Жінка при владі – предмет обговорення, осуду, захвату та інших видів небайдужості вже багато тисячоліть. Всі ці прояви уваги уже вдалось відчути на власній шкірі Оксані Юринець, яка кандидує на посаду міського голови Львова. Жінка-мама, жінка-дружина і жінка-депутат – як поєднуються всі ці амплуа розповіла сама депутат Верховної ради. Відверто, з самоіронією та непритаманною для депутатського статусу простотою.
Останнім часом дуже рідко випадає можливість просто поговорити. Особливо, відколи я почала займатись депутатською діяльністю. Сьогодні ми нарешті зустрілися саме з цією метою. І ще – розглянути колекцію вишиванок, про яку я вже давно всім розповідала, але ніяк не випадало показати.
Коли мені було 15 років, в селі, звідки походить родина мого батька, Верблянах, ставили пам’ятник Січовим Стрільцям. І ми з татом їздили на відкриття. Саме там, в старій бабусиній хаті я побачила справжню скриню. Колись наша родина була дуже багата, пережила розкуркулення, прадіда відправили на Сибір, а мою бабцю з сестрою врятувала нянька. Однак залишилось дуже багато старовинних і автентичних вишиванок. З того часу я дуже полюбила етномотиви в одязі, намагалась в кожен свій образ внести якийсь народний елемент. Десь вшити, десь пришпилити, десь зробити комірець. Для мене це були обереги. З того часу я почала збирати власну колекцію вишиванок. Автентичні сорочки, бавниця, шорц, хустка, запаска дісталися мені від бабці. Одна тітка передала мені справжнє старовинне намисто з натуральних коралів. Щось дарували родичі на свята, щось купували в подарунок подруги, які знали, як я в цьому кохаюся.
Сьогодні елементи вишивки присутні у всіх моїх речах, і на всі події, а особливо – важливі зустрічі, я вдягаюся так, щоб усім було зрозуміло, звідки я є: це або коралі, або вишивка. Мене питають: «О, ви зі Львова?», а я відповідаю: «Так, зі Львова. З України!».
Люди поруч зі мною – мої помічники. З різних сфер діяльності, їхні можливості охоплюють практично усі ключові сфери життя: це і медики, і економісти, і журналісти, і політологи, і соціальні працівники, викладачі. Вони кожного дня просто добре роблять свою роботу. Всі ці фахівці – не просто штат працівників, а перевірені життєвими викликами невід’ємні частинки моєї команди. Я не збирала їх по оголошенню, вони з’являлись в певний момент, а потім залишались поруч впродовж життя. Вони для мене - опора і плече сили та рівноваги.
Якщо говорити про жінку будь-де, чи це політика, чи це бізнес, – немає місця, де їй буде зовсім легко. Десь легше фізично, важче емоційно, десь – навпаки. Якщо відверто за останній рік я зустріла більше цинізму, ніж бачила за все своє життя до того. Але, як сказав колись Сверстюк, політика ще ніколи не зробила з доброї людини – погану. Якщо в людині є щось погане – воно в політиці розкриється. Якщо ж у тобі більше добра – воно і стане стержнем і тільки зміцниться.
Стосовно жінок у політиці – це дуже непроста тема. Нам наче однією рукою і дають шанс, а водночас другою - його забирають. Але є традиції, історія і культура українського народу, де жінка відігравала важливу роль. Мудра жінка вдома завжди буде господинею, мамою, дружиною, покладистою і м’якою. Але коли потрібно – вона зможе стати сильним партнером, фахівцем і великою людиною. Це – талант української жінки. В моїй команді кожна жінка має родину, шанує традиції, виховує дітей. І коли ми збираємось разом, саме це і стає головною мотивацією будувати нову країну. Заради майбутнього наших діточок: дати шанс кожному з них вирости щасливою людиною.
Ідея мого депутатства належить чоловікові. Спочатку він казав це для сміху, мовляв мою енергію і ентузіазм треба спрямувати в правильне русло. А потім, коли це стало серйозно, змінив ставлення. Зараз він трохи картає себе, що цей обов’язок ліг на мене, а не на нього. З іншого боку, йому просто не вистачає часу, а хтось із нас повинен це робити. Та й зрештою, досить у родині одного політика.
Я чудово знаю, що саме слово «депутат» одразу асоціюється з брудом і брехнею. Але мене втішає те, що з плином часу люди бачать, що в мене не з’явилося за час мого депутатства жодних корисливих зв’язків, що не приймала «вигідні» пропозиції, які мені тривалий час нав’язували. Тим не менше, нерідко на телебаченні мене висвітлюють в негативній формі, центральні телеканали не шкодують часу і зусиль, щоб заплямувати мою репутацію, мені приписують дружбу з людьми, з якими в мене насправді в реальному житті – серйозні конфлікти.
Але я вважаю, що більшою шкодою є образитись, стояти осторонь і страждати. Так, мені боляче, після таких сюжетів чи коментарів у соцмережах я часто опиняюсь в ситуації безвиході, коли хочеться просто по-жіночому сісти і заплакати. Але я заборонила собі конфліктувати з цими людьми. Я просто продовжую робити свою справу.
В політиці у тебе не може бути друзів. Є тільки союзники. Хоча інколи і цей стереотип ламається – часом дуже несподівано хтось, від кого найменше чекаєш, або кого взагалі не знаєш, стає тобі підтримкою і допомогою. Це дає віру, що в нашої держави є шанси на те, що політикум зміниться. Це важко, болісно, але таки може трапитись.
«Дай мені Боже сили розібратися з друзями, а з ворогами я собі раду дам». – це фраза, якою я часто користуюся. Бо вороги принаймні не обманюють сподівань. Друзі ж часто вдають близьких і любих, а в результаті роблять тобі шкоду. Я дуже шкодую цих людей. Але також пам’ятаю слова Конфуція: «Свою помсту треба віддати Богу і дивитися на ріку життя, яка понесе трупи твоїх ворогів». Я не витрачаю свій час на помсту друзям, які принесли мені біль. Зараз закон бумерангу на диво швидко діє: як тільки робиш щось не те – воно моментально повертається.
Ще до Києва я думала, що, потрапивши туди, можна дуже швидко змінити країну. Але після року перебування там, я зрозуміла, що зміни не так швидко відбуваються. Проте щонайменший шанс потрібно використовувати. Сьогодні є можливість на прикладі одного міста показати, що країну таки можна змінювати. Я вірю, що коли поруч – однодумці, які незаплямовані попереднім політичним досвідом, з чистими думками і сумлінням, - вони будуть готові навіть на волонтерських засадах брати на себе велику відповідальність і бути людьми. І змінювати світ на краще. Я бачила, як це роблять мери-жінки в Сполучених Штатах Америки. Влітку мала нагоду побувати у багатьох містах США на запрошення Національного демократичного інституту. Спілкувалась, наприклад, зі штабом Гілларі Клінтон. Зауважила, що у нас є багато спільного. Вона також мама, дружина, але в деяких ситуаціях дуже жорстка і непохитна. Коли ти любиш свою країну, своє місто, знаєш, як зробити його кращим, вмієш давати собі раду в складних ситуаціях, вмієш ухвалювати тверді рішення, то це стає першочерговим, а гендер відходить на другий план.
Добрим господарем чи власного дому, чи цілого міста може бути тільки щаслива людина. І та, яка не лінується, але любить себе. Головне пам’ятати, що все в житті робиться з любові. Бо все, чого ми прагнемо, і є любов. Заради неї люди змінюються. І те, що рухає людьми – це власне це почуття. І небайдужість. А особливо сьогодні.
Я не люблю говорити про своє особисте сімейне щастя. Але я завжди наголошую на одному і найважливішому: коли часом мені доводиться жертвувати своїм часом на власних дітей, я роблю це тільки для того, щоб стати для них прикладом. Може я приділяю їм менше часу і уваги, але вони розуміють, що я все роблю це для них. Бо вся Україна, зрештою – це для них. Я не ставлю в основу материнства щось матеріальне. Я хочу залишити їм і їхнім дітям цілу країну, у якій їм буде добре жити. Оце – мій рушій. Саме любов до власних дітей.
Щастя – це коли всі живі, коли всі здорові… В житті були моменти, коли під загрозою було все у моєму житті. 23 січня 2014 року (авт.: події Революції гідності) ще ввечері все було гаразд, а о 7:00 наступного ранку мене покликали в прокуратуру. Постало питання безпеки, вирішити яке я могла тільки не будучи зі своєю сім’єю та родиною 8 років. Уявіть собі, що таке 8 років, якщо твоїй дитині 3 рочки. Моя «Ахіллесова п’ята», єдине, чим можна мене справді зачепити – це моя родина. Те, що прагну оберігати, що ціную найбільше. Колишня влада залякувала мене, приводячи під мій дім десятки «тітушок». Погрожували. Єдиним варіантом зберегти сім’ю було покинути їх. Тоді все вдалось справедливо налагодити.
Але ця ситуація радикально змінила мої цінності в житті. Якщо колись, як і будь-яка жінка, я могла мріяти про шубу і коштовності, то тепер мені достатньо малюнка від синочка чи листа від доньки.
Сьогодні важливо бути, а не мати. Раніше ми з родиною планували вихідні в інших містах, поїздки. Зараз, коли я приїжджаю до Львова і опиняюсь в сімейному колі, я розумію, що я на своєму місці і більше мені нічого і ніде не потрібно. Я ціную дім тому, що це місце, де мене завжди чекають. І мені цілком достатньо в неділю вранці піти з дітьми і чоловіком до церкви, а потім прогулятись містом і випити чаю з печивом. Львів для мене насамперед – дім. А заради дому можна гори звернути. Коли треба було дві ночі не спати, підняти на ноги всю Адміністрацію Президента, тільки заради того, щоб глава держави особисто зустрівся із керівником японської компанії «Fujikura», то я це робила. Вони просто потисли один одному руки і це переконало японців відкрити у Львові велике підприємство на 6000 робочих місць.
Знаю, що на посаді мера Львова медом не намазано. Є дуже багато проблем. Але я не раз у житті ризикувала. Щоправда, тільки тоді, коли відчувала в собі силу. Цього разу так само. Але відверто кажучи, відчуваючи за плечима підтримку львів’ян, ризикувати легше. У нас – чудові люди. Спільно з ними можна зробити все, що плануєш і навіть більше. І взагалі за останні декілька років я дуже переоцінила міжлюдські стосунки. Якщо ми навчимося бути небайдужими, уважними і бачити далеку перспективу, а не одномоментний зиск – місто зміниться. Країна зміниться!
Прес-служба ЛОО "УДАР".
