться дівчина.
Як і говорив тренер, його підопічні справді дуже різні. Люба ходить до Клубу близько двох років і прийшла сюди через кілька ситуацій, коли треба було захистити себе, а знань бракувало. Ще одна учасниця Клубу – Марина. У сорок вирішила відкривати для себе щось нове, тож прийшла навчитися самооборони.
Кожна з дівчат має свою історію. Хоча їм було важко мені відкриватися, усі вони визнали, що жінок без історій тут не буває.
“Сюди не приходять для розваги. У кожної є свій момент, який привів у Клуб самооборони”, – говорить одна з учасниць.
Коли я запитала, що вони тут отримують, усі одночасно відповіли: “Впевненість”.
“У Клубі ми відкриваємо свій потенціал, почуваємося сильнішими. Усвідомлення, що ти можеш захистити себе, робить тебе набагато сміливішою”, – розповідає Марина.
Ще одна з учасниць Клубу згадує слова тренера: “Миронович завжди каже, що навіть якщо ситуація програшна – є шанс боротися”.
“Кожна з нас, коли ми тільки почали займатися, відчувала себе більше жертвою, а зараз ми вже сміливіші, упевненіші. Навіть психологічно інакше почуваємося. Краще усвідомлюємо особисті кордони, самооцінка зростає”, – діляться одноклубниці.
Наприкінці нашої розмови дівчата хоч і втомлені після заняття, але задоволені. Гуртом радять спробувати й мені потренуватися, бо “важливо вміти захистити себе”.
За даними Фонду ООН у галузі народонаселення, від насильства в Україні щороку страждають 1,1 мільйона жінок. Однак за допомогою звертається тільки кожна десята, бо ми звикли “не виносити сміття з хати”, чути про “б’є – отже, любить”. Ми не знаємо, як захистити себе, і часто не віримо у свої сили. Точніше, не знали і не вірили до сьогодні. Ганна і дівчата з Клубу жіночої самооборони показали, що б’є – отже, НЕ любить та отримає відсіч.
Філоненко Олеся
