Слухай онлайн
Cуспільство

Рік турбулентності в житті єпископа УГКЦ Степана Суса

Напередодні Різдва Христового, ми поспілкувались з єпископом УГКЦ, владикою Степаном Сусом про перший рік його діяльності, дату Різдва та збереження історії.
Владика Степан Сус. Фото: офіційний сайт УГКЦ.

12 січня буде річниця, як у відбулася Архиєрейська хіротонія і ви стали єпископом УГКЦ. Чим став для вас цей рік?

Насамперед цей рік для мене був дуже неочікуваним. Пригадую, як минулого року мене попросили провести лекцію для студентів Українського Католицького Університету на тему: “Як виживати в умовах турбулентності”. Я сидів і декілька місяців готував ту лекцію, роздумував над тим, що таке “турбулентність”, в яких вона існує формах, і ін. Але я не міг подумати, що та лекція, яку я колись готував для студентів УКУ, що вона перш за все стосуватиметься мене особисто.

2020 рік, рік свого єпископського служіння, для мене це був насправді рік турбулентності. Це є обставини коли вами “трясе”, трясе вашим життям, коли є нові виклики, нові обставини, нові люди. З іншої сторони слово “турбулентність” ми завжди асоціюємо з польотом, з літаками. Хоча в тих обставинах коли трясе літаком, люди відчувають певний трепет, зосередження, хтось думає що станеться аварія, літак може впасти. Але ми забуваємо про те, що навіть турбулентність це є рух. Літак, коли проходить зону турбулентності, все одно рухається. Ним трясе, але він летить, він рухається до своєї мети, до своєї цілі.

В умовах коли є ця зона турбулентності нашого життя, а кожен з нас переживає такий час, є дуже важливо мати довірених осіб, тих до кого ми рівняємося. Це так звані пілоти. Люди, які летять в літаку, всі довіряють пілоту, вони всі розуміють, що пілоти є фахові і тому уважно їх слухають. Так само і в житті кожен з нас має мати пілота, до якого він рівняється, якого він слухає.

Для віруючих це може бути Ісус Христос, якась відома особа, святий, праведний, багато хто рівняється на Папу Івана Павла II, який прожив різні зони турбулентності в житті. Хтось дивиться на різних політичних лідерів, які проходили різні кризи та труднощі і подолали їх.

Ми з однієї сторони повинні усвідомлювати, що життя дарує нам ті зони турбулентності, з іншої сторони, проходячи їх ми повинні завжди мати перед собою тих на кого ми рівняємося.

На кого рівняєтеся ви? Хто для вас особисто є тими пілотами?

Для мене особисто, перш за все, як для людини віруючої це Ісус Христос. Він дав достатньо інструкцій в Святому Писанні, як виживати в різних обставинах. Також, без перебільшення це митрополит Андрей Шептицький, я собі уявляю, що п’ять окупаційних влад Львова хотіли його арештувати і реально знищити, але їм це не вдалося. 

З іншої сторони сьогодні є багато інших хороших прикладів - це Мати Тереза з Калькутти, святий Миколай Чудотворець. Ми про нього зазвичай говоримо 19 грудня, але забуваємо про цінності, які він закладав в своїх вчинках - робити добро незважаючи ні на що. Тобто пам'ятати про те, що добро воно змінює людей, змінює світ. Навіть найбільших злочинців, які вели неправильний спосіб життя, але добрий вчинок на їхню адресу часто може їх більше змінити ніж проповіді, повчання, чи щось інше. Тому святий Миколай Чудотворець для мене є таким прикладом особи, яка постає тоді коли ти переживаєш зону турбулентності.

А з сучасників, є такі орієнтири? Люди які варті такого наслідування.

Брати приклад можна з багатьох. Але конкретно когось з тих, що зараз живуть мені важко назвати. Кожен з них має свої плюси, свої мінуси.

В своїй теперішній роботі ви відповідаєте зокрема за діяльність УГКЦ в тих місцях світу де немає її представництв. Завдяки цьому ви багато подорожуєте, спілкуєтесь з людьми, зокрема з українцями за кордоном. Про що вони перше вас питають, що їх цікавить в таких зустрічах?

Перш за все, вони дякують за те що Церква є з ними. Тепер я побачив наскільки важливою є присутність церкви з народом. Можливо ми цього до кінця не оцінюємо в Україні, тому, що ми звикли, що церква має бути в селі, в місті, хтось ходить до церкви, хтось на неї нарікає, хтось молиться, а хтось шукає недоліки. Але там, де людина їде за кордон, в чужі обставини, в ситуацію яка дарує багато викликів, люди приходять до того, що вони приїжджаючи туди, перш за все шукають Церкву.

Більшість з тих громад, які зараз створені за кордоном, і за які я відповідаю, а це 18 країн світу, постали не з того, що Церква туди пішла перша, а з того, що люди просили, щоб церква до них прийшла. 

І що цікаво, в церквах в таких громадах саме з ініціативи людей, постають перші українські школи, так звані школи українознавства, гуртки, створюються осередки пласту, або спілки української молоді. Люди розуміють, що вони стоять перед викликом асиміляції, і щоб цього не відбулося, щоб вони чули себе українцями, знали мову, важливо щоб була українська школа, українська культура, українські пісні, танці.

Також практично в кожній громаді питають про ситуацію на сході України. Людей цікавить, чому на сьогоднішній день не створено всіх умов для наших воїнів, щоб вони були всім забезпечені.

Українська діаспора зараз відчуває повторення 2014 року, можливо не в тому об'ємі, але все одно відчувається велика потреба. Але вони дивляться на потреби війська вже з точки зору Америки, Канади, Португалії, де армія була завжди забезпечена краще. Для нас це є все нове, і я завжди пояснюю, щоб їх це питання не деморалізувало чи знеохочувало.

Багато наших людей з діаспори зараз реально дбає про наших поранених воїнів. Нам є важливим не втратити почуття до найбільш потребуючих наших захисників, які були поранені чи зазнали втрат ампутації під час війни. Нам важливо не забути про них не лише сьогодні, але і через 20 років.

Світ загалом, ще не почав забувати про проблеми України?

В світі вже давно забули про проблеми України. Там є значно більші проблеми. Ми всі свідомі того, що кожна країна думає як дбати про своїх, зокрема як боротися з коронавірусом.  

З іншої сторони ми забуваємо про одну просту річ. Світ живе поняттям інвестицій. Інвестиції - це коли я допомагаю комусь, щоб ця людина через 4-5 років почала допомагати собі і іншим.

Ми як країна можемо стати більш успішними і почати розвиватися тоді, коли ми будемо інвестувати в інші країни. Коли ми будемо давати іншим, коли ми будемо не просити, а ділитися.  Ділитись - це означає, що я мав стільки зусиль в своєму житті, що я чогось досягнув, в мене сьогодні є чогось в надлишку і я можу цим поділитись.

В нашій країні є певні багатства, певні матеріальні цінності, які сьогодні не мають інші країни. Якщо ми почнемо цим ділитися, якщо ми почуємо слово “дякую” від інших. І ми зрозуміємо, що це “дякую” є в нашу адресу, що ми були успішними, що ми чогось досягли, і цей успіх має мотивувати нас українців. Людина, яка може щось дати це є та особа, яка працює, яка не нарікає, яка відчуває життя.

А яка роль сучасної церкви в таких інвестиціях?

Нам треба врахувати одну просту річ. Якщо ми говоримо про УГКЦ, то це є церква глобальна, яка присутня у всіх куточках світу. Наприклад коли я відвідую Словаччину, де є українська громада, я повинен зустрітися з представниками місцевої влади, місцевої політичної влади, мером міста і ми говорими про українців та Україну.

Якщо ми говоримо про Канаду, Америку, Австралію, багато наших українців загалом є представниками місцевих влад там. Сьогодні УГКЦ є присутня не лише в церковному житті. Її вірні є присутні в житті тих країн де вона працює. Це означає, що українці є потужним рушієм в глобальному світовому масштабі, а не лише всередині України.

Наскільки сильні позиції УГКЦ має всередині України?

Перш за все наша Церква в Україні робить свою важливу роботу, вона є спільнотою віруючих людей, жодним чином не намагаючись інтегруватися в політичні структури. Те, що вірні нашої церкви мають певні політичні погляди, то є їх право, яке гарантоване законами України, але в той же час Церква ніколи собі не дозволила виказувати якісь свої політичні симпатії. Це означає, що це Церква, яка дотримується моральних норм, норм які говорять про людськість, про співвідповідальність, про повагу один до одного. І про те, що влада, яка б вона не була, повинна дбати про своїх громадян, дбати про добро країни.

Те, що ми можемо робити, як Церква, ми звичайно робимо. І позитив є в тому, що ми не є церквою влади, ми є церквою Христа. І ті намагання, які може десь були, почати використовувати Церкву в своїх політичних цілях звичайно закінчуються невдачею, тому, що є чітка позиція і вчення самої церкви, що церква це не влада, не політика, це - служіння.

Якщо б наші політики справді почати підходити до всього з погляду служіння, жертви, любові, взаємоповаги, відповідальності, то думаю політика в Україні почала б зовсім інакше виглядати.

В Україні саме зараз назріло питання, яке з релігійного перейшло саме в політичну площину. Я говорю про дату святкування Різдва.

Враховуючи те, що практично кожного року, я буваю в грудні на Різдво в Америці, я святкую двічі на рік і 25 грудня і 7 січня.

Що до самих святкувань, то питання не завжди в даті. Питання що ми святкуємо? Дуже часто можна запитати американця, що він святкує він скаже, - Christmas, - а, що це є він не знає. Навіть мусульмани там починають святкувати Christmas.

Ми повинні розуміти, що зі зміною календаря змінюється дуже багато. Це не питання лише Різдва Христового. Свято Покрови замість 14 жовтня буде святкуватися 1 жовтня, Благовіщення з 7 квітня на 25 березня,  Водохреща на 6 січня. Дуже багато речей зміститься. Також є багато державних законів, які адаптовані під ці дати календаря. Тут має бути чітка співпраця між державою і церквою щодо календаря, для того щоб Україна не відчувала такого поділу. Бо дуже легко українців ще поділити за календарем. Ми маємо чутливе мовне питання, якщо ми будемо мати ще календарне питання, то для нашого народу це є небезпечно.

Ви зараз рідко буваєте у Львові, сумуєте зараз містом? 

Так. Львів це моє рідне місто і де б я не був, я завжди стараюсь повертатись до Львова. Тут живуть мої рідні, батьки, мої друзі. Немає на Землі такого красивого міста, як Львів. Тут справді відчувається поєднання всього: історії, духовності. Дуже багато українців, які приїжджають до Львова, вони вже себе відчувають як ті, які були за кордоном.

Ви сказали про історію Львова. Ви були тією людиною, яка розпочала відновлення та реставрацію Гарнізонного храму. Відновлення фресок, підвалів, ін. Як вам це вдалося? І основне питання для чого?

Для мене особисто це було моментом відповідальності за те, що ті які були перед нами подарували нам красу, щось гарне. Часто ми чуємо, що попередники зробили все погано, а ми прийдемо і зробимо все класно. В світі мистецтва і архітектури, для нас з  позиції теперішнього часу це є дуже велика цінність.
Я дуже радий, що у Львові об'єкт яким є Гарнізонний храм, було правильно відреставровано. Звичайно було дуже багато критики, але ми зібрали всіх критиків в одну команду, створили наглядово-реставраційну раду і кожен хто має свою думку має змогу її висловити під час засідань цієї ради, яка є живим діючим органом.

Головна ціль була зберегти те, що нам залишилось від минулих поколінь для майбутнього. І зокрема розуміти те, що розписи Гарнізонного храму, початку XVII століття, це є журнали, газети, меседжі, твітери, фейсбуки XVIII століття. В той час коли того всього не було. Не було радіо і телебачення, рівень комунікації це було - побачити. Зображення цінувалося, бо люди вчились від зображень. Не від книжки, яку не всі мали змогу тримати в руках. Для мене було важливим це все залишити.

У Львові в XVIII столітті в Гарнізонному храмі був намальований глобус Землі XVII століття, з країнами які існували. Були намальовані чотири групи людей - представники 4 континентів світу, які були відомі на той час. Ви уявіть, що люди тоді нікуди не подорожували, територія була обмежена і це є дуже цінні речі. Це було великою цінністю тоді і це є великою цінністю зараз.

Якщо ми б сьогодні взяли це все знищили, це би означало, що ми не цінували того розвитку, тої свідомості людей, які були колись. Ми маємо навпаки бути вдячними за це. 

Дякую вам за розмову. На завершення, що можете побажати львів'янам напередодні свята Різдва Христового?

Бажаю всім бути оптимістами. Ми переживаємо нелегкі часи, але той хто переживає ці часи з усвідомленням того, що це є час турбулентності, який треба перейти, перелетіти, той осягне свій успіх і зрозуміє, що немає нічого в цьому світі, чого ми не можемо пережити.

Переживаємо цей час разом, переживаємо в родині, з друзями, в спільноті. Зрештою переживаємо це з Господом Богом, як люди віруючі. Бажаю щоб ми були невтомними, були оптимістами, наполегливими. І так прожили своє життя, зокрема цей 2021 рік, щоб нам ніколи не було соромно озиратися назад. Нехай нам Бог в цьому допомагає.

Маринюк Андрій, Гал-інфо.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ