У розмові з журналістом Гал-інфо російський політолог Павло Мєзєрін розповів, кому адресована примирлива риторика про «братні народи», і порадив не зволікати із запровадженням візового режиму з Росією.
Павло Мєзєрін – політолог із Санкт-Петербурга, котрий через свої політичні погляди та співчуття Помаранчевій революції та Революції гідності вже два роки є персоною нон-грата в Росії й живе в Україні, мандруючи поміж Львовом і Києвом. Гал-інфо поспілкувалося із експертом, аби з’ясувати, з чим пов’язана зміна тактики російських технологів, які два тижні тому масово запустили платівку про дружбу між Україною та Росією.
Останніми тижнями в Інтернеті та телебаченні з подачі російських технологів розганяється примирлива риторика. Кому вона адресована в першу чергу – росіянам, яких хочуть трохи остудити після двох років нагнітання антиукраїнської істерії, чи українцям, яких прагнуть переконати, що Росія нібито зичить Україні добра і всі чвари між країнами виникли через підступи США?
Ясна річ, що цю кампанію запущено з найвищого рівня, бо «тролі» нічого самі по собі в такому масштабі не починають мусувати. На антиросійські настрої українців Путіну абсолютно начхати. І цей посил, ясна річ, розрахований не на українців – думаю, українці за два роки навчилися відрізняти зерна від полови й розуміти, чого варті будь-які озвучені Кремлем слова. Це, безумовно, посил для внутрішньої публіки – мовляв, ми готові до миру, а «укрофашисти» й надалі тиснуть на Донбасі й коять безчинства. Поза сумнівом, цей посил постараються перевести і в англомовний формат, аби презентувати його міжнародній публіці й показати себе миротворцями.
Наскільки велика ймовірність, що західні лідери сприймуть російське лукавство за чисту монету?
Захід дуже хоче видавати бажане за дійсне. Захід боїться серйозного конфлікту з Росією, й буде хапатися за будь-яку соломинку, аби – не те, щоб присмирити Росію, але – відтермінувати конфлікт. Я виразно бачу, що нинішні західні еліти глибоко в підсвідомості розуміють, що цей конфлікт може скінчитися лише тоді, коли перестане існувати нинішній кремлівський режим і нинішня Російська Федерація у цілому. Проте єдине, чого вони хочуть, – щоби це сталося не за їхнього життя. Вони ладні перекласти проблему Росії на голови наступного покоління й не готові до конфлікту та переформатування Європи.
Якщо все-таки говорити про примирення. Ми врешті-решт примирилися із поляками; німці примирилися із французами. Вочевидь, в далекій історичній перспективі буде примирення і з Росією. Проте є два запитання. По-перше, за яких умов воно є можливим для України? Й, по-друге, з ким має бути це примирення? З Росією? З російським народом? Народ, за великим рахунком, – поняття досить абстрактне, й в кожному разі він не є сувереном чи носієм влади в країні, керованій путінською клікою.
Абсолютно правильно ти сказав: миритися з нинішньою кремлівською путінською клікою немає жодного сенсу. Примирення, поза сумнівом, буде, й буде тоді, коли Росія відмовиться остаточно від своїх імперських проектів й коли відбудеться серйозне переформатування простору, що іменується сьогодні Російською Федерацією. А задля того, щоб це примирення відбулося щонайскоріше, українська держава, якщо вона дивиться у майбутнє, мала би вже сьогодні налагоджувати горизонтальні зв’язки з російськими регіонами. Намагатися навпростець працювати, обходячи кремлівську хунту (якій немає куди відступати, бо в разі відступу – тільки в’язниця), з елітами російських регіонів. Які будуть боятися, будуть поводитись сторожко, але які також прекрасно усвідомлюють, що нинішній Кремль і Путін не вічні, й далі буде цілковито інакший формат стосунків.
Росія – велика. З якими саме елітами слід працювати у першу чергу – з європейської частини Росії, з Кавказу, Сибіру?
У найширшому сенсі. Простіше за все почати з налагодження економічних зв’язків з місцевими бізнес-спільнотами, зробивши ставку на значущі господарські центри РФ. Звісно, що економічна модель, як і політична модель Росії, є гіперцентралізованою, проте такі потужні економічні центри, як Петербург, Краснодар, Новосибірськ, Владивосток, безумовно, в майбутньому стануть геополітичними центрами на території Росії.
Чи доцільно Україні вибудовувати ці зв’язки в умовах війни, коли ми, навпаки, послаблюємо та розриваємо зв’язки з Росією, унезалежнюємося економічно. Чи немає в цьому суперечності і непослідовності?
Це треба робити дуже акуратно, дуже лагідно, і, для початку, було б непогано в принципі дослідити, як і чим живуть російські регіони в економічному плані, наскільки важливі й потрібні для них зв’язки з Україною. Це дуже серйозна праця, й я покладаю дуже поважні надії на Центр дослідження проблем Російської Федерації, який створено за підписом президента Порошенка наприкінці минулого року. Це має бути дуже довга багаторівнева робота.
А як ти ставишся до переїздів до України російських лібералів? Чим дальше закручуватимуться гайки в Росії, тим ширшим може ставати цей потік. З одного боку, було б доцільно підтримати здорові уми із Росії. З іншого боку, не позбавлена долі істини думка, що російський ліберал закінчується на українському питанні, й завжди є загроза, що приїжджі росіяни свідомо чи несвідомо будуватимуть тут інакшу Росію. Тобто заперечуватимуть кремлівський режим, але воднораз до певної міри поділятимуть концепцію про «єдиний народ» тощо.
Приймати політичних мігрантів – це місія розвинутого суспільства, місія цивілізованого світу. В усі часи еліти держав, де запанував тоталітаризм, рятувалися в ліберальних демократіях Європи, тому Україна зобов’язана підходити до цього питання делікатно і з розумінням. Інша річ, що ти маєш рацію в тому, що приймати політичних емігрантів з Росії треба, проводячи їх через певний іспит. Так само, як через тест проводили російську еміграцію, до прикладу, країни Балтії на початку 1920-х. Коли, втікаючи від більшовиків, велика кількість біженців хлинула в новоутворені країни Балтії, там було дуже чітко виставлено фільтр на предмет ставлення цих політичних еліт до факту існування нових країн і, ширше, до нової постросійської парадигми у Східній Європі. І всі монархісти, всі шовіністи там не затрималися, їм було відмовлено в праві на проживання й вони вирушили в Сербію, Францію, Америку тощо. Дозвіл було надано лише лояльним до цих держав політичним персонажам.
Днями колишній посол України у США та Ізраїлі заявив, що через поглиблення економічної кризи в Росії в Україну можуть посунути мільйони біженців. Це реальні чи гадані перестороги?
Це, звісно, вигадана загроза. Мільйонні мігранти посунуть у разі, якщо настане хаос, почнеться громадянська війна та кров. Тоді це справді можливо, й вони побіжать до найближчих кордонів по всьому периметру Росії. Й саме для того, щоб цього не відбулося, Україні та іншим членам цивілізованої спільноти слід максимально досліджувати ситуацію в Росії й старатися максимально на неї впливати.
Чи доцільно в світлі даних загроз запроваджувати із Росією візовий режим?
У поточній ситуації однозначно доцільно запровадити візовий режим, не очікуючи на негативні сценарії, тому що все дійсно може піти непрогнозованим чином. Та й взагалі, країна-агресор не може користуватися пільговим прикордонним режимом з країною, проти якої веде агресивну політику.
Розмову вів Сергій Стуканов.
