Сильний український рух та діяльність Центральної Ради у 1917-1918 рр. стали прикладом для інших національностей.
9 лютого 1918 року у Бересті (Брест-Литовську) Українська Народна Республіка (УНР) з одного боку та Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина і Болгарія з іншого підписали мирну угоду. Відповідно до неї, УНР визнали незалежною державою, до складу якої увійшли Холмщина та Підляшшя, натомість Галичина та Буковина мали відійти до автономного коронного краю у складі Австро-Угорської імперії. УНР також повинна була вийти з Першої світової війни та постачати німецькій і австро-угорській сторонам продовольство та промислову продукцію.
Німецька та австро-угорська сторони зобов’язалися допомогти Українській Центральній Раді звільнити територію УНР від більшовиків. А 3 березня 1918-го року Німеччина підписала договір із російською більшовицькою делегацією, згідно з яким остання також визнавала незалежність Української Народної Республіки.
Журналісти Гал-інфо віднайшли раніше неопублікований документ про мирні переговори у Брест-Литовську. Спогади про перемови зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у м. Львів у фонді архівних документів редакції газети “Діло” серед нарисів з історії українських січових стрільців.
“...приняли Україну, яка проголосила себе 22. січня 1918 р. самостійною республікою, в склад суверенних держав Європи. Сотки літ проминули, як Україна знов появилася на карті Європи, як Україна, як суверенна держава знов вступила в дипломатичні зносини зі сторонніми державами. Берестейський мир був для молодої української республіки першим, тож і не диво, дуже тяжким дипломатичним виступом”, - пише автор спогадів.
До складу української делегації від УНР увійшли: прем’єр-міністр Всеволод Голубович (голова), Микола Левитський, Микола Любинський, Михайло Полоз, Олександр Севрюк. У документі автор окреслює положення представників, які попри відсутність дипломатичного досвіду, постали перед представниками інших держав для відстоювання національних інтересів.
“Виступи української делегації знаменувала впадаюча в очі нервозність. Годі дивуватися. Члени делегації були молодими людьми, яким доводилося вперше виступати в ролі дипломатів, не знали німецької мови. Наступ большевиків грозив новими комплікаціями. З одної сторони старі, досвідні, горді за свою мілітарну силу дипльомати центральних держав, а по другій молоді і недосвідні українські ідеалісти…”, – читаємо у спогадах.
Натомість поважне ставлення представників Австро-Угорщини та Німеччини було зумовлене розумінням іноземних делегацій, що саме цей Берестейський договір допоможе їм вийти із продовольчої кризи. Керівник австро-угорської делегації Оттокар Чернін назвав Берестейський мир “хлібним перемир’ям”, адже й справді саме український хліб та промислова продукція мали забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини.
“На мирових переговорах в Берестю відразу можна було побачити, що понад п’ятдесятилітні, вишколені дипльомати поводилися зі замітним легковажанням з молодими українськими делегатами. Одначе своє примусове положення (голод!, який можна було заспокоїти тільки українським хлібом), вміли вони по майстерськи маскувати”, - читаємо у документі.
Відповідно до таємного протоколу до Берестейського договору, уряд Австро-Угорщини зобов’язався утворити до кінця липня 1918 року окремий автономний український край на території Східної Галичини та Північної Буковини. Через протести поляків цей намір не було реалізовано, читаємо на “Збручі”. На думку автора спогадів, українська делегація могла активніше сприяти розвитку питання автономності Галичини, проте навіть австрійська сторона під керівництвом Оттокара Черніна, попри підписаний протокол, активно не підтримувала українців. Адже кожне гостре питання могло заблокувати підписання договору, а український хліб Німеччині та Австро-Угорщині був потрібний.
“В галицькій справі теж мало енергії та дипломатичного і політичного хисту виявила українська делегація. Болгарам, Туркам та Німцям байдужа була ся справа, а Чернін за хліб та на инші рекомпензати, в скрутнім положенню перед всевладним Гофманом не був би поважився розбивати переговори. Делегація могла сміло зажадати відлучення Сх. Галичини, як автономного краю, а не вдоволятися тайними дипломатичними приреченнями, які прирікаються, а ніколи не сповнюються”, - пише автор.
В архівному документі також читаємо про ставлення до української делегації представників інших національностей. Зокрема, автор звертає увагу, що болгари і турки підтримували українців.
“Болгари і Турки дуже прихильно відносилися до нашої делегації. Самочинно прибули їх делегати до українських представників і просили українську делегацію поробити заходи, щоби Бесарабія полишилася при України, але українські есери відповіли, що вони з принципіяльних причин будуть обстоювати думку, що границі слід повести тільки між державами договорюючими, бо з іншими, мовляв, заключиться опісля окремі умови. Між тим договорюючі держави були схильні признати взагалі всі предложені границі України (виключаючи Біловежу)”, – читаємо в архівному документі.
Маловідомим є факт, що до мирних переговорів у Брест-Литовську долучалась також і білоруська делегація, яка насправді офіційно визнаною не була.
Доцент кафедри новітньої історії України імені Михайла Грушевського історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка Олег Павлишин у коментарі для Гал-інфо зазначив, що білоруську делегацію не допустили до переговорів як повноправних учасників, бо на той час Білорусь не мала свого статусу народної республіки, на відміну від України, яка її проголосила після Четвертого універсалу.
“Це документ цікавий, адже він деталізує обставини переговорів у Бресті, змальовує різні свідчення та самих учасників переговорів. Вони (білоруси, - ред.) спостерігали як Україна, Київська Центральна Рада проголосувала за незалежність і дистанціювалася від Росії, стала самостійною державою. Білоруський рух не був такий розвинутий, а тому вони хотіли взяти за приклад діяльність Центральної Ради, аби захиститись від більшовицької навали. У тих договорах було включене їхнє прагнення йти до федерації з Україною. Це були намагання, але там не було потужного руху”, - додав Олег Павлишин.
Олег Павлишин пояснив, що для України віднайдений документ має значення, адже демонструє, що в обставинах підписання Берестейського миру український приклад надихав представників інших національностей.
Для створення самостійної держави у Білорусі не було ні можливостей, ні духу та національної сили. Олег Павлишин пояснив, що Українська Центральна Рада була прикладом для білорусів, які вирішили, що маючи потужну підтримку з боку України, скориставшись українською незалежністю, можна було би приєднатися до неї у формі федерації. Проте ставлення українців до цього було єдиним та категоричним.
“Білоруська делегація з Рак-Михайлівським на чолі, не маючи змоги пертрактувати з центральними державами, просила, щоби українські делегати приняли їх в свій склад і трактували Білорусь як часть України. Домагалися федерації з Україною. Українська делегація навіть не хотіла з ними говорити. Просьбу білоруської делегації передав я також М. Любинському, але він заявив також “прінціпіяльно”, що “Україна не хоче мати в себе чужих національностей”, - пише автор документа.
Спогади про Берестейські переговори можна вважати фаховим аналізом не лише самого процесу ведення перемовин. Автор також окреслює мотивації учасників переговорів у геополітичному контексті та значення взаємодії з представниками конкретних національностей.
Елегійний виклад матеріалу робить текст унікальним зразком авторської інтерпретації історичних подій, який стає цінним архівним документом для істориків. Та попри виклад особистих вражень, автор залишається прагматичним до історичних подій та в цілому до геополітичного становища України у той період.
“Се все належить по підписанню договору вже до історії, та тільки щоби ми в будучности з тої історії навчилися, що політика не [прінсіповий] романтизм, а твердий реалізм”, - підсумовує автор рукопису.
***
Важливо зазначити, що спогади одного з українських делегатів з перемовин у м. Брест журналісти Гал-інфо віднайшли у Центральному державному історичному архіві України у м. Львів у фонді архівних документів редакції газети “Діло” серед нарисів з історії українських січових стрільців. Раніше Гал-інфо публікувало текст цього ж автора про мобілізацію та бойові дії під час Першої світової війни.
Ймовірно, авторство обох текстів належить Миколі Бабину – історику та географу. Під час Першої світової війни автор спогадів був сотником австрійської армії, а у лютому 1918 року став членом делегації Української Центральної Ради на мирних переговорах у Бресті.
