З початком розвитку незалежної України починає формуватися традиція української багатопартійності. Виникає велика кількість політичних партій, як то кажуть на всякий колір і смак.
Фото: Depositphotos
Різноманітні ідеї, красиві гасла, активна політична боротьба, однак що дуже важливо – відсутність чіткої ідеології. Криза ідеології – це явище, яке торкнулося багатьох країн Східної Європи, однак тоді коли в більшості країн цій кризі кинули виклик, українцям, здається, вигідно підтверджувати припущення про кінець ідеології, про її виродження та неактуальність серед нових тенденцій. У цьому матеріалі ми намагатимемося проаналізувати головні партії світу на предмет їхньої ідеології. Чи справді ідеологія партій - це порожній звук? Чому ідеологічні партії - це якісна характеристика розвиненої демократії? І чому голосувати варто за цінності, а не відомі обличчя?
Демократи та республіканці в США
Партійна система США – це беззаперечний дует демократів та республіканців, які у ході сторічної боротьби є беззаперечними лідерами виборчих симпатій. Найстаршою партією у США є Демократична, яка, до речі, є однією із найдавніших партій у світі. Якщо на хвилину звернутися до історії американських політичних партій, то варто зауважити, що те, що зараз має назву «Демократична» партія, раніше називалося «Республіканською», і ця політична сила підтримувала політику сегрегації населення. Натомість сучасні республіканці, які початково існували у форматі федеральної партії, навпаки виступали проти рабства та дискримінації за расовими ознаками. Така історична плутанина назв власне і допомагає підтримувати політичний міф, що сучасні республіканці - це расисти.
Демократи на початку свого розквіту - типові консерватори, які підтримували соціальну нерівність та стояли на захисті її збереження. Однак партія за значний час свого існування кардинально переорієнтувалася і сьогодні є значно ліберальнішою за республіканців. А більшість тих ідей, які вони сповідують, - це казка для будь-яких дискримінованих груп. Безкоштовна освіта для бідних, толерантне ставлення до мігрантів, легалізація усього, що тільки можна, зокрема і права на аборти – ключові моменти, які грають на руку демократам, що яскраво відобразилося на результатах останніх виборів у США. У політичному плані демократи виступають за збереження ролі уряду у житті суспільства, адже шляхом поміркованих кроків контрольованих зверху можна вирішити низку соціальних проблем. Це і акцентування на різноманітних соціальних допоміжних урядових програмах чи, до прикладу, на збільшенні податків для заможного сегменту населення.
Республіканці з початку свого виникнення підтримували ліберальну традицію, оскільки виступили ярими противниками рабовласництва та будь-яких проявів дискримінації, особливо за расовим принципом. Тобто класичні ліберали, які пропагандують всезагальну рівність. Закріпити свою чітку позицію їм вдалося після перемоги у війні над Півднем. Вони виступили за заборону рабства, почали роздавати землі усім охочим, що і дало їм значну прерогативу – новій партії республіканців вдалося протриматися при владі приблизно пів століття. Республіканці виявилися більш послідовними у збереженні своєї ліберальної традиції. Сучасні республіканці - це прихильники обмеженої участі уряду у житті громадянина, противники високих податків. Однак у соціальних питаннях - це послідовники традиційних релігійних цінностей, противники абортів, та політики, які дотримуються доволі жорсткої позиції проти нелегальної міграції.
Фактично, у США склалася достатньо цікава ситуація, коли обидві партії позиціонують себе ліберальними і фактично такими і є. Однак поділ на лівих і правих навіть і в такому випадку не втрачає актуальності. Демократи більше тяжіють до лівого ідеологічного поля, акцентуючи більшу увагу на проблемах соціальної політики. Водночас республіканці стають правими, дотримуючись більш консервативної позиції стосовно актуальних соціальних питань. Республіканці - це своєрідний політичний американський феномен, який застряг на перетині часових відрізків: вони виступають проти старого порядку, але одночасно відкидають нові тенденції, які невпинно поширюються у суспільстві.
Лейбористи та консерватори у Великій Британії
У Великій Британії ключову роль у політичному процесі також відіграють дві політичні партії – лейбористи та консерватори. Ці дві партії тримають лідерство починаючи ще з часів Другої світової війни. Навіть попри те, що у парламенті представлені інші дрібні партії, увагу варто зосередити саме на цих двох, які є найбільш численними і за рахунок яких здебільшого і формується уряд.
Лейбористська партія Великої Британії - це Робітнича партія, яка була утворена представниками робочу класу, і орієнтувалася здебільшого саме на цей сегмент населення. У 90-х рр. керівництво партії трохи видозмінило свою ідеологічну складову і спрямувало більшу увагу на знаходження підтримки серед представників середнього класу. Ідеологічно партія тяжіє до соціалізму: лейбористи виступають за участь держави в національній економіці, за систему соціального забезпечення, за рівні можливості. Варто зауважити, що надто важливим для сучасного позиціонування партії є їхня активна підтримка євроінтеграції. Тобто лейбористи є противниками виходу Великої Британії з ЄС, що і відобразилося на їхніх не надто позитивних результатах на останніх парламентських виборах.
Противниками лейбористів є Консервативна партія, яка перемогою на останніх виборах забезпечила своєму лідеру Борису Джонсону посаду прем’єр-міністра. У народі консерваторів називають "торі", що знову ж таки випливає з історії розвитку політичних партій у Великій Британії. Торі виступали за збереження монаршої влади, натомість їхні політичні супротивники віги підтримували посилення позицій парламенту. З плином часу віги відійшли у минуле, а торі еволюціонували до сучасних консерваторів. Важко говорити про чіткі програмні положення консерваторів, оскільки вони форматуються від виборів до виборів. Що можна сказати конкретно, - це те, що консерватори прихильники монаршої родини, тобто старого порядку. Сьогодні візитивкою консерваторів є їх активна підтримка процедури виходу Великої Британії із ЄС. Реклама на цьому моменті і стала причиною виграшу консерваторів на останніх парламентських виборах.
Чи існують ідеологічні партії в Україні?
Як бачимо, класичною відмінністю політичних партій у розвинених демократіях є їхня ідеологічність. Партія орієнтується на конкретний прошарок населення та декларує їхні цінності у своїх політичних статутах. Якщо вони вже ліберали, то цінності сповідують ліберальні, якщо ж консерватори - то і орієнтуються на більш традиційні цінності. Західний виборець голосує першочергово за цінності, які є близькі йому, і які партія буде транслювати на парламентському рівні.
Що ж тоді в цьому контексті сказати про Україну? Чи є в нашій державі щось хоча б мінімально схоже до американських демократів чи британських консерваторів? Звичайно, це не надто розумно порівнювати розвинені демократії з країною перехідного типу. Особливо у контексті політичних партій, а якщо бути точнішим, - у ракурсі їхньої ідеологічності. Ідеологічна складова українських партій має радше інструментальний характер. Це швидше гучні назви та кричущі гасла, аніж реальні цінності, які зорієнтовані на конкретного виборця.
Після розпаду Радянського Союзу та переходу до багатопартійності утворилося купа нових партій, які вирішили приміряти собі всесвітньовідомі партійні бренди. Демократична партія, Соціал-демократична, Ліберальна, Християнсько-демократична – яких тільки партій не було в Україні! І правду кажучи, вони не мали нічого спільного з відповідними до назв політичними ідеологіями. До речі, така політична технологія виявилася доволі виграшною – виборці в очікуванні демократичного майбутнього позитивно оцінили політичний товар, який їм намагалися продати під брендованою етикеткою.
Утім в українських реаліях такий тренд прижився не надовго, і поступово інтерес до таких історичних назв відійшов на другий план. І це аж ніяк не пов’язано з відсутністю ідеологій у цих партій. Це швидше звичне для українського виборця бажання до чогось нового, навіть яскравого. Звідси і мода на гучні назви: «Батьківщина», «Наша Україна», «Партія регіонів», «Свобода», «Слуга народу» і ще сотні інших, які привертають увагу яскравою назвою. Однак це не означає, що ці партії декларують цінності, які дають змогу стверджувати про їх ідеологічність.
Українські партії - це обіцянки всього потроху. Такі собі всеохопні політичні партії, з бажанням отримати чим більший відсоток підтримки. Вони створюються як чергові політичні проекти олігархічними структурами напередодні виборів, а цінності цих партій дуже прості – наобіцяти виборцям золоті гори аби виграти вибори. Українське партійне розмаїття досить складно накласти на ліво-правий ідеологічний спектр. Партії в Україні радше поділені за принципом проросійські партії та проукраїнські партії. «Європейська солідарність» - це з одного боку консервативна політична сила, яка підтримує традиційні українські цінності, але водночас наголошує на ліберальних принципах організації економіки та додатково на необхідності проведення соціальних реформ. Але успіх цієї партії здебільшого зумовлений її проукраїнським настроєм. Якщо ще в «Батьківщини» здебільшого акцент зроблено на соціальну політику з наголосом на те, що держава має забезпечити громадянина всім необхідним, а «Голос» навпаки дотримується ліберальних поглядів, де держава створює правила гри, а громадянин сам несе відповідальність за свою долю, (зауважуємо що таке ототожнення цих партій з відповідними ідеологіями є досить грубим), то з програмою правлячої політичної сили все не так просто. «Слуга народу» це таке собі політичне ноу-хау, ідеологічний мікс – тут і соціальна політика стосовно незахищених верств населення, тут і гасла про економічну свободу людини, і апеляція до захисту національної ідентичності та державних кордонів. Та це і не дивно, зважаючи на те, що самі представники партії не до кінця визначилися зі своїми ціннісними орієнтирами.
За що ж тоді голосує український виборець, якщо те, за що він би мав голосувати, у наших реаліях пустий звук. Те, що в більшості політично несвідомого виборця приваблюють золоті обіцянки зрозуміло як божий день. Але також в цьому випадку неабияку роль грає лідерський аспект. Українці голосують не за партію, як би дивно це не звучало, а здебільшого за обличчя партії. Навряд «Слуга народу» змогла б так феєрично виграти вибори, якби вона не асоціювалася із особою президента В. Зеленського та іміджем, який був йому створений у однойменному серіалі.
Не всі українські виборці, як би сумно це не звучало, знайомляться з політичними програмами. Вони орієнтуються на лідера та обіцянки, які він дає з трибун, маніпулюючи нагальними проблемами у суспільстві. І, як показує практика, це гасла і лівого спрямування, і правого. Словом, всього потроху. Це і відрізняє суттєво українські партії від партій США чи Британії: для західного політично свідомого виборця не суттєво, хто на чолі партії, суттєво позиціонувати себе з партією, а саме - з цінностями партії. Це і є однією з причин, чому в країнах Заходу вдалося сформувати усталені партійні системи, адже виборці упродовж значного періоду часу підтримують одні і ті самі політичні сили, і що дуже важливо в результаті демократичних виборів. Натомість у нас преференції змінюються від виборів до виборів.
Ідеологія потрібна. Це хоча б дасть змогу виховати раціонального та свідомого виборця, який буде голосувати не за обличчя, які посміхаються на білбордах країни, викрикуючи солодкі обіцянки, а за політичні цінності, за реальні кроки та політичні програми.
Підготувала Вікторія Виговська
